Ахіллесова п’ята Бульдога

Важкі будні відпускника

Вечір після першого дня роботи виборчого штабу Ростислава Заремби я провів зі Світланою, намагаючись підготувати її до іспиту з історії української журналістики. Підготовка вигладила доволі незвично. Допоки я намагався переказати своїми словами те, що знав про творчість Липинського, Липи, Маковея, Петлюри, Маланюка (ці постаті фігурували в переліку авторів, публіцистика яких виносилася на іспит), моя співмешканка навіть не робила спроб написати хоч якусь шпаргалку. Зіславшись на те, що інформація до неї краще надходить на слух, Лана Рей вищипувала брови й фарбувала нігті, раз-по-раз киваючи головою на мої запитання: «зрозуміло?»

Щось у глибині душі підказувало мені, що з цієї затії нічого доброго не вийде, але Світлана, йдучи спати, запевнила, що на трійку (а більше їй не треба) вона іспит складе. За хвилю із спальні почулося її хропіння, і я подумав, що так спокійно в ніч перед екзаменом може спати тільки впевнена у своїх силах студентка. Я ж, натомість, до четвертої години ночі читав книжку «Як стати президентом. Практичний порадник політтехнолога».

У другий день роботи виборчого штабу з нашим кандидатом мав працювати професійний фотограф, аби обличчя Ростика з’явилося на дошках для оголошень. Мене та Влодка у такий відповідальний момент кандидат не хотів бачити. Молодший Заремба отримав нагоду побути з дітьми, а мені, окрім передвиборчих баталій, ще одна справа не давала спокою – доля Юрка Орната. Покинувши старшого Зарембу на муки фотогенічності, я навідався до кабінету Дробота та кілька годин провів за його робочим столом, читаючи томи кримінальної справи закарпатського десантника.

Якщо правдою про парубка було те, що розповів мені Віктор Камінський, то матеріали кримінальної справи були діаметрально протилежними. Щоб не переповідати всіх аспектів судового процесу, скажу, що засудили Юрія Орната за те, що в стані алкогольного сп’яніння чіплявся до відвідувачів в будинку культури, а коли йому зробили зауваження й виставили з танцювального залу, повернувся у приміщення зі шматком арматури. Нею спочатку проломив череп Миколі Запотічному, а потім простромив залізним прутом Руслана Мураського, які перед тим й випровадили його за межі клубу. Цю версію підтверджували покази свідків, результати експертизи та інші документи кримінально-процесуального спрямування. Одним словом, кримінальна справа змальовувала портрет кривавого маніяка, якому місце лише в секторі довічного утримання у тюрмі…

Вдома за кухонним столом сиділа набундючена Світлана й запивала чаєм невідомо який еклер із заварним кремом. У мийці височіла гора посуду, який, судячи з його вигляду, перед тим задіяли  в кулінарному виробництві.

– Тістечка з чаєм будеш? – поцікавилася співмешканка.

– Давай.

Дівчина заходилася біля заварника й чайника, а я тим часом примостився на табуретці біля холодильника.

– Як іспит?

– Краще й не питай. Відправив мене на талон.

– Дісталося щось таке, чого ми з тобою не проходили?

– Та ні. Публіцистика Симона Петлюри.

– Але я ж тобі вчора стільки про нього розповідав!!!

– Та я так і написала в роботі, як ти казав: Симон Петлюра, відомий український травел-журналіст першої половини ХХ століття, який багато подорожував. Мешкав у Варшаві, в Відні, в Берліні, в Парижі. Одна з таких поїздок для нього закінчилася трагічно – в столиці Франції його застрелив хуліган, котрий у темному провулку хотів відібрати в українського журналіста гроші… А мені за таку роботу поставили «незадовільно». Викладач ще й кричав, що Петлюра ніколи не був травел-журналістом, і що я така дурепа, яких він ще не зустрічав на своєму віку. Може, то ти щось наплутав? Я писала так, як ти казав…

– Світлано, Петлюра, справді, не був травел-журналістом. Еміграція – то зовсім не подорожі задля власного задоволення. Та й вбили його через…

– Та збийся. Треба мені цим голову забивати… Викладач казав купити його книжку з історії української журналістики, де про все написано. Усім нашим, хто приходив на екзамен із нею, ставив «добре». А я зажала вісімдесят гривень, думала, що наймудріша. Нічого, піду перескладати – куплю. Тоді «трійку» точно поставить. Цьом. Я – спати.

За кілька хвилин мирне сопіння моєї співмешканки довело, що в неї нема жодних докорів сумління.

Спільними зусиллями я, Влодко та Ромчик відібрали з купи фотографій ті світлини, які найвигідніше демонстрували нашого кандидата. До зауважень та коментарів Ростика не прислуховувалися – нам, як виборцям, видніше.

Майже півдня пішло на те, щоб з величезної програми Заремби вибрати влучні та промовисті гасла. Не так просто виявилося знайти вільну друкарню – усі поліграфічні підприємства вже на повну потужність працювали на наших конкурентів. Але по старій дружбі мене послухав директор «Параграфу».

Додому я повернувся пізно, втомленим і голодним, але яке ж то щастя – Світлана Ратушняк – на кухні на мене очікувала вечеря в замотаній у махровий рушник каструлі та свіжа випічка.

Перші результати соціологічних опитувань були невтішними. За Пападима готові були проголосувати 27 % виборців, за Старовойт – 13%, за Попадюка – 8%. Нашого кандидата готові були підтримати тільки 2% з-поміж тих, хто збирався прийти на вибори міського голови. 20% респондентів заявили, що на вибори не підуть, і що їм байдуже, хто стане міським головою. 30% відповіли, що ще не визначилися зі своїм вибором.



Марко Войт

Відредаговано: 22.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись