Троє в будинку, не рахуючи дитини

Познайомимось ближче?

Макс

— Окрім спальні мені потрібен кабінет, — сказав, подивившись на власника будинку. — І місце в гаражі. Сподіваюсь, мій мотик влізе. 

В руках тримав дві сумки: одну з речами, а іншу — з матеріалами. Авжеж, можна було б покласти це все в гараж, але хотілось би мати якийсь особистий простір, куди ніхто інший заходити не буде. 

— Не забагато хочеш? — насуплено запитав Дмитро.

— Слухай, — я поставив сумки на підлогу, а потім поклав руку йому на плече. — Ти ж не хочеш проблем, правда? Ні мені, ні тобі не вигідно, щоб Аліса через нас нервувала. 

— Руку прибери, — він подивився на мою долоню.

— Та без проблем, — я прибрав руку і усміхнувся. — То де буде мій кабінет? Чи в тебе тут вільних кімнат нема? Якщо що ми завжди можемо переїхати до мене!

— Теж мені, — він хмикнув. — Напевно, живеш в якійсь халупі! Я не дозволю Алісі жити бозна-де!

— Вона тобі не якась річ чи песик, — я знизав плечима. 

— До чого тут це? 

— А забий, — я махнув рукою. — Піду покладу речі і позву її. Купив шампанське в магазині на першому поверсі. Будемо святкувати. 

— Ти зовсім ідіот?! Вона ж вагітна!

— Сам такий, воно дитяче, — я дістав пляшку, а пакет з тортом простягнув Дімі. — Давай, організуй там келихи, торт наріж, а я покладу речі і позву Алісу. То де будуть мої кімнати?...

— Ти скоро допатякаєшся, малий, — насуплено сказав Дмитро. 

— Ні, ну я можу і з Алісою жити, — усміхнувся я. —  А що, все ж це моя дитина, це навіть буде зручно і...

— Я тебе проведу! — перебив він мене. 

А я усміхнувся. Як же легко маніпулювати такими, як він. Читається, мов відкрита книга. 

Спочатку Дмитро пішов повз сходи, провів мене до якоїсь кімнати, відчинив її.

Переді мною була доволі простора і світла кімната з трьома вікнами. 

— Єдина порожня кімната, я сюди ніколи не ходжу, якщо вона тобі потрібна — забирай, — він зітхнув. — Як бачиш, з меблів тут тільки книжкові полички та стіл зі стільцем, якщо щось ще буде треба, розберись. 

— Окей, — я кивнув. — Годиться. 

Я пройшов до кімнати, поставив на підлогу сумку з балончиками і пензлями. Потім взяв свою компʼютерну сумку і поставив її на стіл. Тут було ніби й непогано, але в той же час зовсім незатишно. Все холодне і порожнє, таке саме, як і хазяїн будинку. Біле і стерильне, немов у лікарні. 

Не те щоб я не любив білий, навпаки, це був один з моїх найулюбленіших кольорів. Але ж не все робити білим, мають бути акценти.

Хотілось вже зараз зробити мурал. Прямо тут, на одній зі стін. Цікаво, Дімка оцінить? 

Усміхнувся, як тільки уявив його реакцію. Ні, мені не можна аж надто сильно світитись. Хоча, навряд хтось з них розбирається в мистецтві і про щось здогадається, а мені все ж потрібен комфорт. 

Так, стопе... Не годиться. А хоча... Ну що станеться, якщо я трохи її розфарбую?...

Руки буквально чесались. Давно я не відчував цього. Ще відтоді, як посварився з Сашею. Думка про Сашу змусила насупитись. Зараз в мене по суті нікого не було. Ну ні, геть погані думки. Тепер, коли в мене нарешті буде дитина, буде хтось рідний, кому я буду дійсно потрібен, все знов налагодиться. 

Я точно буду кращим батьком, ніж був мій. Ну хоча чому був, він і є. Все так само паршивий, але є. 

— Ти ще довго будеш тут стирчати? — перервав мої роздуми Дмитро. — Чи може тобі сюди матрас кинути і тобі і так «згодиться»? — перекривляв він мене.

— Ти вже нарізав торт? — відповів питанням на питання.

— Не командуй!

— Я просто спитав, — я знизав плечима. — Ладно, піду кину речі в ту мою спальню і позву Алісу, — я розвернувся до дверей. — Наріж торт!

Саме після цих слів покинув кімнату і пішов до сходів. До другого поверху дістався швидко. Потім підійшов до кімнати Аліси, постукав. 

— Заходьте! 

Коли я почув її голос, то зазирнув до кімнати і усміхнувся. 

— Ну що, йдемо святкувати? Там Діма вже на стіл накриває! 

— Що святкувати? — вона, схоже, нічого не зрозуміла. 

Крім того, я помітив, що очі дівчини були червоні. Напевно, для неї це все ще більший стрес, ніж для нас. Не буду розпитувати, краще просто переключити її на щось інше, знаю, що це точно допомагає краще, аніж тисяча питань чи співчуття. Останнє взагалі відстій. 

— Як що? — я усміхнувся. — Наше новосілля в цьому домі. Ось я шампанське купив, — показав їй пляшку. — Любиш? 

— Люблю, але мені не можна… — Аліса злегка розгубилась. 

Але виглядала вже веселіше. І на тому спасибі. 

— А воно дитяче, безалкогольне, — пояснив я, а вона раптом почала сміятись. 

— Ну раз дитяче, тоді напевно, можна? — вона подивилась на мене.

— Так, — я кивнув. — Ходімо, а то Дімка ще з ножем прийде, якщо нас довго не буде. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше