А почалось все з червоного ...

11. Тузи

Чорна машина швидко мчала  мокрим асфальтом у напрямку центру. Антон припаркував її поблизу темного джипу Георга та почав спостерігати, тримаючи на готові камеру.

Приблизно два роки тому Антон і Дмитро підсіли на гру у телефоні, у неї є одна особливість, що зараз на руку шатену, - вона показувала розташування гравців на карті. Дмитро не любив чистити телефон від непотребу, тому гра досі показує його місцеперебування певному колу людей. Антон лиш недавно згадав про цю забавку, бо як тільки вона йому надоїла, видалив, але зараз гра допоможе знати, де перебуває шофер Георга і, можливо, знайти якийсь компромат.

Темряву ночі не сильно перекривало штучне світло ліхтарів, які так рясно були розставлені біля дорогого готелю, проте цього було достатньо, щоб мати змогу намилуватися фасадом. Стара будівля була чудово реставрована так, ніби якийсь граф лиш щойно її збудував. Вхід "оберігали" два масивних кам'яних леви, що насторожено вдивлялися на гостей готелю, а над самими дверима виднілися Барокові скульптури.

Уже минуло більше ніж година, а Георга так і не було видно, але Антон не втрачав пильності та не відводив очей від джипа. Пройшло ще десь пів години перш ніж з машини вийшов Дмитро та закурив. Антон зробив декілька знімків, відчуваючи смуток від розуміння, що друг змінився у гіршу сторону. Хоч і вигляд він мав набагато кращий, але його погляд був холодним та пустим. За декілька хвилин вийшов радісний Георг з дівчиною напідпитку. Клік, клік і Антон устиг усе зберегти у пам'яті фотоапарату, він завів машину та рушив вслід за темним джипом.

Георг їздив цілу ніч, тому Антон потрапив додому лише під ранок. Він скинув фотографії на флешку та поринув ненадовго в сон. Сьогодні шатен узяв вихідний в університеті, щоб мати змогу "ознайомитися" з графіком Георга.
Чоловік прокинувся ще до обіду, поїв, заварив міцну каву та сходив в душ. GPS Дмитра показував, що він ще вдома, чому сильно радів Антон. У нього є ще час заїхати до дядька та розпитати як тримається родич.

Сонце кидало теплі ранкові промені, гріючи землю після дощових хмар. Погода явно натякала Антону, що пора витягувати мотоцикл та поганяти вулицями міста. Саме це чоловік і зробив. Швидкість дарувала Антону відчуття контролю, азарту та задоволення, він обганяв машини раз за разом і мчав, щоб насолодитися свободою. Шатен розумів, що саме він контролює життя, що він не дасть нікому зламати себе, що не дозволить Георгу завдати шкоди його близьким. Антон пообіцяв, що зробить усе, що є в його силах і вбереже від впливу цього покидька дорогих йому людей.

Pov. Anton
Під'їжджаючи до автосервісу мене охопило погане передчуття, як тільки побачив, що уся прилегла стоянка зайнята машинами. Серед них було авто поліції, по тілу пройшло неприємне тремтіння.

Зупинившись недалеко від місця до якого прямував, намагався чимдуж втамувати скорочення серця, яке здавалось хотіло вискочити з грудей. Страх та переживання за родича взяли в полон моє тіло, тому на ватних ногах я попрямував у сторону входу. Проте мою увагу привернув чоловік, що розмовляв телефоном, тому я спинився, розглядаючи його. Майже пенсійного віку йому додавало ідеально вложене посивіле волосся, проте тілобудова міцна. Строгості чоловікові додавало не тільки вбрання, а й насуплені масивні брови та глибокі зморшки на чолі. Перше враження - це людина честі та принципів, сподіваюсь відчуття мене не підводить.

— Ви із поліції? - промовив без жодної нотки страху.
Сивоволосий холодним поглядом, ніби просканував моє тіло.
— Так. Щось трапилось? - З недовірою пролунало в мою сторону.
— Ви не тут шукаєте винуватця...- "Чорт, що я мелю?"
Чоловік майже непомітно примружити очі та мовчав.
— Я знаю як це звучить, але ви повинні мені повірити! Не знаю, що саме відбувається в цьому місті, але знаю хто у цьому винен! - Слова самі вилітали з вуст, перш ніж я встиг все обдумати.
— Хлопче, не забивай мені мізки, - чоловік зітхнув, так ніби цю маячню чує щоденно - це тобі не в ігри грати.
Співрозмовник, ніби нічого не було, направився в автосалон, ігноруючи мене.
— Це все почалось відбуватися трохи більше ніж місяць тому, - мій голос благально пролунав у спину слідчого, - прошу, вислухайте мене!

Чоловік розвернувся і прискіпливо вдивлявся в мої очі. В якусь мить я помітив безнадійність в його погляді або це мені просто здалось.
— Вам нема, що втрачати. Я готовий нести відповідальність у випадку дарма прогаяного вами часу. - Промовив серйозним тоном.
— Добре, я вислухаю, тільки не тут.

Вже п'ять хвилин ми сиділи в кафе, а я досі не знав як правильно виказати інформацію, якою володію. Але спочатку...
— Мене звати Антон, я аспірант ВНЗ, - промовляв уже спокійніше -, а звернувся до Вас тому, що мої знайомі в небезпеці.
— Дякую, - на мить чоловік обдарував увагою офіціантку, що принесла йому чашку чаю. - Назар Ігорьович слідчий кримінально-виконавчої служби.
Він показав своє службове посвідчення, а в моїй душі зародилась надія.

— Ви приїхали з іншої області? - мій голос був повний ентузіазму
Чоловік знову зітхнув та схрестив руки. Він сидів прямо, з відведеними назад плечима і сканував мене холодно-синіми очима.
— Так, - промовив невдоволено слідчий та заколотив цукор у чашці.

Мені було байдуже вірить мені цей Назар Ігорьович чи ні, проте я розповів про Георга, починаючи від моїх передчуттів та закінчуючи фактами про його втечу і недавнє повернення в Україну. В очах слідчого читався скептицизм, проте з часом я помітив, що він щось зіставляти у своїх думках. Не розповів лише про друга і дядька, не хочу щоб людина навпроти подумала, що я придумав казочки лише щоб їх уберегти. Акуратно також повідомив, що у Георга є своя впливова людина у поліції.

Слідчий був мовчазний і декілька раз задав короткі конкретні питання, а я щиро відповідав. Закінчивши, в один дух випив уже холодну каву і чекав його реакції на мою промову. Назар Ігорьович трохи нахилив голову та пройшовся рукою по ідеально виголеному підборіддю.



Ku_Helga

Відредаговано: 26.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись