Без права на прощення

Пролог

Два місяці після подій у першій книзі...

Я стояла на березі моря, заплющивши очі, та вдихала солоний морський аромат. Сухий вітер легенько обдував мою засмаглу шкіру, а пасма волосся розліталися в різні сторони. Я думала... Стояла, обійнявши себе руками, та відчувала, як дрібненький пісок легенько поколює мої стопи. Зараз, мабуть, я б сиділа у своїй кімнаті й збиралася б на пари в університет. Як завжди, одягнула б найкращі речі, а ще зробила б гарний макіяж. Тільки це все могло тепер бути лише мріями... Цікаво, хто керує людським життям? Я розплющила очі та подивилася в небо. Невже там є хтось, хто знає кожну твою секунду наперед. Я уявляла собі чоловіка в білій одежині зі світлим кучерявим волоссям, що сидів з величезним пером біля книги, де записані життя усіх людей на нашій планеті. Він гортає сторінки й переглядає кожного долю. Комусь відкриває чистий аркуш та продовжує писати, а комусь — ставить крапку, зазначаючи кінець. Напевно, на сторінках мого життя, два місяці тому, він вирішив перекреслити все, що писав до цього моменту. Відкрив новий аркуш чи продовжив писати з тієї миті? Не знаю... А може, його перо зависло над аркушем в очікуванні крапки? Якщо наше життя справді записане наперед, то я б хотіла знати про це раніше. Можливо, змогла б уберегти себе від розбитого серця та зруйнованого життя.

— Який же ти жорстокий, — прошепотіла я, похитавши головою. — Даєш людям надію на життя в раю, а сам кидаєш нас у самісіньке пекло, у світ жорстоких грішників. Хотілося б вірити, що на землі панує добро, а усе зло за справедливістю покаране. Тільки це далеко не так. На жаль, таке буває лише в казках, а нам доводиться терпіти ці всі знущання, аж поки той твій кучерявий друг не поставить крапку в кінці сторінки життя кожного.

Я опустила голову, а тоді по кісточки зайшла в море. Може, я зараз говорю якісь дурниці, або ще краще — у мене шизофренія, та все ж, зараз я зла на весь світ. Хіба я заслужила те все, що отримала? Ще й у свій день народження…

— Про що думаєш? — раптом почула я голос Назара, що зупинився біля мене. — Ти вже довго тут стоїш.

— Розмовляю з Богом, — тихо буркнула я. — Кажу йому, що він надто жорстокий до нас усіх. Хіба є у світі хоч одна щаслива людина?

— Не можна бути повністю щасливим. Я не уявляю суспільство, де усі хороші. У світі багато заздрісників, лицемірів та жорстоких людей. Вони не народжуються, а стають ними. Усі ми з'являємося у цей світ однаковими, не знаючи нічого. Подальше майбутнє кожного залежить від виховання та оточення.

— Тільки ми не обираємо, де саме нам народитися, — сказала я та відійшла на декілька кроків. — З першого ж дня свого існування стикаємося з несправедливістю. Чому хтось народжується в багатій повноцінній сім'ї та отримує все, що тільки забажає, а комусь доводиться з дитинства жити в злиднях і пізнавати всю жорстокість? Хіба тут є справедливість.

Я фиркнула, а тоді попрямувала до будинку, в якому ми жили останні два тижні.

— А що це по-твоєму? — раптом голосно сказав Назар, не дивлячись на мене. — Ти народилася в щасливій сім'ї, жила у своє задоволення і горя не знала. Зараз же у тебе нема нічого. В одну мить ти все втратила, Каріно. То ще це, як не справедливість?

— Але я нікому нічого поганого не зробила. Діти не повинні розплачуватися за помилки своїх батьків.

Мені більше не хотілося говорити про це, тому я просто розвернулася, аби піти геть.

— Твоя мама телефонувала тобі, — крикнув наостанок Назар.

Останнім часом у нас з ним не надто хороші стосунки. Мабуть, його дратує те, що я не можу йому відповісти взаємністю. Коли я прийняла його пропозицію втекти разом, то думала, що зможу викинути Лук'яна зі свого серця та хоч трішки відкритися для Назара. Але як тільки я не намагалася, все одно бачу в ньому лише друга. Ці кляті почуття мені непідвладні. Я зайшла на кухню та побачила свій телефон на столі. Одразу ж помітила пропущений виклик від мами. Я стараюся кожного дня їй телефонувати, але мені морально важко це дається. Знаю, що вона дуже сильно потребуєте моєї допомоги, та зараз я собі дати раду не можу. Не те, аби її підтримувати. Все ж я набрала номер мами та чекала, коли вона відповість на мій дзвінок.

— Привіт, — схлипуючи, мовила вона.

— Що сталося? Чому ти знову плачеш? — сказала я і похитала головою.

— Каріно, мені так важко тут одній, — почала мама. — Я навіть з твоїм татом не можу побачитися. Йому дозволили лише декілька разів зателефонувати мені.

— Знаю, — я шумно видихнула, стримуючи сльози. — Вибач, що тобі доводиться переживати це все самій, але...

— Каріно, послухай! — серйозним тоном сказала мама. — Що з тобою коїться? Ти завжди була сильною дівчинкою, але зараз я не впізнаю своєї доньки. Тебе наче зламали, але хіба ти колись здавалася?

— Мамо...

— Твій тато невинен! Досить вірити цим всім пліткам. Ми повинні витягнути його, але сама я не впораюся. Поки ти там розбираєшся зі своїми почуттями й намагаєшся склеїти своє розбите серце, я рятую нашу сім'ю. У нас нічого не залишилося, Каріно. Вони заарештували усе наше майно!

— Ти не казала мені про це, — здивовано мовила я.

— Бо ти помічаєш лише свої проблеми. Розплющ нарешті очі та подивися навкруги. Ми на такому дні, що нам звідси ще довго не вибратися.

— Мамо, мені теж важко.

Я відчула, що не можу вже стримувати сльози.

— Тобі важко? Тобі? — майже закричала вона. — Це на мене тут усі косо дивляться та шепочуться за спиною. Це мене відкрито називають дружиною вбивці та пишуть ганебні статті. Це на мене на вулиці показують пальцем, поки ти відпочиваєш десь на острові. Я не зможу протистояти йому, ти ж знаєш.

— А я тим більше не зможу!

— Він так сильно загорівся ідеєю посадити твого батька, що навіть домігся того, аби у нас все забрали. Каріно, повернися і доведи всім, що ти сильна, що тебе це не зломило. Я тебе дуже прошу. Будь ласка, пройдімо цей шлях разом.

Я важко ковтнула, бо в горлі раптом стало дуже сухо. Глибоко вдихнувши, сперлася одною рукою до стола та заплющила очі. Якщо я повернуся, то мені доведеться зустрітися з ним. Я точно знаю, що побачу його. Хіба я витримаю це?

— Гаразд, — ледь чутно прошепотіла я. — Ми витягнемо батька і зробимо це разом. Я обіцяю тобі.

Я збила дзвінок і гучно поклала телефон на стіл. Здається, я так сильно загрузла у своїх переживаннях, що навіть не подумала про маму. Напевно, Назар таки має рацію і я заслужила усе, що зі мною трапилося. Тільки хто сказав, що це було справедливо? Я знаю, що мій тато нічого не зробив, а тепер доведу це всім тим лицемірам, які зараз радіють. Я не дозволю нікому так легко розтоптати мене. Вони ще побачать хто така Каріна Раковська.

Я одразу ж сказала Назару, що повертаюся додому. Здається, він був радий цьому. Хлопець теж давно не бачив своїх рідних, бо вже протягом двох місяців ми разом подорожуємо. І хоч мені хотілося б сказати, що ми з ним пара, це швидше виглядає так, наче дружня поїздка.
Все відбулося дуже швидко. Ми купили квитки, зібрали речі, поїхали в аеропорт, зробили декілька пересадок, а тепер стоїмо на рідній землі, вдихаючи холодне морозне повітря. Після пекучого сонця така погода була дуже незвичною і неприємною. На щастя, автомобіль швидко приїхав і я задумано сіла на заднє сидіння. Здавалося, ніби це все відбувається не зі мною. Я дивилася, як змінюються за вікном краєвиди рідного міста, але було таке відчуття, наче я тут чужа. Назар взяв мене за руку і я повільно повернула голову в його сторону. Легенько усміхнувшись, відвела погляд, бо ненавиджу себе за те, що користуюся його почуттями до мене. Але він і сам це прекрасно знає. Інколи мені було дивно, що попри мою байдужість до нього, він все одно не полишає надій. Чи дійсно в нього такі світлі наміри, а може, щось зовсім інше? Згодом ми зупинилися біля якоїсь багатоповерхівки. Як я зрозуміла, тепер моя мама живе саме тут. Я вийшла з автомобіля, а Назар витягнув з багажника мою валізу.

— Ти впевнена, що не хочеш жити у мене? — спитав він, уважно глянувши в мої очі.

— Мамі потрібна моя підтримка, тому буде краще, якщо я житиму з нею, — відповіла я.

— Тоді я проведу тебе. Заодно і з твоєю мамою привітаюся.

Назар міцно взявся за ручку моєї валізи й кивнув у сторону під'їзду.

— Не треба, — зупинила його я. — У нас зараз буде непроста розмова і я б не хотіла... Ну, ти розумієш. Не думай, що ти мені набрид, чи щось таке. Просто краще, якщо ця зустріч з мамою відбудеться без лишніх очей і вух.

— Гаразд, — хлопець кивнув, а тоді нахилився і швидко поцілував мене в губи. — Подзвониш потім.

— Ти не образився? — обережно спитала я, але Назар проігнорував мене і попрямував до авто.

Я взяла свою валізу, а тоді трохи невпевнено зайшла у під'їзд. Це все було для мене таким незвичним. Хотілося б зараз опинитися у своєму будинку. Мене б зустріли радісні батьки, а тоді ми б сіли разом вечеряти. Я розповідала б їм про свої подорожі, а вони б уважно слухали. Тато б час від часу кидав несмішні жарти, а ми б з мамою вдавали, що нам дуже весело. Так було після кожної моєї поїздки, але тільки не цього разу. Я часто покліпала, щоб не заплакати, а тоді піднялася ліфтом на десятий поверх. Насправді я дуже хвилювалася, але і водночас страшенно хотіла побачити маму. Як тільки вона відчинила двері, я не змогла стримати сліз. Одразу ж кинулася їй в обійми.

— Привіт, — тихо сказала я.

— Нарешті ти тут, — мовила мама. Вона легенько погладила мене по голові. — Я так сильно скучила за тобою.

— Я теж.

Мама уважно пройшлася по мені поглядом, розглядаючи. Вона доторкнулася до мого волосся, а тоді ніжно поклала руку на мою щоку.

— Ти так змінилася, — сказала жінка. — Волосся стало коротше, а ще, здається, світліше. Ніколи не думала, що тобі личитиме такий колір.

— Захотілося кардинальних змін. Точніше, — я видихнула, — намагалася знайти себе.

— Ти так схудла, Карінко! — Мама похитала головою. — Але я щаслива, що нарешті побачила тебе.

— Вибач, що так довго намагалася розібратися в собі. Я була такою егоїсткою і навіть не помічала, як тобі важко.

— Все добре. — Мама тепло усміхнулася. — Тепер ти тут.

— Тут, — я кивнула.

— Якби ще твій тато був поряд. — Вона почала плакати. — Як же мені не вистачає нашої сім'ї.

— Мамо, — прошепотіла я та уважно подивилася в її очі, — я обіцяю тобі, що врятую батька і поверну нам наше колишнє життя. Обіцяю, чуєш? Чого б мені це не коштувало...



Ксана Рейлі

Відредаговано: 21.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись