Розділ 8

Дорогою Марта споглядала зимові краєвиди столиці, не порушуючи тиші. Костянтин уважно кермував і теж мовчав. Він відчував провину за свою байдужість, але його ніяк не стосується особистість вбитої. Достатньо того, що ця складна справа дісталась йому. Але зараз, завдяки Лисенко, справа здвинулася з мертвої точки. Нарешті, більше гідної й вагомої інформації. Тепер у них як мінімум три підозрюваних. Хоч щось. 

Марта навіть думати не хотіла про вечір. Адже, пообіцявши Валентині Дмитрівні зайти й розповісти про те, що їй вдалось дізнатись, вона не знала, що втрапить у пастку. Як вона зможе сказати убитій горем жінці такі огидні речі про подругу. А ніяк! Краще вже мовчати, вирішила вона.

Костянтин припаркувався біля відділку та не поспішав виходити. Зиркнувши на засмучену Марту, злегка схилився у її бік й підбадьорливо плеснув по плечі. Вона наділила його вдячним поглядом й вийшла з авто. Як не прикро їй було та вдіяти нічого не зможе. Доведеться поки що мовчати й шукати вбивцю.

— Які новини? — відразу ж запитав Костя, тільки но вони зайшли до кабінету й помітили Степана. 

Петренко сидів за столом й смачно прожовував свій пізній обід. Та пожвавішав й прикрив лоток з їжею, відсунувши край столу. Костя горів від нетерплячки й, скинувши пальто, кинув його на диванчик. Підійшов до столу Степана й уважно чекав доповіді. 

Марта без зайвої цікавості пройшла, зняла пальто й повісила його на вішак. Її почуття здається задурманили розум й нічого більше не цікавило. Та й вона наперед знала: алібі Валери буде хибним. Занадто підозріло він поводився.

Петренко нахмурив брови, прослідкувавши за поведінкою дівчини, й скосив очі на Костю.

— В офісі ніхто нічого не знає. Треба знову викликати сюди цього Валєру, — прогомонів Петренко.

— Цього і слід було чекати, — Костя пройшов за стіл й усівся на стілець. 

У кабінеті запанувала тиша. Марта стурбовано гортала справу Насті, зосереджуючись на дрібницях, яких вони могли не помітити. Слідчі переглянулись між собою. Петренко запитально підняв брови та Костя відмахнувся й  взявся за справи.

Залишок робочого дня Марта переглядала справу, виписуючи до нотатника деталі, що здалися важливими. Дивно та допит працівників клубу був досить стислим й узагальненим. Жодної конкретики, але ж вони мають знати багато. Особливо дівчата, ще ті пліткарки й задири. Жодного руху твого не пропустять, а кожне слово використають на свою користь. Марта якось втрапила в халепу, коли грозилася здати їх бордель у поліцію. Тоді серйозна розмова з Альбертом тривала довго.

Костянтин займався своїми справами: заповнював протоколи, телефонував комусь, ходив до судмедекспертів. А Петренко поїхав на виклик, попрощавшись з колегами наперед. 

У кабінеті панувала тиша. Марта вже втретє перечитувала аналізи розтину. З кожним разом її нудило все більше. Вона звісно знала, що доведеться стикнутись з таким у своїй діяльності, але не настільки ж. 

Закривши теку, вона опустила голову на долоні й важко видихнула. Коли усе зруйнувалося?! Їй було не сила вже триматися і вдавати, що все добре. Марта добре розуміла, що її життя у котрийсь момент пішло шкереберть. Коли все змінилося?! На якому відрізку вона звернула не туди. 

Живучи у своєму маленькому містечку, почувалася щасливою. Та після смерті батьків, що загинули  в один момент в автокатастрофі, вона переїхала до столиці. Придбала однокімнатну й вступила до вишу. Батьки хотіли бачити її сильною. Але весь час бути такою неможливо, особливо коли ти самотній. Вона забула як це відверто з кимось говорити. Крім Насті й колишнього хлопця у неї в місті нікого не було. Точніше, тих хто знав би її так добре. Подруги з університету не рахуються. Олег, колишній, зрадив, подругу вбито. Лишалась лиш примарна зацікавленість Костею. Їй здавалося між ними була якась іскра, щось близьке, що могло б стати причиною, приводом до чогось більшого.

Крадькома поглянувши на хлопця, Марта спостерігала за його рухами. Гортаючи стопку паперів, Костя уважно водив очима, періодично охоплюючи теплу чашку з напоєм рукою, повільно підносив до рота. Тоді зупинявся й надпивав, і так весь час. Але не цього разу.

Наче відчувши на собі пильний погляд, перед тим як зробити ковток, Костя підняв очі. Марта сиділа за столом й, примружуючись, дивилася на нього. Вона майже заснула, очі безсило заплющувалися. Занадто милою вона здалася йому тепер. Відставивши чашку, він підвівся й підійшов до її столу. Опустився до рівня обличчя й торкнувся рукою  плеча. Всміхаючись, дивився на сплячу дівчину. 

— Лиско, — прошепотів він й легенько штурхонув її в плече. 

— Що? — підірвалась вона. — Я заснула?

— Так, вже майже п'ята, можеш іти додому, — випрямившись, він стояв біля її столу,  все ще всміхаючись.

Протерши очі, вона стала збиратися. Склала нотатник до сумки й рушила до вішака, щоб забрати верхній одяг. Та ступивши крок,  оступилася й повалилась вперед. Костя встиг підхопити її й вони разом звалилися на підлогу. Опинившись на Кості, Марта зніяковіла й розгубилась. Він кілька хвилин пильно дивився в її очі, а тоді опустив голову на підлогу й зареготав. 

Піднявшись, Марта обсмикнула светр, обтрусилась й теж засміялася. Костя продовжував лежати на підлозі й реготати. 

— Ну і чого ти смієшся? — протягла йому руку.