"Ти не невдаха" і наша перша спільна картина

Макс

Пощастило, і тут майже не було людей. Ми замовили два какао, а також тістечко для Аліси. Сіли в закутку, де нас було не видно і не чутно іншим відвідувачам. Хоча відвідувачів в такий ранній час тут і так майже не було. 

— А даси мені ще раз те фото? — я подивився на Алісу. 

— Так, — вона дістала фотографію і простягнула мені. —  Тримай.

Я дістав мобільний і зафоткав її, а потім віддав Алісі. 

— Пробач, я дійсно трохи розгубився там, в клініці, — чесно сказав я їй, зазирнувши в очі. 

— Та нічого, багато хто не любить лікарні, це нормально, — вона усміхнулась, намагаючись підтримати мене. 

— Напевно, Дімка б впорався краще, — я теж усміхнувся, але злегка сумно. — У мене з просто з клініками взагалі повʼязаний не дуже приємний досвід... 

— Ти добре впорався, — Аліса подивилась на мене, виглядала щиро, потім знов усміхнулась. — «Квасолинка» мене навіть повеселила. Щодо лікарень... Не можу сказати, що сама їх люблю. Але це хоч приватні... А от в звичайних зовсім все кепсько!

— Ну не знаю, я в звичайних напевно ніколи й не був, — задумливо мовив я. — Мене тягали саме по приватним. І весь час по якимось іншим, не батьковим.

— А у тебе у батька приватні клініки? — здивувалась вона. — Ти ніби казав, що він психіатр... 

— Так, за професією — психіатр, але зараз з головою пішов у бізнес, — я кивнув. — в одній з них ми були сьогодні, — я відпив какао. — Ну не в головній, вже добре. 

— Напевно, він дуже переживав за тебе, раз «тягав», — припустила Аліса. 

— Це точно, — я знов усміхнувся. — Переживав. Хоча не за мене, а скоріш за свою репутацію. Я ж не виправдав його сподівань. Мені не хотілось вчитись на спеціальності, яку обрав не я, я взагалі весь час бунтував. Все робив всупереч. Він думав, психолог допоможе, «виправить» мене, зробить таким, яким і має бути син успішного бізнесмена і лікаря...

— Погано, коли батьки не хочуть сприймати тебе таким, який ти є, — Аліса зітхнула і я побачив в її очах сум. 

— В тебе теж з батьками не дуже? — запитав я її.

Вона пару секунд мовчала. Я вже подумав, що, можливо, запитав зайвого, і навіть якщо сам трохи відкрився, не факт, що Аліса також захоче це зробити, але врешті-решт Аліса сказала:

— Так. Я живу з мамою і донькою... Мама... — вона на секунду змовкла, але все ж продовжила. — Скажемо так, я, так само як і ти, «не виправдала сподівань».

— Ти? — здивовано перепитав я. — Як на мене, ти взірець хорошої людини...

— Взірець, — Аліса сумно усміхнулась. — Я ж народила доньку поза шлюбом. Нормально не працювала за освітою, карʼєру не побудувала, міцну родину — теж. Для неї я просто невдаха. 

— Але ж ти знаєш, що ти не невдаха, правда? — я взяв її за руку і подивився в очі. 

— Ну, я нічого в житті не досягла, — Аліса знизала плечима. — Можливо, вона має рацію. 

— Алісо, ти дуже хороша, повір, — я зазирнув їй в очі. — Просто більше вір в себе, я знаю, в тебе ще все попереду. Буде і професія, яку будеш любити, і заробіток. Так, в творчій сфері з цим важче, але я знаю, що ти талановита, в тебе все вийде. 

— Дякую тобі, Максе, — Аліса злегка стиснула мою долоню.

Коли наші погляди зустрілись, я подумав, що давно не бачив таких красивих очей... А вона, схоже, злегка знітилась і в цей момент відпустила мою руку і розірвала цей наш і без того недовгий фізичний контакт.

— Я завжди буду на твоєму боці, — усміхаюсь, беручи до рук філіжанку з какао і бажаючи злегка розрядити атмосферу. — Так що, якщо тебе буде щось турбувати — просто кажи. Я вмію слухати, Алісо. 

— Та й не тільки слухати, — вона теж усміхнулась. — Знаєш, якби не ти, я б ніколи не наважилась продовжити навчання... Я дуже тобі вдячна за це. 

— Не вважаю, що зробив щось особливе, — я знизав плечима. — Просто хочу, щоб ти займалась тим, чим хочеш. Та й хист в тебе до цього є, я точно знаю. 

— Ну раз ти так кажеш, — вона продовжувала усміхатись. — Знаєш, я б хотіла побачити більше твоїх робіт... 

— Майже всі вони розкидані по світу, — я не збирався казати повну правду, однак трохи привідкрити її, дати натяк... Думаю, нічого поганого не буде. 

— Правда? — здивувалась вона.

— Так, — я кивнув. — Щось на еBay продав, щось просто замовили....

— Ого! — вражено сказала Аліса. — Не думала, що там можна так просто продавати...

— На кожен товар завжди знайдеться свій покупець, — я усміхнувся, а потім все ж вирішив трохи перевести тему, щоб не видати себе остаточно. — Це стосується і твоїх дизайнів. У мене чуйка на такі речі, от побачиш. 

— Що ти маєш на увазі?... Мої дизайни... — вона знов злегка розгубилась. — Це ж просто хобі! На такому дитину не прогодуєш і...

— Якщо не спробуєш — не дізнаєшся, — перебив я її. — Тим паче, коли, як не зараз? Зараз в тебе є і час, і можливості. Просто використай їх правильно…

Аліса

Ці слова Макса схвилювали мене і водночас підбадьорити. На якусь мить я повірила, що мені теж вдасться зробити омріяну кар'єру дизайнера одягу. Я навіть уявила собі, як беру участь у всесвітньо відомих Тижнях моди, а за моїми ескізами шиють одяг для різних знаменитостей. А чом би й ні? Адже, кажуть, багато модельєрів починали з нуля, не були дітьми багатих батьків, не отримували свій бізнес у спадок, а будували власноруч. Можливо, і мені це вдасться? Тільки потрібно старанно вчитися, і не тільки на цих курсах, на які прилаштував мене Макс, а й самостійно шукати інформацію в мережі, якісь лекції, вебінари, читати книги…

— Про що замислилася? — запитав тим часом Макс. 

— Мені трохи страшно, що потрібно опанувати нову професію, а я майже нічого не знаю. Гадки не маю, з чого починати, що важливе, а що другорядне…

— Перестань тривожитися, не святі горшки ліплять, і всі колись були початківцями: і я, і Стас… Якщо буде щось неясно, то завжди можеш до мене звернутися, чим зможу, допоможу.