Ахіллесова п’ята Бульдога

Кріт, убивця і риболовля на живця

Ван Ванича я не застав ні в парку, ні вдома, хоча двері його квартири були відчиненими нарозтвір. Сусідка по сходовій клітці, яка наглядала за помешканням Пирожкова, поінформувала мене, що гуру техніки пішов у майстерню міняти серцевину замка від вхідних дверей.

Поставивши випозичений апарат на те місце, де він стояв раніше, я не звернув уваги на те, що щось у помешканні не так. Прояснив ситуацію Ван Ванич, який повернувся з Матізом з майстерні. Замість привітання одразу взяв бика за роги:

– Уявляєш, якась сволота чотири дні тому зламала замок і вдерлася до моєї квартири, поки я вигулював Матіза та грав у шахи.

 – Доброго дня! Пропало щось цінне? Гроші? Апаратура?

– Та трохи усього: декілька золотих прикрас покійної дружини, гроші, які я відкладав на оплату за комунальні послуги і ґудзик…

– Ґудзик?

– Так. Така маленька фітюлька і блок управління до неї. З її допомогою можна відправити на той світ будь-якого сердечника. Кріпиться на одяг жертви в ділянці серця, а потім подається імпульс на неї, що й спричиняє зупинку проблемного моторчика в тілі людини… У КДБ ми її жодного разу на людях не випробовували – шефи не вірили, що такий пристрій працює… І кому воно могло знадобитися в наш час? Якісь дурні злодії… Слухай, шкода, що з вашим кандидатом така прикрість сталася. Такий молодий і перспективний, а помер. Я на вибори не ходжу, але за нього проголосував би. Може, пом’янемо?

– Іншим разом, Іване Івановичу. Обов’язково це зробимо, обіцяю! – заквапився я, вималювавши в голові повну картину того, що сталося в день матчу «Олімп»-«Аркадія» і хто до цього причетний.

Влодко відмовлявся вірити в те, що до смерті його брата причетний Ромчик.

– Назаре, цього не може бути. Він же був з нами увесь час.

– Але не 24 години на добу.

– Він був у нашій команді…

– Юда теж був апостолом.

– Але ж то все лише здогадки, а докази в тебе є?

– Зламаний замок у квартирі Пирожкова, украдено пристрій, що вкорочує життя сердечникам, тільки ми втрьох знали про проблеми Ростика зі здоров’ям. А ще Зелик наполягав на відвідуванні гри, а після смерті твого брата попросив у тебе чомусь саме ту футболку, в якій Ростик був у Палаці спорту. Не бачиш причинно-наслідкового зв’язку?

– Не віриш ти, Володю, у магічну силу кіно. А ще вождь усіх нероб вважав його найголовнішим із мистецтв.

– Що ти маєш на увазі?

– Збирайся, побачиш. Знаєш, де живе Ромчик?

– Ще б пак, стільки років знаємося.

Зелика ми застали ще в піжамі і на диво спокійного. Навіть у мене закралися сумніви, що він може бути причетним до смерті Ростика.

– Доброго ранку, штабісти. Що за алярм?

– Та треба відвезти ще деякі речі зі штабу. Підсобиш востаннє? Машину заправимо, – почав здалеку я.

– Та чого ж, допоможу, якщо треба… Володю, ти вибач, що не прийшов на похорон. Я учора щось погано себе почував – ніяк не можу повірити в те, що сталося. Каву будете?

В очах Влодка я читав тисячі запитань, але інтуїція мене ніколи не підводила, хоч би що супроти неї не промовляли очевидні факти. Прямуючи на кухню, я ковзнув поглядом у кімнату, яка служила Зелику спальнею, і зауважив залишки білого порошку на тумбочці біля ліжка. Усе ставало на свої місця.

– Як завжди, усім без цукру? – поцікавився господар, діставши з полиці пачку розчинної кави.

– Умгу… Ромчику, а в тебе нема часом відеомагнітофона?

– Є, а що? – насторожився Зелик.

– Та я відніс сьогодні вранці Пирожкову його «Люсю». Уявляєш, Ван Ванича пограбували, злодії зламали замок на вхідних дверях до його квартири.

– А я одразу казав, що той замок нікуди не годиться, а дідуля торочив – та що там у мене красти, – в голосі у Зелика забриніли схвильовані нотки. – Вкрали щось цінне?

– Та він сам достеменно не знає, – повз мою увагу не промайнуло, що кремезні плечі колишнього спортсмена помітно розслабилися, – але злодія в квартирі зняла на плівку прихована відеокамера, але у Ван Ванича зламався відеомагнітофон. Може у тебе глянемо на це відео? А з коксом зав’язуй – він мізки роз’їдає…

До Влодка, схоже дійшло, що мій блеф таке має грунт під ногами, і, вхопивши найбільшого кухонного ножа, він приставив його до горла давнього знайомого.

 – Мужики, не треба… Я все поясню… То не я… Мене змусили.

Ще до того моменту, як Ромчик розпочав свою сповідь, для мене прояснилися окремі елементи його неадекватної поведінки – надмірна активність і підвищена емоційність, незмірний апетит і жадібне поглинання їжі, балакучість і безтурботний вигляд, здатність не засинати на ходу після виснажливої роботи. А ще, поглянувши в очі Ромчика, стало зрозуміло, чому він завжди приховував їх за темними окулярами…

–… По-справжньому я жив тільки тоді, коли активно займався спортом. Підняти штангу, хоч на півкілограма важчу, аніж перед тобою це зробив твій суперник – це незрівнянний кайф і неймовірна ейфорія. А зробити це на чемпіонаті України, Європи чи світу – кайф ще більший. От тільки на Олімпіаді не пощастило побувати – нас тоді дискваліфікували за вживання допінгу… Але все приємне колись закінчується. Після того, як мене викинули з великого спорту – тренери перед черговим олімпійським циклом взяли курс на омолодження команди – життя стало буденним, сірим і одноманітним. Нас тоді втрьох викинули зі збірної – окрім мене, ще Геннадія Парасюка і Григорія Запотічного. Ще можна було би піднімати штангу за «Трудові резерви», але то вже не той рівень, на якому ми були. Спочатку нас дико тягнуло в спортзал, але там нікому до нас не було діла. Стали помаленьку випивати – раніше режим не дозволяв, а тут уже ніхто не контролює. А далі пішли кількатижневі запої. Дружина мене покинула, і я став пити безпробудно. Похмілля було важким і безрадісним. Десь так само почували себе Гєна і Гриша. Одного разу Парасюк приніс порошок і, скрутивши з банкноти трубочку, показав, як його затягувати. Гриша відмовився, а я спробував – життя одразу набрало кольорів. Так помалу я втягнувся…



Марко Войт

Відредаговано: 22.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись