Агентство "Шарашка та партнери"

12.3

 

– Ти де, Аліно? – Засліплений яскравим світлом лампочок Віктор оторопіло озирався навколо. – Тобі знову погано? Впала?

Зі стурбованим виразом обличчя він обійшов ліжко з балдахіном й аж нахиливсь, перевіряючи, чи не закотилася злощасна Курочкіна в темний куток.

«Беру свої бажання назад. Нехай краще буде Шаєнна, ніж…».

– Аліно! Чому ти мовчиш?

Звичайно ж, Віктор її помітив. Не голка в стозі сіна, а жива людина в не дуже великому приміщенні. Поправив рушник, що почав сповзати, навис зверху, вперши кулаки в боки…

– Я був про тебе кращої думки, – несхвально похитав головою. – Наркотики – це не жарт.

«І хто з нас їх приймає?» – але Віта дозволила собі лише підвестись і привітатися.

– Я оплачу твоє лікування, – з легкою зневагою кинув він. – Більше не будеш валятися на зупинках.

– Щ-щ-що?! – тут вже стриматись не вдалося. – Яке ще лікування?!

Віктор грубо схопив її за руку і відтягнув вгору рукав.

– Ось це лікування, – тицьнув у ледь помітні синці на згині ліктя. – Краще б ти колеса приймала, від них хоч нічим не заразишся.

Розум чесно постарався обробити цю новину, проте не впорався із завданням.

– По-вашому, я наркоманка? – Віта змогла виокремити хоч одне термінове питання.

Віктор знову потряс її руку.

– Це на що схоже, га? – вказав на крихітні проколи.

– На кігті ворони. – Віта ніби вочевидь відчула Шарашку, який по ній топтався.

– Що за маячня?

– Сліди уколів зовсім не такі.

– Звідки ти знаєш?!

– Звідти, що в дошкільні роки майже не вилазила з лікарень.

На фізіономії Віктора промайнуло полегшення навпіл з розчаруванням.

«Героїчний порятунок провалився», – злорадно подумала Віта, спостерігаючи за його спробами зібратися з думками.

– Тоді чому ти лежала на зупинці? Спиртне тобі не можна, тому ти не була п’яна!

«Дійсно, чому?» – як не крути, а хворобливе забуття спіткало її в квартирі іносвітців.

– Знепритомніла, – вона не збиралася бути відвертою.

– І написала мені? Чому не матері?

«Та тому, що одній занадто розумній вороні потрібно висмикнути хвіст!» – і знову Віта прикусила язик.

– Це не я, – почала виправдовуватись. – Мабуть, хтось із перехожих. Ваш номер був серед останніх набраних, ось він і…

– Хто?

– Перехожий!

– «Врятуй мене. Мені потрібна твоя допомога, мій герою»? – недовірливо процитував Віктор.

«Я общипаю цю дурнувату каркушу і кину в суп!».

– Зараз люди такі дивні. – Віта не знала, куди подіти очі. – Вічно щось придумують. Напевно, це через телевізор. Чи тому, що ви своє фото поставили на заставку.

Заперечень Віктор не знайшов. Зате Віта нарешті визначилася з першочерговими питаннями.

– А ви чому до мене додому не зателефонували?!

Він відвів погляд.

– Не подумав, – прозвучало вкрай фальшиво. – Занадто турбувався про тебе.

– Номер швидкої у мене на цифрі два. – Віта відступила на крок, оскільки Віктор стояв дуже близько. – Зазвичай люди не привозять наркоманів з передозуванням, чи ким там ви мене вважали, до себе додому.

– Піду одягнуся, – невпопад повідомив він. – Смішна ти, Аліно. Хіба важко повірити, що когось справді цікавить твоя доля?

Двері зачинились, і Віта залишилася в цілковитому здивуванні. Це все здавалося надто неприродним, такою собі театральною постановкою в стилі «Білосніжко, я врятую тебе від гномів!». «Переосмислення сценарію», як сказав би тато. Їй же більш подобався класичний варіант.

Вона підійшла до вікна. Чарівне небо Шаєнни, як же! Правильніше – височенний паркан темно-вишневого кольору і синій дворовий ліхтар.

«Шарашко, тобі кінець! І Тіну, тому що ніхто, крім нього, не відтягнув би мене на зупинку».

Голодний шлунок нагадав про себе, і Віта вирушила на пошуки їжі. Нехай мотиви Віктора залишались поки загадкою, вона не думала, що з ним виникнуть проблеми. Головне – не йти наперекір. У нього, пам’ятається, була якась пропозиція? Про Еллу? Ось і добре.

«Я вмію себе заспокоювати», – майнула глузлива думка.

Віта зітхнула. Взула смішні капці і вийшла з кімнати.

***

17 березня, 23.40

проспект Дружби

Ресторан був напівпорожній. Елла сиділа за столиком в дальньому кутку і стежила за входом. Сімейна пара, ділові партнери, самотній симпатяга з татуюванням… В інший час вона б проганяла нудьгу тим, що придумувала б їм біографії і репліки, але сьогодні все викликало невдоволення.

Особливо чужий сміх.



Елена Гриб

Відредаговано: 01.05.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись