Sign up

Марія Миславська

Коли мені було 6 років я вирішила написати книгу. Взяла зошит у клітинку (чомусь не любила в лінійку), ручку і почала викладати історію про школу, в яку, до речі, ще не ходила. Моя мама була вчителькою математики і з її розмов у мене склалося уявлення про те, що відбувається в класах. Пам’ятаю, що мама, прочитавши мій твір розміром в одну сторінку зошита, сказала: «Ти більше такого не пиши». Я знітилася, але потім почала писати вірші. Мама була змушена щось з цим робити і показала їх своєму колезі, вчителю російської мови, який теж віршував. Йому мої опуси сподобалися і ми з ним стали спілкуватися ще до мого вступу в перший клас. Вчитель підказував мені рими, редагував мої твори. До сьогодні в моїй шафі лежить два товстих зошити з моїми дитячими віршиками, які так і залишилися нашою сімейною пам’яткою. Люди на все життя залишаються дітьми, які хочуть почути казочку на ніч, чи то у формі книги, чи у формі кіно… Найбільший інтерес у нас викликають інші люди: що вони роблять, що вони думають, що у них трапилося… Слухаючи, читаючи чи дивлячись «казочку» ми думаємо про себе: як би ми поступили в тій ситуації, що би ми відчували, які висновки варто зробити для себе на майбутнє… Життєві історії – такий собі внутрішній психологічний тренінг, який допомагає справлятися з своїми проблемами… Я переказую реальні події такими, якими вони мені відкрилися. Я прагну, аби після моїх історій у читача залишався післясмак у вигляді роздумів і переживань, тепла в душі і любові до життя.

The user doesn't have any written works yet

Cookies files usage

In order to improve user experience, we use cookies files. By browsing our website, you agree for the cookie files to be collected and used.

More