Олександр Кос

Ми цікавимося людьми через певні дії, їхні думки, їхню творчість. Нам потрібно бачити, чути й торкатися світу інших, щоб почуватися частинкою світу загального.

Я почав писати тоді, як не просто писав, а ще дещо прочитав і побачив-якраз вже йшли "Качині історії", та "Мисливці на привидів", а ще прочитав книги з домашньої бібліотеки.

Пам'ятаю, що у мене був помаранчевого кольору зошит з грубуватою обгорткою, який я акуратно підписав. Мої літери були доволи велетенськими, адже кулька ручки була теж неабикою (тоді можна було писати тим, що було, а не тим, чим хотілося).

Я зручно влаштувався біля столика, за яким виконував домашні завдання і почав писати. Історія вийшла чимось таким, що знала дитина: Качка-Робот Ґізмо з "Качиних Історій" і герой "Пітер" (наче у "Мисливцях на привидів"), - написав багацько, як здалося сторінок і заховав-забув-відкинув.

Згодом я почав писати наново, але то було дещо інше-усе стосувалося навчання в університеті, де нам дали завдання написати твір на "Практичний Курс Англійської Мови". От тут я й "розійшовся"-написав твір, що виглядав наче невелика оповідь про Шотландське містечко, за що був "покараний" невблаганним поглядом виглядачки. Висновок для студентів факультету іноземних мов: "Не пишіть твори для викладачів!"

Наступним етапом мого писемництва став 2012 рік, коли я в один подих написав книгу. Ні! Я її не видав, адже хотів додати дещо. Додаю вже тривалий час, а на додачу маю чималий доробок, яким хотілося б поділитися з усіма.