Агентство "Шарашка та партнери"

23.2

 

***

6 квiтня, 07.30

вул. Степова, передмістя – Прирічковий парк

Легка фіранка не рятувала від нещадних променів ранкового сонця. Вони повільно промандрували по килиму, перебралися на книжковий столик, торкнулись ковдри, націлилися на подушку… Віктор крізь зімкнуті повіки відчув тепло і яскраве світло, й невдоволено прикрив очі рукою.

Штучна тінь продовжила дрімоту на кілька миттєвостей, проте незабаром почулись нерівні кроки і скрипнуло вікно. Свіжий вітер пройшовся по зіпрілій шкірі, крик горобців у дворі був нестерпним.

– Доброго ранку, – продзвенів мелодійний жіночий голос.

Віктор здригнувсь. Кулаки стиснулися, на вилицях заграли жовна.

– Нерви у тебе ніякі. Лікуватися пора, друже. Не японськими травками, а чимось серйознішим.

Поступово реальність визначилась. Віктор повільно видихнув, приходячи до тями. Це просто радіо. Звичайний канал, яких тисячі, привітав слухачів. Місце дії – Сонячна система, планета Земля… Шаєнни не існує, магії немає, Женев’єв – плід хворої уяви, і ніяк інакше.

– Сьогодні у мене вихідний, Алексе. Зникни.

– Вихідний у тебе був минулі два тижні. Досить вилежуватись.

– Вали звідси! Я тебе не запрошував!

– Ти кожен день це кричиш, але досі не спромігся змінити код від дверей. Вставай. Виглядаєш як ганчірка.

Віктор грубо відіпхнув підсунуті гостем кімнатні капці і витягнув босі ноги.

– Хто б говорив, Алексе, – буркнув без особливого роздратування. – Бачу, шви вже зняли… Тобі пощастило.

– Можливо. А взагалі-то я сам винен. Якби не пішов до поліції зі своїм нікому не потрібним зізнанням, Жені б мене не чіпала. Ти щасливчик, друже. Нікого в цьому світі не любили так сильно, як тебе.

– І не ненавиділи.

– Дурниці. Ненависть зовсім інша.

– А тобі звідки знати?

– Я дуже довго ненавидів. Себе. Це позначається на характері, повір на слово.

– Ми можемо не згадувати про неї?

Олександр кивнув і прочинив двері, впускаючи до кімнати аромат свіжої кави:

– Ти перший почав.

– Я запитав про твоє здоров’я.

Гість винувато розвів руками.

– Нехай буде нічия, – запропонував, виходячи в коридорчик. – У нас будь-яка тема закінчується Женев’єв.

Віктор дотягнувся до шафи і різким рухом витягнув ящик з білизною. Два тижні… Час пролетів непомітно. Випивка, телевізор, знеболюючі… Він не думав ні про майбутнє, ні про минуле. Але час повертатися в реальність. Алекс має рацію: потрібно пережити те, що сталося, і йти далі.

– Ти як на парад збираєшся, – зауважив друг, оцінивши його краватку. – Підемо перекусимо?

– Мене вже нудить від локшини.

– Зіна повернулась, приготувала нормальний сніданок. Все проходить, Вікторе. Скоро ми забудемо цю пекельну весну.

На кухні шуміла мікрохвильовка, розігріваючи принесені Олександром пластикові контейнери з їжею. Гаряча кава без цукру остигала в великих чашках. На полиці покривався цвіллю забутий казна-коли апельсин, над відром для сміття кружляли дрозофіли, холодильник вражав абсолютною порожнечею.

– Щетина – це твій новий стиль?

Віктор потер підборіддя.

– Сьогодні – так, – відповів, залпом випиваючи каву. – А завтра буде завтра… Напевно. Чому ти причепився до мене, Алексе? Йди додому. У тебе своїх турбот вистачає.

– Ти про Васильєва? Так, він став проблемою… Але ми вирішимо це питання.

– Як?

– Як зазвичай. Я бачив його досьє. Програміст, в армії не служив за станом здоров’я, з родичів жива тільки мати, впливових зв’язків не має. Домовимось.

Дзеленькнув телефон. Віктор звично не звернув на нього уваги, але Олександр насторожився.

– Навіть не глянеш? Раптом це вона?

– Не вона. А на інших начхати.

Мікрохвильовка замовкла, але сніданок їх уже не цікавив. Чашки вирушили до посудомийки, чоловіки – до виходу. В передпокої Віктор затримався, розшукуючи ключі.

– Зателефонуй їй.

Він вдів, ніби не розчув.

– Не будь дурнем. Зателефонуй їй першим, – наполягав друг.

– Навіщо? Щоб почути те, що я і так знаю?

– Ти нічого толком не знаєш! – розлютився Олександр. – Вона захищала тебе, як могла. Це і є справжні почуття, а не дурні зітхання! Телефонуй, довбню!

– Я не буду нав’язуватися. Не хочу, щоб вона вважала себе зобов’язаною. Нехай живе, не озираючись.

– І правда кохаєш?

– Кохаю.

На вулиці зеленіла молода трава. Тюльпани біля паркану пустили стрілки, ранні мухи очманіло кружляли між деревами, з гілок звисала напівпрозора павутина.



Елена Гриб

Відредаговано: 01.05.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись