Розділ 2

Осінь  сховала  блакитне небо за сірими хмарами. Марта прогулювалася парком, повертаючись із занять. Вона ще мала трохи вільного часу до зустрічі з подругами у кафе, яке розташовувалося неподалік парку. У газетному кіоску придбала собі кілька газет й присіла на лавці. Вона ретельно знайомилася з різними виданнями, щоб розуміти на чому кожен спеціалізується. Адже навчалася на філологічному факультеті  на медіажурналіста. Хоч інтернет-простір не зовсім приваблював Марту. Її мрією було працювати в паперовій газеті й вести колонку про різні цікаві події.

В одній з газет вона наштовхнулася на чорно-біле фото з клубу. Заголовок відразу впав в око.

«Вбивство у нічному клубі.»

«Тіло Анастасії Чорненко було знайдено поблизу клубу з кількома ножовими пораненнями»,— повторила вона вголос.

Сльози вирвалися з її очей і потекли щоками. Марта не могла повірити, що це правда. Вона добре знала Настю. Дівчата познайомилися в той день, коли Марта вперше прийшла до Альберта. Чорненко одна з небагатьох, які розуміли її, а не відчували презирство. Хоч Марта не поділяла захвату Насті від її роду занять.  Але у подруги були на те свої причини. У неї хворіла мати, і тому їй доводилися заробляти таким способом.

Марта згадала про маму Насті, яка залишилася зовсім одна. Вона склала газети до сумки й поспішила до зупинки. Дорогою написала подругам, що не зможе прийти.

Вона швидко дісталася будинку, в якому мешкала подруга. Піднімаючись сходами, думала, що скаже жінці, яка втратила єдину доньку. Марта частенько була у них в гостях. Валентина Дмитрівна, мама Насті, добре її пам’ятала.

Покрутившись трішки біля дверей, все ж натиснула на дзвінок, який уривисто звучав всередині. Через кілька хвилин двері відчинилися. На порозі була Валентина Дмитрівна у чорній хустці. Вона мала блідий колір обличчя й байдужий погляд. Жінка без зайвих емоцій повернула своє крісло у зворотному напрямі й покотила візок до кімнати.

Марта увійшла, зачинивши за собою двері. В коридорі пахнуло улюбленими парфумами Насті. Стійкий солодкий запах з цитрусовою ноткою залоскотав носа. Марта пригадала, як Настя хвасталася цими парфумами з шаленими цифрами на ціннику. Весь час бубоніла про шикарне життя, яке не неї невдовзі чекає. Проте не відкривала таємниці, хто забезпечує її подарунками.

Марта пройшла до кімнати. Валентина Дмитрівна сиділа біля відчиненого вікна.  Прохолодне повітря потрапляло до кімнати. У кімнаті було холодно, Марта пройшла і спритним рухом закрила балконні двері, зупинившись біля жінки.

Валентина Дмитрівна тримала у руках портрет доньки й плакала. Сльози повільно скочувалися на її шерстяний светр. Марта пригадала, як ще місяць тому вони разом з Настею обирали його у подарунок на день народження.

Вона присіла поряд, торкнулася руки жінки. Та навіть не поглянула на Марту. Важко було дібрати слова. Її й саму глушили сльози, адже до останнього вона не могла повірити, що подруги вже немає. Здавалося, зараз вона зайде на кухню, де на неї чекає Настя. П’є каву й палить, як завжди це робила.

Марта підвелася й вийшла у передпокій. Пройшла на кухню. Холодильник порожній, на плиті нічого й мийка завалена брудним посудом. Вона закотила рукава й стала поратися на кухні. Через годину квартиру заполонив запах картопляного пюре та мийного засобу з ароматом лимону.

— Що ти тут робиш? — пролунало за спиною, і Марта аж підстрибнула на місці від несподіванки.

Вона саме завершила протирати поверхні стільниці.  Повернувшись до дверей, побачила Валентину Дмитрівну. Жінка пронизувала її недовірливим поглядом.

— Валентино Дмитрівно, ви мене налякали, — відповіла Марта. — Я тут вечерю готую, — спокійно відповіла.

— Я тебе не просила. Йди звідси! — грубо відповіла жінка, і, не дочекавшись реакції чи відповіді, повернула візок до коридору.

Марта і не чекала подяки. Зі слів Насті, її мати мала кепський характер. Вона ж багато років працювала в прокуратурі на хорошій посаді, та напад на неї та її сім’ю зруйнував все їхнє щастя. Чоловік загинув, вона стала інвалідом, а Настю врятувало те, що вона спала, і злочинці її не помітили.

Настя постійно скаржилася, що мати надокучає їй повчаннями. Тому приховувала від неї рід своїх занять.

Коли вечеря була готова і Марта переконалася, що жінка у безпеці, підійшла до неї й спробувала поговорити.

— Валентино Дмитрівно, я співчуваю вам! Я лише сьогодні дізналася з газет про те, що сталося.

— Де ти була коли її кривдили? — закричала жінка і знову заплакала. Вхопила Марту за руку й, смикаючи,  кричала в обличчя.

— Заспокойтеся! — намагалася перекричати її дівчина, але марно. Відпустивши руку Марти, жінка продовжувала битися в істериці, вже кидаючи речі по кімнаті.

Марта прилипла до стінки, все ще перебуваючи у ступорі. Перевівши подих, вирішила не лишати жінку саму. Ще скоїть щось з собою. На кухні знайшла настоянку валеріани. Накрапуючи її у склянку з водою, спостерігала за жінкою. 

У цей час видався короткий дзвінок у двері. Марта швидко підійшла до дверей і, не дивлячись у вічко, відчинила їх. На порозі стояли два чоловіки. Марта завмерла з подиву, адже один з них дуже нагадував їй нещодавнього знайомого, Костю. Чоловіки тицьнули свої посвідчення й швидко  сховали. Марта не встигла й прізвища прочитати.