Троє в будинку, не рахуючи дитини

Старі рани, запрошення і мурал

Діма

— Отакий сьогодні був день, — тихо закінчив розповідь я. 

Давно не робив цього. Напевно, хтось сказав би, що в мене поїхав дах, але мій психолог навпаки говорила, що такі речі допомагають. Саме за її порадою я і розказував все вголос в нашій спальні тоді, коли відчував себе погано. 

А сьогодні я знов відчув себе погано, нащо приховувати. З собою потрібно бути щирим.

Несподівано почув, що за дверима хтось ходить і аж стрепенувся. На мить забув, що тепер живу не один. 

Ці двоє дуже швидко знайшли спільну мову. Цікаво, якщо ця дитина виявиться Макса, він почне зустрічатись з Алісою? 

Схоже, я здався, ще навіть не знаючи, чия це дитина. Хоча, у Аліси вже є донька, і для неї це все просто заробіток. Не думаю, що їй потрібна ще одна дитина. Коли я дивився її профіль в соцмережах, то бачив її доньку. Її батько, схоже, з ними не жив. По-перше, там зовсім не було його фотографій, по-друге, Аліса була неодружена. Крім того, навіть якби він просто шифрувався, то навряд дозволив би коханій працювати сурогатною матірʼю. 

Та якщо Алісі та дитина не потрібна, то для мене вона може стати справжнім порятунком. 

Ця кімната діяла на мене дивним чином. Було боляче знаходитись тут, але одночасно з тим я відчував якесь полегшення, коли все розповідав. 

Можливо, через цю парочку мені доведеться знов до психолога йти...

Я усміхнувся. Ну а що, правда. Ці двоє точно можуть довести. 

Але надовго усмішки не вистачило. Все ж, ця кімната навіювала смуток. Колись тут, в цій кімнаті, я був щасливим, я жив, а не просто існував. І ось пройшов рік, а від мого життя не залишилось нічого.

Все вже не мало значення, просто втратило свій сенс. Мій сенс був у ній. У них з дитиною. Але я їх втратив... Це моя провина, не можна було відпускати її саму. Клята робота, клятий бізнес, більше такого ніколи не трапиться. 

На цій думці я таки піднявся з ліжка, поправив покривало і вийшов з кімнати, після чого зачинив її на ключ.

Треба було лягати. 

***

Прокинувся від того, що сонце світило прямо у вікно: вчора я забув закрити ролети на вікні скосу даху. Вночі воно виглядає ефектно: видно зорі й інколи навіть місяць, але от через вікно в самій стелі щойно сонце сходить, то світло падає прямо на ліжко. Ніколи не любив ці гостьові спальні, але спати в своїй все одно не міг. Тож доводилось миритись з тим, що мав.

Сьогодні ввечері я думав сходити в одне нове місце і, можливо, написати про це місце рецензію. На вихідних у мене завжди було більше роботи, ніж в будні, бо саме на вихідних в ресторанах найбільший потік людей, і саме в ці дні їх і варто перевіряти. 

Якщо ресторан працює чітко, як годинник, навіть у вечір суботи, то значить у всі інші дні там теж порядок. 

Чи варто взяти з собою Алісу? Я ж хотів принаймні спробувати налагодити з нею стосунки. Думаю, похід у ресторан — непоганий варіант хоч трохи поговорити наодинці, без Максима, з яким вона так швидко подружилась.

Щойно згадав Максима, одразу відчув роздратування. Він взагалі аж надто сильно дратував мене... Але ще більше дратувало те, що схоже, я йому заздрив. Заздрив, що Максим так легко знайшов спільну мову з Алісою, так швидко допоміг їй... Все ж, нема нічого поганого в тому, що Аліса хоче вчитись, це навпаки добре. Вона ще молода дівчина, та й професія їй потрібна. Впевнений, після нашого випадку вона навряд захоче продовжувати карʼєру сурогатної матері. 

Якщо це виявиться не моя дитина, то напевно я кину спроби. Значить, просто не доля. 

З такими думками я встав з ліжка. Накинув спортивні штани та футболку і пішов до ванної кімнати. Їх на другому поверсі було дві. Одна виявилась зайнятою, я пішов у другу. Пощастило і ця була ще вільною. 

Після прохолодного душа трохи збадьорився. Хотілось налаштувати себе хоч на якийсь позитив, але поки що не дуже виходило. Вдягнувся, вмився, спустився на кухню. Двоє моїх співмешканців вже сиділи за столом.

Точніше, Аліса одразу ж підвелась, щойно мене побачила. Дивилась якось... Не знаю, дивно. Потім відвела погляд.

Схоже, їй було не дуже комфортно поруч зі мною. Треба хоча б спробувати щось зробити. Я не хочу, щоб вона вважала мене снобом чи ще кимось. Я правда хочу, щоб їй було комфортно і безпечно. 

— Я заварила чай, ще хочу поставити яйця, — звернулась вона до мене. — Ти які любиш? 

— А які любить він? — я кивнув в бік Макса, але майже одразу продовжив. — В принципі, мені все одно. Я їм будь-які. 

— О, добре,  — вона встала з-за столу і підійшла до плити. — Тоді я прямо зараз докину в каструлю ще дві штуки, бо ми з Максом любимо яйця в мішечок!

Що це був за мішечок, я не знав. Зазвичай їв смажені, але взагалі міг їсти будь-які. Ну, судячи з каструлі, яка вже стояла на плиті, але була не включена, в мішечок — це варені. 

— Дякую, Алісо, — я усміхнувся їй, коли наші погляди зустрілись.

І раптом вона знов відвела погляд. І що це мало означати?... 

 

Аліса

Діма зранку був якийсь набурмосений ( хоча, як я могла запідозрити за короткий період нашого знайомства, це був його звичайний настрій). 

Тому, коли я наважилася запитати його про те, що мене турбувало, в глибині душі почувалася стривоженою: а раптом скаже: "Ні, і все, сиди вдома. Ти маєш оберігати дитину!"

Але він лише знизав плечима, здається, думаючи про щось своє у цей час:

— Ти можеш виходити, куди захочеш, я дам тобі запасний ключ. 

— До речі, ти й мені обіцяв дати ключа, — втрутився в наш діалог Макс. 

Діма пішов у передпокій, щось там відчинив, зачинив, а потім приніс і поклав перед нами на столі два ключі. 

— Можу тебе підвезти, — сказав він до мене.  — Маю з'їздити в банк, а це якраз по дорозі. 

— Чудово, поїдемо тоді разом, —  широко всміхнувся Макс, ховаючи ключ у кишеню джинсів. — Ти, Дімо, в банк, рахувати своє багатство, а ми з Алісою за покупками. А потім ще прогуляємось у парку, сьогодні чудова погода — не холодно і не спекотно. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше