Передмова
Хочу одразу ж попередити, що всі імена, прізвища, назви місць є вигаданими й можливі збіги мають випадковий характер.
ПРОЛОГ
У цей задушливий липневий вечір, коли моя голова вже розколювалася від нескінченної низки пацієнтів і всюдисущого підвального холоду кондиціонерів, сталася та сама подія, що повністю перевернула мій внутрішній Всесвіт і змінила все моє подальше життя.
Я саме в передчутті закінчення робочого дня проводжав до дверей клініки останнього на сьогодні хворого, коли в моїй кишені задзвонив айфон.
– Алло, я вас слухаю, – сказав я на івриті.
У відповідь залунала якась музика, і я вже хотів було перервати зв'язок, але в цей час на іншому кінці щось клацнуло, і людина заговорила російською:
– Я телефоную по спеціальній закритій лінії, і нас із вами не можуть прослуховувати. З вами говорить радник канцелярії президента Росії Владилена Івановича Путіліна пан Дмитро Іванович Холодов.
«Як же набридли ці шахраї, – мляво ворухнулася в моїй розпаленій денним прийомом свідомості втомлена думка, – до чого тільки не додумаються, аби обдурити чесних людей...»
– Так, звісно, – бадьоро підтримав я розмову, – заступник прем'єр-міністра Ізраїлю вас слухає.
Слухавка хмикнула й повідомила нервовим голосом:
– Михайле Абрамовичу, не треба іронізувати, ми все про вас знаємо, вивчили все ваше життя, знаємо про ваші визначні успіхи в лікуванні онкологічних хворих, і я телефоную вам із дуже важливою пропозицією, від якої, я вважаю, ви не зможете відмовитися...
Такий поворот дещо похитнув звичну твердість моїх колін, і я присів на краєчок дивана.
– Так... Чим мммможу бути корисним? – з несподіванки мій голос затремтів і дещо запав на звуці «м-м».
– Ми хочемо вас запросити для дуже важливої консультації до Кремля. Вам доведеться в нас пожити певний час, тож необхідно взяти відпустку на невизначений період, щонайменше на місяць. Йдеться про лікування раку підшлункової залози, і ми хотіли б, щоб ви із собою взяли все необхідне, – ми за все заплатимо. Ми знаємо, як вас цінують на роботі, тому проблем із цим не має бути. За вашу роботу в нас ви отримаєте гідну винагороду.
Йшов 505-й день агресивної війни Росії проти України. Я був цілком на українському боці й не збирався за жодні гроші чим би то не було допомагати агресору.
Тож я сказав:
– Знаєте, пане Холодов, я наразі завалений роботою, і в мене немає можливості їхати кудись на будь-яких умовах, а на невизначені терміни й поготів.
– Михайле Абрамовичу, – сказав він, – ви отримаєте відрядні 10 тис. $ на добу, а, крім того, хочу вам нагадати, що на території Росії проживає ваша сестра Бурт Лея Абрамівна із сім'єю та ваш найближчий друг Ліпшиць Станіслав Борисович із сім'єю, і я боюся, що ваша відмова позначиться на них негативним чином. До того ж проти чоловіка Леї Абрамівни передбачається порушення кримінальної справи, та й ваш друг дозволяв собі невтішні висловлювання в соцмережах про СВО (прим. автора – спеціальну військову операцію).
Я озвірів від такого нахабства, але стримав себе, усвідомлюючи, що треба зробити паузу і все обміркувати.
– Я зрозумів вас, – мені довелося напружитися, щоб мій голос звучав спокійно. – Я обміркую вашу пропозицію.
– Думати особливого часу немає! – продовжив він свій агресивний тиск. – Я зателефоную вам завтра рано-вранці обговорити вашу готовність, а квиток на літак до нас уже замовлено.
– Про кого хоч ідеться? Кого я маю лікувати?
– Шановний професоре, ми б не турбували вас, якби не йшлося про найважливішу персону... Розберіться зі своєю роботою, я зателефоную вам завтра о 8-й годині ранку, а о 10-й годині будьте готові до перельоту, – на тому розмова перервалася і пролунали короткі гудки.
Я подивився на згаслий екран і закрив телефон.
Отже ж... переді мною ніби пролетіло все моє життя... Усе повертається на круги своя... Начебто я вже пройшов своє «життєве коло» й маю повернутися туди, звідки все починалося.