Академія Наййа. Книга І

Глава 9

Живемо разом, вмираємо по одинці.

(с)Загублені


Після обіду відчуваючи себе спустошено відправляюсь в спортивний зал на тренування з Тімом. І як би мені не хотілось його прогуляти, чомусь впевнена, що чистокровний цього не схвалить, не зважаючи на обставини, про які нікому не можна казати.

Коли заходжу в зал, Дейнолд вже чекає на мене боксуючи з грушею.

- Вчасно. - Кидає, та показує, щоб вставала поряд. - Уважно дивись за моїми рухами. Потім будем тренуватись між собою.

Підходжу ближче та спостерігаю, як б'є. Кожний рух, кожний випад намагаюсь зберегти в пам'яті, але марно, ранішня знахідка витісняє все, залишаючи лише кадр розбитих скронь дівчини й розпатланого русявого волосся. Хто? Чому? За що? Відповідей на ці питання нема та й навряд чи будуть.

- Тім. - Ковтаю комок у горлі. Так я пам'ятаю, що декан попросив нікому не казати, та мовчати занадто важко, потрібно із кимось поділитись. Найла не підходить...сама не знаю чому, а цей хлопець здається таким, що не рознесе новину по академії...

- Що? - Зупиняється, помахом голови відкидаючи чорняве волосся з лоба.

- Мені потрібно тобі дещо розповісти. Тільки пообіцяй, що нікому.

- Ти впевнена, що я маю знати це?

- Так. Я просто... Мені потрібно комусь розповісти.

- Добре. - Сідає на мат, запрошуючи жестом сісти навпроти. Обличчя серйозне й навіть трішки нахмурене.

- Сьогодні я гуляла по саду...

- Боже, Рейен, мені наплювати де ти гуляєш..

- Зачекай, - зупиняю. - І знайшла там склеп.

Тім тепер дивиться уважно, схиливши голову трохи на бік.

- А в ньому мертву дівчину. Мою одногрупницю. Я... Я навіть не знаю, як її звати. Вона була мертва, і багато крові... і...

- Так. - Перериває. - Ти знайшла мертву дівчину? Ти повідомила деканат?

- Звісно. Я одразу туди помчалась, але Йейтс попросив мовчати...

- Дивно...- тягне слово. - Чому вона мертва?

- Я не знаю.

- Річ у тому, напівкровка, що на територію академії потрапити важко. Тільки наййа можуть без перешкод сюди увійти. А людина чи будь-хто інший - ні. Розумієш до чого я веду? Це означає, що вбивця хтось із нас.

- Ти натякаєш на мене? - Лякаюсь такої ймовірності. - Але для чого мені тоді тобі розповідати про таке, якщо я вбивця? Та й навіщо мені її вбивати?

Обличчя Тіма стає хмурим, холодним та беземоційним немов маска.

- Я не натякаю. - Коротко відповідає. - Поки що. Вставай. Її смерть, як мінімум означає, що потрібно ще краще навчатись самооборони.

До самого вечора ми тренуємось. Чистокровний знову вчить мене наносити удари, показує фізичні вправи для розтяжки, змушує віджиматись, підтягуватись, пригати та присідати. Все це супроводжується незадоволеним виразом обличчя та постійними словами, що я погано працюю, потрібно краще. Коли виходжу з залу плентаючись позаду мого тренера, відчуття немов я знову опинилась під колесами трактору. Виснажена, втомлена, повністю спітніла.. На сходах Тім коротко прощається, кинувши на останок, що я найслабша напівкровка і не впевнений чи взагалі з мене вийде щось путнє. Занурюється у ліве крило замку, залишаючи саму на сходах майже в повній темряві та тиші. На мій подив навкруги нікого немає. І це дивно. Так, я знаю, що ми пропустили вечерю, але ж де усі? Поховались по своїм кімнатам?

Повільно повзу на другий поверх, як відчуваю, що хтось хапає мене ззаду, закриває рота долонею, й притискає до себе. Потім тягне вниз по сходах важко дихаючи. Намагаюсь вирватись, але марно. Після тренувань я як вичавлений лимон. Пробую подати голос, та рука притискається до обличчя ще сильніше закриваючи рота і носа, заважаючи зробити хоча б ковток свіжого повітря. І чомусь на мене накатує така апатія, що навіть не хочеться боротись. Тому, слідуючи інстинкту, розслабляюсь повністю, дозволяючи виволокти себе на двір й потягнути в сторону саду.

Тепер він не здається гарним, добрим та яскравим. Тепер у світлі місяця гілки дерев вражають своїми кривими фігурами, що тінню падають на траву.

Деякий час мене тягнуть в вже знайоме місце - склеп. Як тільки ми завмираємо перед старою спорудою невідомий б'є в спину, від чого падаю на коліна, врізаючись долонями в траву.

- За що? - Хриплю.

Але відповіді немає. Нападник зав'язує очі й затягує в середину родової усипальні. Кидає на каміння. Боляче вдаряюсь головою об одне з них. Відчуваю, як кров цівкою тече по скроні, так як і в дівчини, яку знайшла зранку...

Верчу головою намагаючись хоть щось побачити, але марно. Крізь тканину та темінь в середині нічого не видно.

- Напівкровкам тут не місце. - Каже грубий голос. І ці слова дуже нагадують вираз одного знайомого тренера... Невже це Тім?? Як тільки дізнався, що я бачила мертву одногрупницю, вирішив і мене вбити? 

- Чому? - запитую наперекір своєму бажанню.

- Ви слабкі... для нього. Йому потрібна чиста елементна магія, чиста кров, а не розбавлена людською поганню.

- Для нього? Для кого це? - Знову питаю. Якщо вже така доля, що доведеться померти, то хоча б знати для чого. - Тім... - шепочу. - Це ти?

Зовсім поряд роздається сміх: зухвалий, мерзенний, гидкий. Чиясь рука торкається мого волосся накручуючи пасмо на палець.

- Це не Тім, - відповідає. З моїх грудей як не дивно виривається сміх. Ніби він зізнався б... - Але цього чистокровного ВІН хоче в першу чергу.

Не знаю, напевно істерика дає про себе знати, та й невідомість, хоча скоріше сказати, знання, що скоро помру, вимикає мозок.  Тому я з диким криком встаю на ноги й починаю розмахувати руками, ногами в тій стороні де чувся звук голосу. Здираю пов'язку, більше не відчуваючи себе дезорієнтованою від болю в голові, але це допомагає мало - в склепі темно немов під землею. Страх тонким павутинням розповзається по тілу проникаючи всюди. Невже я помру ось так? 

- Сюди напівровка. - Шепоче огидно.

Роблю випад, як вчив Дейнолд в сторону звуку, та промахуюсь. Рука зачіпляє лише шершаву поверхню стіни.

- Сюди...

Обертаюсь. Намагаючись балансувати на грудах каміння знову завдаю удару й знову рука лише розсікає повітря.

- Де ти? - Запитую перелякано.

- Я тут... Давай, покажи на що ти здатна. Поки на корм ви й гідні. Смердючі бруднокровки!

З криком роблю кілька швидких кроків уперед, намагаючись схопити нападника...і знову не виходить. Натомість падаю на коліна роздираючи долоні в кров об гострі маленькі камінці.

- Ти ЙОМУ сподобаєшся, напівкровка. Поки йому достатньо буде тільки вас....та зовсім скоро.... - гидкий голос розноситься знову поряд, біля самого вуха, та встати не можу. Запал вже пройшов. Сили, які ще залишались після тренувань покинули мене повністю.

Невідомий зі всієї сили б'є прямо в голову. Не втримавшись падаю на брудну підлогу.

- Не треба... -шепочу, розуміючи, що це кінець. - Будь ласка...

Мої слова залишаються не почутими. Правду казав Тім, і не важливо він нападник чи ні, я занадто слабка, а слабість - це недолік. Тільки через це не можу дати бій, не можу захистити саму себе. Нападник підіймає мене на руки та кладе кудись. Інтуїтивно розумію, що на місце раніше вбитої тут дівчини...

- Попередня напівкровка не дала йому повного насичення. Твоя кров додасть того, чого не вистачило.

- Відпусти дівчину. - Знайомий голос лунає зовсім поряд.

- Чистокровний...-шипить мій кривдник. - Тобі ще зарано. ЙОМУ не сподобається.

- Я сказав відпусти дівчину.- Спокійно промовляє кожне слово.

А потім бачу неймовірний спалах жовтого кольору, який летить прямо в нападника. Він освітлює все навкруги й тепер ясно видно що це людина в масці невідомого звіра, яка повністю закриває обличчя. Вогняний шар врізається в тіло тварини й перетворює того в купку попелу. Ось так просто і швидко. Не дарма наййа самі улюблені надлюди, не дарма вони змогли нас врятувати, не дарма захищають - розумію це, побачивши на власні очі, силу однієї з елементних магій.

Тім підходить до мене та допомагає встати. Уважно дивиться на обличчя у світлі, що ще палає вогником на підлозі, роздивляючись місце удару.

- Ти як?

- Нормально. - Відповідаю тремтячим голосом. - Дякую. Справді. Як би не ти...

- З вами, напівкровками, постійно якісь проблеми. Пішли.

Бере за руку й тягне до виходу, промовляючи під ніс, щоб дивилась під ноги. Але я все одно зашпортуюсь за шматок каменюки та майже падаю. Тім встигає обернутись й спіймати мене. Декілька секунд притискає до себе, а потім різко відсторонюється.

- Йти сама можеш, чи тебе понести? - Запитує єхидно.

- Можу. Як ти дізнався де я...?

- Почув якийсь шум на сходах, вирішив перевірити чи не звернула собі шию моя підопічна.

- І? - Повільно йду біля нього дивлячись на холодний профіль.

- І побачив, що тебе схопили. Зізнатись, я думав це другокурсники вирішили пожартувати, вони давно казали, що хочуть якось особливо привітати перший курс, але все-таки вирішив перевірити. Той хто напав на тебе виявився занадто швидким, ще трохи й ти б вже була мертва. А тепер помовч.

- Дякую ще раз. Я не знаю, як віддячити тобі... - Тепер мені соромно за думки, що Тім - нападник.... Але що я мала думати? Слова того в масці повністю збігалися зі словами мого тренера.

- Просто вчись... Сьогоднішня ситуація показала наскільки ти слабка.

- Так. Ти правий. Я стараюсь.

- Я знаю.

Як тільки опиняємось в холі, хлопець тягне мене до кімнати декана Йейтса, на третьому поверсі.

- Ми повинні все розповісти. Думаю будуть ще такі "звірі". Це тільки початок.



Стефанія Лін

Відредаговано: 21.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись