8.2

***

15 березня, 02.00

вул. Волошкова – вул. Лісова

– О Боже! Де ти була?

Віта не думала, що зуміє правдоподібно пояснити батькам, чому вона вийшла з дому в джинсах і куртці, а повернулася в дорогій вечірній сукні, тому заїхала на орендовану квартиру. Годинник вже пробив північ, остання маршрутка помчала геть… А ось сусідка якраз вискочила на сходовий майданчик покурити.

Звичайно ж, дивний для тутешніх місць одяг не міг не привернути її увагу.

– На вечірці. – Причин виправдовуватися не було, але й мовчки пройти повз не дозволяла ввічливість. – Це з прокату. – Невелика брехня допомогла уникнути непотрібних розпитувань.

– А, зрозуміло. – Жінка вмить втратила цікавість. – А до тебе недавно хлюст якийсь заходив. Чи то стриптизер, чи то поліцейський, ха-ха-ха! Довго дзвонив! Микита з восьмого сваритися навіть прибіг. У них там дитина хворіє, ледь заколисати – і на тобі, гості галасливі.

– Поліцейський?

– Та біс його знає. Але в формі. У тебе неприємності? І як тебе звуть?

– Н-ні. Немає у мене неприємностей. Принаймні я про них не знаю. Я Віталіна.

– Віта?

– Або Аліна.

– Ліля. Приємно познайомитися. Ти це… Будь обережна. По-моєму, я того мужика тут вже не вперше бачу.

Віта потиснула простягнуту руку, сказала «Дякую» за турботу, побажала доброї ночі і увійшла в свою холоднючу квартиру.

«Ну хто ще хоче мою душу?» – нав’язливо лізло в голову.

Спочатку вона вирішила, що поліція зацікавилась нею за вказівкою Віктора, потім – що випадок з блакитними «Жигулями» правоохоронні органи класифікували як викрадення і почали розслідування. Однак якщо сусідка дійсно помітила людину в формі ще раніше, ці домисли не мали сенсу.

Чи Ліля перебільшувала? Відверто фантазувала? Обманювала?!

– Безумство, – вголос промовила Віта, витягуючи з шафи звичний одяг. – Як у якомусь трилері… За законами жанру, посеред ночі за мною прийдуть… От халепа!

Вона одягла теплі штани і в’язаний светр, з радістю виявила під ліжком старі кросівки, а на вішалці – коротку куртку. Подумала, що такими темпами скоро від гардеробу не залишиться нічого, кинула погляд на темне вікно, сіла на ліжко…

І почала взуватися.

Боягузкою Віта себе не вважала, в те, що злочинців зацікавить її непоказна персона, не вірила, до чудесних збігів ставилася зі скептицизмом. Але за останні тижні життя навчило її обережності.

Відімкнути тутешні замки просто, непомітно вивести людину з будинку – ще простіше. Глухе місце… А потім пізно буде розбиратися, помилка це чи фатум. Тим паче, на дверях з’явились підозрілі подряпини. Не факт, що їх там раніше не було, проте Віта воліла перестрахуватися.

Вона пролистала книгу номерів у телефоні і натиснула кнопку виклику. Прослухала стандартне звернення оператора, назвала адресу. Скривилась, коли їй озвучили суму, але змусила себе підтвердити замовлення.

– Таксі під’їде через п’ятнадцять хвилин.

Прекрасно. Цього вистачить, щоб все обдумати і, можливо, змінити рішення.

Через п’ять хвилин зателефонувала мама. Через десять Віта, виснажена брехливими поясненнями, вийшла в темний двір. Пройшлася перед під'їздом, щоб зігрітись, помітила таксі, зупинилася…

Щось насторожувало. Те, що автомобіль під’їхав занадто швидко? Заляпані брудом номери? Нерозбірлива емблема? Водій, який одразу помітив її в тіні?

– Дівчино, таксі викликали?

– Ні, я просто покурити, – ляпнула Віта і почервоніла через власну параною. – Є запальничка?

Запальнички у незнайомця не знайшлося.

«Мені треба до психіатра», – приречено вирішила Віта, роздумуючи, як перетворити це все на дурний жарт.

Тим часом водій взявся за мобілку.

– Лілю, перевір, вона вже вийшла? – сказав тихо, скоса поглядаючи на Віту. – Зрозуміло. Так. Ні, сам впораюсь.

Екран погас, і його обличчя занурилося в пітьму.

– Розумна дуже? Сідай у машину.

– Я вас сфотографувала і відправила фото знайомим. Якщо зі мною щось трапиться, вони вас з-під землі дістануть.

– Сідай!

Віта сіла – в справжнє таксі, що спізнилось. Уточнила адресу, з невдоволенням зауважила, що незнайомець вперто слідує за нею, втупилася у вікно, рахуючи вулиці. Коли до будинку іносвітців залишилося небагато, набрала вивчений напам’ять номер.

– Два-три, три-два… Ні, це я не вам. Алло, Шарашко?

– Землянко! Залиш нас у спокої! Північ надворі!

– Ти не гнівайся, Шарашко. – Віта відчувала, що ось-ось розреветься. – Мені справді потрібна ваша допомога.

– Ти маєш на увазі – «наша» допомога? Партнере! – ворона заговорила в сторону. – Віта і Віктор… Що там з ризиками?

– Нижче десятки. Щось трапилося? – голос Тіна на задньому плані звучав стурбовано.