Ахіллесова п’ята Бульдога

Тріумф Світлани... Родина в захваті

Періодично наші поїздки, зустрічі з виборцями та наради в штабі закінчувалися імпровізованими сабантуями – Ромчик казав, що з нього досить водіння, і що треба зняти стрес. Однак алкоголем ми не зловживали. Зелику вранці знову за кермо, у Влодка – маленька дитина, і треба було хоча б уночі підмінити дружину, я жив не сам, тому теж давав печінці не надто великі навантаження. Ростик не пив взагалі, попередивши про це ще на початку кампанії:

– Мій моторчик, хлопці, і так працює з кардіостимулятором. Зайві навантаження йому не потрібні.

– Вроджена вада серця? – поцікавився Ромчик.

– Ні, наслідок ускладнення після грипу. У перший рік в Лісабоні мене підкосив вірус, а відлежатися в ліжку не було змоги – я тільки-тільки знайшов роботу. Соплі й кашель пройшли, а серце дало збій. Уже в Мадриді, коли справи пішли на лад, лікарі встановили на мій моторчик додатковий пристрій, попередивши, що алкоголем зловживати не варто… Але нічого, виграємо вибори – розкоркуємо пляшечку брюту.

На таких посиденьках ми відходили від обговорень виборчої стратегії й просто розслаблялися після напруженого дня. Ростик розповідав історії з емігрантського життя, Влодко – про витівки свого старшого сина, який навчився ходити й говорити. Я оповідав про журналістські пригоди. Ромчик ділився спогадами свого кримінального минулого.

Після таких посиденьок ми утрьох розходилися по домівках, а Ростик ще влаштовував собі обхід міськими нетрями. Пізніше, на зустрічах із виборцями, він демонстрував чудові знання проблем Старгорода, а на закиди, що в нього іспанський паспорт, демонстрував український і запитував у присутніх, чи ще хтось із кандидатів знає, що в північному мікрорайоні труба старої котельні от-от впаде на гуртожиток-малосімейку; що в необгородженому довгобуді на околиці мікрорайону Світязь грають у війну діти; що на вулиці Сніжній відсутня каналізація, і нечистоти витікають просто на проїжджу частину та під ноги перехожим. Заремба був обізнаний з проблемами студентських гуртожитків, військових частин, лікарень, шкіл, дитячих садочків. Звісно, усього він не міг розгледіти, прогулюючись вулицями нічного міста, але й ми йому такої інформації не збирали.

Коли Світлана попросила мене допомогти їй в організації святкового обіду для моїх родичів – я перелякався. Вершиною моїх кулінарних умінь був омлет. У всіх інших випадках я піклувався лише про те, щоб у холодильнику були масло та ковбаса на канапки, якими я снідав чи вечеряв. Ще в морозилці могла зберігатися пачка пельменів чи вареників із сиром на той випадок, коли голод буде нестерпним. Однак Світлані на кухні помічник не знадобився.

– Назік, для початку сходи на закупи й придбай усе, що я записала тобі у список, а потім розшифруй мені інтерв’ю з владикою Августином на диктофоні, яке я маю здати в понеділок.

Знайомство моїх родичів зі Світланою перевершило всі мої очікування й стало справжнім бенефісом моєї співмешканки. Мама й Олена вважали себе вправними кухарками, але Ратушнячка заткнула їх за пояс. По-перше, Лана Рей одягнулася за стандартами порядної панянки, нічим не нагадуючи те одоробло, яке вийшло з моєї квартири минулої неділі. По-друге, намалювалася лише так, щоб підкреслити свою вроду, а не сперечатися з майстрами-штукатурами та візажистами Ірини Білик у кліпі «Я іду на війну». По-третє, вона влаштувала нам справжнє свято шлунка. Канапе з лососем і ківі, заливний язик, фарширований короп, салати «Цезар» і «Тещин язик» на закуску. Гарбузовий крем-суп на перше й качка, фарширована гречкою та яблуками на друге, були негіршими, ніж у дорогих ресторанах. На десерт Світлана спекла горіховий торт і подала якусь неймовірно смачну мачку з чорносливу. А головне – попровадила розмову в такому руслі, де не було видно її безпросвітної глупоти. Жінки обговорювали кулінарні рецепти й телевізійні серіали. На цьому ґрунті Ратушнячка почувалася впевнено й нічим не нагадувала дурепи, яка Петлюру назвала травел-журналістом.

Мені та Віктору в певний момент стало нудно, бо ми нічого не тямили в «хуанітах», «карлосах» та «галерейках», тому ми вибралися на перекур. Ніхто з жіноцтва навіть не зауважив нашої відсутності.

– Ух, братуха, вперше в житті заздрю тобі… Де ти відкопав такий скарб? Ідеальна дружина без амбіцій і прагнень кар’єрного росту. Баба з усіма принадами й не схильна до повноти. Народить тобі купу дітлахів, наведе лад у хаті й не нитиме: «хочу на роботу». Як каже Сергій Притула: «Багіня!» .

Я зітхнув. Якби ж то у моїх стосунках із Ратушнячкою все було так просто. Та й чи варто розчаровувати брата, що ця «багіня» не читає книжок, і поговорити з нею нема про що. Тому я просто промовчав, а далі перевів розмову в іншу площину. Я розповів брату про долю закарпатського десантника й поцікавився, чи можна якось допомогти Юркові.

– Хоч тут і грубими нитками, як ти кажеш, справа шита, але з юридичного боку добитися її перегляду буде важко. От якби з’явилися нові факти чи свідки відмовилися від свої показів, заявивши, що давали їх під тиском – тоді можна було б кудись рухатися.

Закінчення вечора продемонструвало мені, як виглядає зіпсована платівка – маман заїло на фразі «я така рада за тебе, синку». Вона повторила її двадцять шість разів.



Марко Войт

Відредаговано: 22.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись