Антиквар

- 14 -

Зранку я впіймав Мишка на кухні за набиранням води з-під крану у чайник. Хлопчик підсунув табурет до раковини і, відкинувши кришку електричного чайника, тримав його двома руками і тихенько сопів, певно приділяючи всю свою увагу процесу.

- Доброго ранку, ти каву вирішив заварити? Давай допоможу, - посміхаючись, я підійшов до дитини і забрав у нього чайник з рук.

- Доброго ранку, - відгукнувся хлопчик. - Я какао хотів, але не впевнений, що зможу його зварити так як Ви, от і вирішив нам чайник поставити.

- О, так я зараз швидко нам какао організую. Яєчню будеш?, - поцікавився я у Михайлика, відчинивши холодильник.

- Краще омлет, солодкий, з молоком та цукром, - примруживши очі, сказав Мишко.

- Хм, не куштував такого ніколи, - здивовано глянув я на хлопця. - Але давай спробуємо, а ще тости з сиром.

- Круто, давайте, - закивав Михайло, примощуючись за столом.

Коли ми завершили сніданок і почали збиратися до дитячого будинку, Мишко наважився заговорити зі мною про те чого я чекав з вчорашнього вечора і боявся одночасно.

- Пане Вікторан, а... а Ви самі живете? Я не бачив вашої дружини, дітей, навіть собаки не має, - почав важку для нього розмову хлопчик.

- Так, сам, - кивнув я, натягуючи на нього куртку.

- А... ну... а мене Ви собі взяти не хочете?, - поглянувши мені в очі, запитав Мишко.

- Михайлику, - зітхнув я, присідаючи навпроти нього. - Я одинак, не звик якось до відповідальності за дітей чи тварин, та й якось не задумувався ніколи про родину, все більше речами займаюсь.

- А я Вас не підганяю, Ви подумайте, - серйозно кивнув хлопчик. – Мене навіть влаштує варіант, якщо раз на тиждень... ні, хоча б раз на місяць ми будемо бачитись, можливо в парку погуляємо чи ось так какао ввечері пити будемо, як вчора... вчора був мій найкращий в житті вечір!

- Ох, Михасику, - я потріпав малого по волоссю. - Провідувати тебе я і так планую, але не впевнений, що вихователі кудись відпустять дитину з незнайомим чоловіком.

- А ми скажемо, що Ви мій далекий-далекий дядечко, - лукаво посміхнувшись, запропонував хлопчик.

- Не варіант, мене ж по базі перевірять одразу, документи вимагатимуть, - похитав я головою. - Але можливо ми щось придумаємо, просто не налаштовуйся на це, щоб потім не сумувати.

- Добре, що Ви провідувати мене плануєте, - Мишко знову обійняв мене і, відсторонившись, продовжив, - а довіряти Вам будуть, особливо після сьогоднішніх подарунків.

- Ох, ми ж на дев'яту їх замовили, - схаменувся я, поглядаючи на годинник. - Вже запізнюємося. Побігли.

Після швидкого бігу парком, під час якого ми встигли покидатися снігом, впасти по два рази у замети і досхочу насміятися, в автобусі на нас косилися явно не з позитивним настроєм.

До воріт дитячого будинку ми прибігли якраз тоді, коли охоронець та вихователька сперечалися з кур'єрською службою торгівельного центру.

- Доброго дня, мене звати Вікторіан Палмер і це я зробив замовлення, - намагаючись вирівняти дихання, сказав я.

- Ох, вітаємо, а ми вже не знаємо що й думати, - сплеснула руками вихователька. - Мишко, ми вчора дуже хвилювалися.

- Вибачте, - шморгнувши носом, відповів хлопчик.

Я показав документи і ми гуртом забрали коробки, в два підходи транспортувавши їх до будинку.

- Мишко, йди перевдягайся і снідай, а потім до читальної кімнати, - сказала вихователька хлопцю.

- Я добре поснідав, дякую, - відповів той, підійшовши до мене впритул і схопивши за пальці своєю маленькою ручкою.

- Перевдягнутись все одно потрібно, та й з паном Палмером мені та нашій директрисі поговорити необхідно, - спокійно наполягла жінка.

- Добре, Світлано Іванівно, я зрозумів, - відпустивши мою руку, похмуро відповів хлопчик.

Я знову присів біля нього і підняв підборіддя вгору, щоб подивитися дитині в очі:

- Ей, Мишку, все буде гаразд. Ми ж ще побачимося.

- Угу, - спробував криво посміхнутися хлопчик, стримуючи сльози.

- Біжи до друзів і не сумуй, я ще прийду.

- Гаразд, - Михайлик рвучко обійняв мене за шию і одразу ж втік, щоб я не бачив його сліз.

- Ох, даремно Ви так прив'язуєте його до себе і обіцяєте приходити, якщо більше не плануєте бачитись, - похитала головою вихователька. - Прошу за мною, якщо у Вас є час. Думаю Галині Семенівні, нашій директрисі, буде цікаво з Вами познайомитися. І про подарунки розкажете.

- Я планую, - хитнувши заперечливо головою, я випростався і пішов за жінкою.

На третьому поверсі, в гарно обставленому кабінеті, сиділа сухорлява неприємна жіночка невизначеного віку, в темному кашеміровому платті, з зав'язаним у вузол волоссям.

Після взаємних привітань, мені запропонували каву, від якої я відмовився, і ми сіли в крісла біля вікна.

- Де Ви знайшли Михайла?, - запитала директриса.

- В торгівельному центрі, - відповів я. - Його звинуватили у крадіжці, яку він не чинив, і я вирішив захистити дитину, після чого розпитав в нього хто він і звідки.

- Ви не бачили його раніше?, - продовжувала допитуватись жінка.

- Ні, зустрів там його вперше, - хитнув головою я.

- А оті подарунки? Я бачила у вікно пакунки, які ви заносили... навіщо вони?

- Так свята ж наближаються, - знизив я плечами. - Коли я дізнався, що Мишко з дитячого будинку, то одразу ж вирішив купити дітям подарунки.

- Ви розумієте, що це виглядає дивно, - насупила брови директриса. - Так просто нічого ніхто не робить. І якби не вчорашній дзвінок з поліції, під час якого нас переконали, що дитина з їх позаштатним консультантом і все з нею гаразд, то я б сьогодні написала на Вас скаргу.

- Вибачте, але на чому ґрунтуються ваші обвинувачення?, - я ледь подався вперед, вглядаючись в очі жінці. - Вам не подобається, що я купив подарунки, чи можливо те, що хлопчик живий і здоровий повернувся назад, чи ще щось?

- Чи здоровий він ми ще перевіримо, - процідила крізь зуби директриса.



Ірина Маркова

Відредаговано: 20.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись