13

Вона перевдягнулась в туалеті торгового центру, змінила ділові штани на зручні джинси, натягнула широкий светр і балонову куртку, коротка зачіска і чорне волосся кардинально поміняли її зовнішність. Ніхто не зможе впізнати в ній майора Гринівську. Вона вешталась містом, часто озиралась по сторонах, запам’ятовуючи перехожих, які могли б за нею стежити.

Вона знала інструкції, знала правила. Якщо агент засвітився, він сам по собі, служба зрікається його, а в окремих випадках посилає найманців, які мають усунути проблему. Але ж вона ні в чому не винна, не її провина що хтось оприлюднив список отруєних в інтернеті, не її провина що київський патологоанатом розпустив язика, вона виконувала всі інструкції, і за мить до завершення операції її «зливають», зробили крайньою.

Злість заполонила її, відчай затуманював думки. Шансів залишитись в живих було вкрай мало. Вона занадто багато знала, причетною хоч і опосередковано до вбивств, організувала містифікацію заради порятунку не своєї шкури чи подружки Ніни. Вона рятувала імідж держави, спасала від чергового протистояння народу і влади, щоб події минулих років не повторились, щоб новий гарант і верховний головнокомандувач почувався у безпеці. Країні не потрібна нова революція, нові мученики, бо це знищить державу остаточно, розколють її на окремі шматки, якими залюбки поласують і східні вороги і західні друзі. Державу розпаюють, розріжуть як святковий торт і проковтнуть разом з культурою та історією, мовою і піснею. Зникне тоді Україна з карти світу, а ми знову станемо заручниками, кріпаками в чужих державах, знову поневолені на сотні років новими режимами, новини насильниками. Вона зробила все можливе, щоб цього не допуститись. І яка їй плата?

Вона зайшла в непримітне кафе на центральному ринку, розгледілась по сторонах. Заклад був охайним, столи блистіли чистотою. Відвідувачів було мало. Вона замовила деруни з сметаною і сто грамів коньяку. Їй потрібно зняти стрес, заспокоїти нерви і придумати, як їй вибратись із міста і з ситуації в яку вона влипла. Єдиний спосіб вижити — розголосити всі подробиці отруєння журналістам, але це було вкрай необдуманим рішенням, преса контролювалась окремими впливовими групами, наближеними до президента, а це означало самостійно залізти в горлянку до дракона, який за тобою гониться. Тоді що залишається? Кому може бути корисна інформація, якою вона володіла, хто захистить її, гарантує безпечне життя? На думку спав всесвітньо відомий випадок із власником «Вікілікс», якого приютило посольство однієї країни. Потрібно тільки з’ясувати яка держава готова в обмін на інформацію приютити її, надати захист. І до біса все. Вона мала врятувати своє життя; держава, чиї інтереси вона захищала на протязі стількох років, убивала, тепер готова відмовитись від неї, знищити її.

Вона голосно видихнула:

—За порятунок власної шкури. До сраки принципи. Гори в аду президенте і все твоє оточення.

Вона зробила великий ковток, дешеве пійло обпекло їй горло, вона закашлялась, ввіткнула в дерун виделку і швидко відкусила шмат.

Їй потрібен був союзник і вона знала хто ним стане.

Я чекав, коли Салан встромить у потрібний роз’єм флешку і ввімкне відео. Він заходився стукати пальцями по клавіатурі, я тупцював біля нього, заглядав через плече, нетерплячка проймала мене. Це вже немало особливо великої ваги, та все ж цікавість оволоділа мною. Я хотів принаймні для себе вивести якийсь толк в цій заплутаній справі.

Ким ж дійсно була Гринівська? Агентом спецслужби чи спільницею сектантів, або людей які намагались переконати нас в існуванні секти? Вона насправді терористка чи жертовна вівця, яку принесли спецслужби в жертву щоб задобрити народ і зняти напругу в суспільстві? Події відбувались занадто швидко, підозрювані, спільники вислизали із рук наче риба. І мені випала участь тільки спостерігати за сюжетом п’єси, бути статичним, другорядним актором, участь якого не впливала на сюжет. Нас намагались перетворити на декорації в чужій грі, але розсекречені списки поламали їх плани, сценарій прийшлось переписувати, жертвувати головним актором, заради власного порятунку. Я не вірив що істина відкриється нам коли-небудь, справа була занадто оповита брехнею та суперечностями. Останній акт напевне уже розіграно і скоро опустять завісу, а ми лиш розчаровано дочекаємось фіналу. На поклон до глядачів навряд чи хтось вийде.

Салан глянув на мене:

— Все готово.

Він повернув у мою сторону монітор.

На екрані було видно коридор і двері чотирьох ізоляторів. Довгий час нічого не відбувалось, чорно-біле відео здавалось застигло, єдиним орієнтиром що це не стоп-кадр був годинник в кутку який показував час. Салан натиснув декілька клавіш і відео прискорилось. Коли на екрані появилась фігура він сповільнив темп і ми вирячились на екран, намагаючись впізнати силует. Якість відео була жахлива, не чітка та ще й чорно-біла. Я вдивлявся в силует який пройшов по коридору, тоді зупинився біля камери №4. Потупцював декілька секунд, порозтирався по сторонах.

—Це зниклий конвоїр. —промовив Салан, вдивляючись в монітор.

Чоловік на відео заглянув у вічко дверей, тоді махнув комусь рукою. За декілька секунд в поле зору потрапила вона, це точно була Гринівська, вона ішла швидко, впевнено. Як тільки вона наблизилась до дверей камери, конвоїр затрусив в’язкою ключів та відімкнув камеру. Гринівська в середину не заходила, лише простягнула в прочинені двері невеликий лантух, рука Ісуса витягнулась і взяла пакунок. Гринівська швидко вийшла з поля зору камери, конвоїр закрив на ключ камеру і теж швидко зник. Далі знову нічого не відбувалось, минали хвилини. Потім чотири конвоїри підбігли до камери де утримували Ісуса, вони відчинили двері, занепокоєно гляділи в середину, один із них побіг до посту, напевне щоб повідомити чергового, інші тупцювали біля прочинених дверей, перемовлялись, тоді двоє пішли в напрямку дверей, щоб привести лікарів. Конвоїр який залишився і якого Салан ідентифікував як зниклого Петра Лісового, швидко забіг в камеру, за секунд п’ять він вибіг і почав тупцювати по коридору. Що він там міг робити? Прибирав залишки пакунку? Ще за мить з’явились конвоїри, за ними ішла оглядна жінка та високий чоловік з ношами в руках, вони зайшли в камеру. Конвоїри юрмились біля дверей, пройшло менше хвилини, як Ісуса положили на ноші та в супроводі винесли до карети «Швидкої». Вся операція по звільненню Ісуса з ув’язнення зайняла менше десяти хвилин.