Сталкер і перше недопобачення

Аліса

Ця картина дійсно мене схвилювала. Вона нагадала мені про доньку. Чимось дівчинка з парасолькою нагадувала Єву, і було дивно, що Макс випадково передав цю схожість. 

— Мені здається, що тут чогось не вистачає, — сказала я.  — Може, сонця? Щоб дівчинка не була такою сумною. Дощ закінчився, і з-за хмари вигулькнули перші сонячні промені. А потім на небі з'явилася веселка. Було б гарно, щоб на цьому чорно-білому муралі була кольорова веселка…

— Цікава ідея, — замислено сказав Макс. Він дивився на малюнок, нахиливши голову ледь набік,  немов дійсно бачив усе те, що я тільки-но нафантазувала. 

— Ти казав, що ми підемо погуляємо в парку? — спитала я.

— Так, ходімо. Хочеш морозива? 

— Хочу! 

Ми сіли на лавку, кинули поруч себе пакети з покупками і почали їсти морозиво, немов підлітки, не надто замислюючись про те, як виглядаємо збоку. Макс розпитував мене про перші враження від курсу дизайну, про те, які нам задали домашні завдання. 

— Мені дуже подобається, — сказала я. — Чекаю з нетерпінням, коли повернуся додому і можна буде почати малювати. 

— То, може, ти не підеш до того ресторану? — він якось знічено усміхнувся. — Невже тобі цікаво провести цілий вечір в компанії Дімки? Він такий зануда, що поруч із ним не можна залишати молоко, бо відразу скисне…

Я розсміялася. Ще не довелося чути такої прикольної метафори. Макс завжди щось як вигадає! 

— Ну, я йому пообіцяла, — сказала, ніби вибачаючись. — Йому для роботи треба прийти з дівчиною, перевірити, як обслуговують сімейні пари… Не думаю, що ми там надовго затримаємось. 

— Скажи, що втомилася, то він швидко дремене звідти, — запропонував Макс. — Він так труситься над своєю дитиною, що аж смішно. 

— А по-моєму, це дуже зворушливо, — я раптом відчула бажання заступитися за Діму. Може, просто згадала Ігора, який зовсім не переймався долею своєї доньки, і в порівнянні з ним надмірна турботливість Дмитра була не негативною, а, навпаки, позитивною якістю.

— Мені здається, це ознака якогось розладу психіки, — похитав головою Макс. — Ну не може здорова людина бути настільки прискіпливою. У нього точно невроз, або компульсивний розлад…

— Ти що, лікар? — спитала я з насмішкою. — Наче казав, що художник із дипломом економіста, а бачиш, які розумні слова знаєш…

— В мене просто батько — лікар-психіатр, — зізнався Макс. — Він і мене увесь час намагається лікувати.

— Цікаво, від чого? 

— Та, дурниці. Краще поглянь он туди, за  газетний кіоск. Бачиш того типа у синій футболці і джинсах? Щось він вже кілька хвилин на нас витріщається і таке враження, що це зовсім не випадковий перехожий. Ніби шпигун якийсь. 

Я повернулася в той бік, але чоловік, про котрого йшла мова, саме стояв обличчям до кіоску і вибирав цигарки.

— Мені здається, що то звичайний покупець, — я знизала плечима. — Чому б йому за нами шпигувати? 

— Ну, не кажи. Може, то людина нашого Діми. Стежить за нами за його наказом…

— Та це дурня! Навіщо йому наймати когось, щоб стежити за нами? 

— Ну, наприклад, щоб ми не втекли. А взагалі, хто його знає, що в нього в голові. 

Я зітхнула. Аби Макс знав, що Діма сам підозрює його в шпигунстві. Таки в дорослих чоловіків у головах залишається ще багато від хлопчиків з їхніми іграми в війну і розвідників… 

Раптом чоловік біля кіоску озирнувся, і я завмерла з напіввідкритим ротом,  навіть забувши, що думала і якими аргументами збиралася заперечити Максові. 

Сумнівів не було — біля кіоску стояв Ігор власною персоною! Стояв і уважно переводив погляд то на мене, то на Макса. 

Я підхопилася з лавки, немов мене пружиною підкинуло. 

— Максе, давай підемо звідси…

— Але Діма приїде лише через десять хвилин, можна ще посидіти, потеревенити…

— Ні, краще почекаємо його на зупинці, — я схопила в обидві руки пакети з покупками. 

— Дай сюди, — Макс відібрав їх у мене. — Ну добре, раз тобі так хочеться, то ходімо. Але я зараз ще привітаюся з тим нахабним типом, щоб більше не витріщався на тебе.

— Максе,  не треба, — я взяла його під руку. — Не звертай уваги, то просто якийсь придурок. Ходімо, ще раз поглянемо на той мурал. Я хочу його сфотографувати. 

— Ну добре, — Макс здався. — Ходімо. Але якщо він піде за нами, хай начувається…

Коли ми вже йшли до виходу з парку, я крадькома озирнулася. Ігор, на щастя, не рушив за нами. Але він стояв на тому ж місці і пильно дивився нам услід. І щось у його погляді мені дуже не сподобалось…

Діма

— Так, Каріно, я піду туди сьогодні. Зараз заїду додому, приготуюсь і піду, — сказав я. 

— Заїдеш в понеділок? — з надією перепитала вона. 

— Так, — я кивнув, хоч вона цього й не бачила. Усміхнувся.

— Добре, — відчув, що Каріна усміхнулась. — До речі, можемо поєднати приємне з корисним...