24.3

– Глянь! Там у когось колесо спустило. – Тін, вивчаючи шлюбні обряди землян, не забував дивитись на дорогу. – Треба б допомогти.

– Хтось вовтузиться із запаскою. – Віта притулила руку козирком до лоба, розглядаючи парочку, яка копошилась на узбіччі. – Фіолетове волосся… Уявляєш, я тільки сьогодні позбулася Аглаї Іванівни, а вона вже скрізь мені ввижається!

– Не ввижається. – Тін зменшив швидкість. – Проїжджаємо?

Віта скорчила сумну пику, удавано стукнула себе по лобу.

– Застрельте мене, – простогнала, припавши до вікна. – Ну чому саме вона? Чому саме сьогодні? Чому саме тут?

Автомобіль звернув на узбіччя.

– Не виходь, – запропонував Тін, вилазячи з машини. – Я швидко.

Перетинатися з колишньою начальницею Віта й не збиралася. Сховалась за сидінням, скосила очі на те, що відбувалося на дорозі…

Нічого незвичайного там не спостерігалось. Аглая Іванівна скаржилася на неякісну техніку, на дорожніх працівників, на безрукого супутника, на погане життя, на «неправильний» домкрат, на важку запаску… Той факт, що колесо їй замінили за мить і без метушні, її настрою анітрохи не поліпшив. Навпаки, вона раптом загорілася безпідставними підозрами щодо Тіна, і ґрунтувались вони на тому, що нормальні люди не зупиняються, щоб допомогти незнайомцям. Він маніяк? Викрадач? Втікач-убивця? Стежить за нею на замовлення чоловіка? Збирається викрасти її заради викупу? І хто там ховається в його автомобілі? Спільник? Чи жертва злочину?

– Тепер я тебе розумію. – Іносвітець заскочив до машини і зачинив двері. – Краще б нам зустрілися вовкулаки Шаєнни.

– Вони приємніші? – Віта сподівалась, що Аглая Іванівна полінується бігти за ними з претензіями, але про всяк випадок поглядала в дзеркало заднього виду.

– В них можна стріляти. – Тін нервово глянув на залишену ним жінку і її тихого приятеля. – Вони не матюкаються, не відрощують кігті і не плюються під час розмови. Не заздрю ​​тому хлопцеві.

– Хлопцеві? – здивувалась Віта. – Він молодий? Я тільки силует згорблений бачила.

– На вигляд не старший за мене. А що?

– Та так… Пам’ятаєш, Шарашка передрікав, що Аглая Іванівна знайде собі набагато молодшого коханця? Або він не помиливсь, або до неї в гості завітав племінник.

– Точно не племінник. Це чоловік з твоєї роботи. Той, якого побив Віктор, коли… Забудь, це вже в минулому.

– Дмитро Анатолійович?!

«Мій колишній «прекрасний принц»?» – Віта зуміла вчасно прикусити язика.

– Не знаю, Дмитро чи не Дмитро, – відповів Тін. – Він пригнічений. Як кіт, якого понадили сметаною, але привели до ветеринара.

«Точніше, як любитель гострих відчуттів, якому замість стрибка з парашутом підвищили рівень адреналіну атакою гончака», – хоч убийте, а Віта не могла співчувати Дмитру.

Сам винен. Ніхто не змушував його записувати начальницю в список любовних цілей. Виходить, це Аглая Іванівна – «Баклажан-Квітень»? Що ж, вони знайшли одне одного, хай навіть на дуже короткий час.

Сонце припікало, незважаючи на наближення вечора. Над шосе клубився пил, невеликі вихори змітали його вбік і кидали на вітрове скло. На чагарнику, що ріс за узбіччям, активно розпускалися бруньки, крізь пожухлу торішню траву пробивались молоді пагони.

– У нас же все вийде, Тіне? – Віта стежила за дорогою, що бігла попереду, затамувавши подих.

Великий джміль залетів у відчинене вікно і почав носитися по салону. Вона зловила його хустинкою, витрусила назовні. Обернулась до іносвітця, здивована мовчанням, і виявила, що Тін дивиться на неї, наче бачить вперше.

– У Агентства? – запитав він напружено. – Чи в нас?..

Важке питання…

З одного боку, зараз Агентство було головною метою. Віта зробила на нього ставку і намагалася вірити, що не помилилась. Від його успіху залежало майбутнє її сім’ї, тому не мало сенсу зображувати зневагу і показну незацікавленість у кар’єрі.

З іншого ж… Так, з’явилося затишне поняття «ми», яке непомітно увійшло до її життя і стало невід’ємною частиною повсякденності. Поки Віта не замислювалась над ним серйозно. Їй було комфортно поряд із Тіном, вони розуміли одне одного з півслова, між ними більше не стояли ні таємниці, ні перешкоди.

Цукерково-букетний (вірніше, морозивно-ремонтний) період відносин був у самому розпалі, і загадувати наперед Віта не наважувалась. Чи вийде з нього щось довготривале і міцне, вона не знала, але розуміла: її влаштовує ця тиха турботлива прихильність, яку Шарашка називав «безнадійний випадок, обоє рябоє», а вони з Тіном потай вважали коханням.

– Гадаю, Агентство без мене не розвалиться. – Здавалось, дорога безкінечна і продовжується в хмарах, що згустились на горизонті. – Забудьмо про нього хоч сьогодні. Дивись, там починається рівнина! Гарно… Ми немовби йдемо за сонцем, як герої старого фільму.

– Все-таки «ми»? – Тін обійняв Віту, і вона, відчуваючи себе героїнею романтичної історії, схилила голову йому на плече.

– Ти в цьому сумнівався? – запитала тихо. – Я – ні. І, до речі, в нас усе вийде.