Без права на прощення

Розділ 1

— Вони не дозволили тобі бачитися з батьком? — спитала я у мами, коли ми сиділи на дивані у невеличкій вітальні.

— Ні, — вона похитала головою. — Ми з адвокатом намагалися добитися цього, але поки безрезультатно.

— Я не розумію. У нас же було стільки можливостей, — я схопилася руками за голову, — стільки зв'язків, друзів. Де вони всі зараз? Чому ніхто не допоможе татові?

— Ніхто не хоче братися за цю справу, бо є реальні докази. Вони поки не говорять про це відкрито. Тримають усі козирі в таємниці до суду.

— Тоді нам треба дізнатися про них.

Я піднялася на ноги та почала знервовано намотувати круги по кімнаті.

— Нас усі кинули, Каріно! — мама важко видихнула.

— А як же дядько Василь? Він юрист батька і його права рука.

— Він уже давно втік за кордон і зробив усе, щоб приховати свої зв'язки з батьком.

— Мамо, чому цей світ такий жорстокий? — спитала я, ледь стримуючи сльози. — Усі люди такі корисливі. А якщо тато справді винен? Може, вони говорять правду? Ми ж ніколи не говорили з ним про це, а він...

— Не смій! — різко сказала мама та піднялася з дивана. — Не смій навіть думати про таке! Каріно, хіба ти не знаєш свого батька? Він навіть мухи образити не може, а тепер на нього повісили вбивство! Я впевнена, що той Віктор хоче його підставити, аби отримати крісло мера. Тому й вигадала ту байку з вбивством його брата. Ще й синочка намовили взяти в цьому участь. А той Лук'ян справді хороший актор. Втерся нам у довіру, зробив так, щоб ти закохалася в нього, а потім дістав ті документи, які вони зараз так приховують.

— Ти знаєш, що було в тій теці? — спитала я, бо це цікавило мене ще з того клятого дня.

— Твій тато ніколи не довіряв мені свої робочі справи. Якщо чесно, то я і не цікавилася. Що б не писало в тих документах, вони могли їх підробити. У них був час.

— Так, Лук'ян був у нас за декілька днів до мого дня народження. Вони могли щось змінити, — задумано сказала я, гризучи ніготь.

— Як ти не помітила? — тихо спитала мама і з якимось розчаруванням подивилася на мене.

— Тобто?

— Тебе так сильно засліпило кохання, що ти навіть не подумала про те, що Лук'ян може бути зрадником.

Мама похитала головою, а я відвела погляд. Ненавиджу себе за те, що так легко повірила йому.

— Мені здавалося, що він теж кохає мене, — просто відповіла я. — Думала, що у нас все взаємно. Мамо, я раніше такого не відчувала, розумієш? Це було щось таке нове та прекрасне. Я відкрилася йому, а він так легко... Байдуже! Навіть згадувати про нього не хочу, бо тепер моє серце назавжди закрите для будь-яких почуттів.

— Не так просто викинути людину з серця, — спокійно сказала мама.

— Але я зроблю це.

— Ти завжди була такою обачною...

— Досить! — різко сказала я. — Не потрібно постійно нагадувати мені про мою помилку.

— Якби ти не закохалася, не повірила, не довірилася йому, то твій батько зараз був би поряд.

— Якби, якби, якби... — закричала я. — Але це вже сталося! Ми не можемо повернути час і я знаю точно, що навіть якби у мене була така можливість, то я знову б закохалася в нього.

— Пообіцяй мені дещо, гаразд? — сказала мама і взяла мене за обидві руки. — Не довіряй йому більше, не повертайся до нього і не кохай його.

Я деякий час дивилася їй в очі. Знаю, що вона має рацію, але я уявлення не мала, що буде, коли я знову побачу його. Сумніваюся, що він дуже сильно шкодує про свій вчинок. Я впевнена, що йому байдуже на мене. Тепер мені хочеться лише помститись і я знаю, що зроблю це тільки тоді, коли витягну батька з тюрми.

— Я обіцяю тобі, що більше ніколи не зроблю такої помилки, — впевнено сказала я.

— Вибач, якщо образила тебе, — мама обійняла мене. — Останнім часом дуже багато переживань. Я в жодному разі не звинувачую тебе в тому, що сталося. Мені просто вирвалися ті слова.

— Мамо, я зроблю усе, щоб виправити нашу ситуацію.

Попри те, що я була втомлена, все одно не могла ніяк заснути. Майже всю ніч в моїй голові крутилися думки. Я будувала план порятунку батька і розуміла, що мені потрібна чиясь допомога. Сама я не зможу впоратися. Під ранок я таки заснула і прокинулася від якогось шуму на кухні. Коли я жила у великому будинку, то такі дрібниці мене ніколи не турбували. Так важко звикнути до іншого життя. Коли я зайшла на кухню, то побачила, що мама щось готує.

— Ти не йдеш у свій салон? — спитала я, бо на годиннику вже була майже дванадцята.

— Я не говорила тобі, але нам довелося його закрити, — зізналася мама.

— Що? Як?

— Не було ніякого прибутку. Ми багато витрачали на нього, але усі постійні клієнти відмовилися від наших послуг. Колись ми були поважними персонами у нашому місті, а тепер стали ізгоями, яких усі оминають. За ці два місяці мене ще ніхто не запросив на раут, показ мод чи навіть просту вечерю. Усі мої нібито подружки уникають мене, уявляєш?

— Якщо нас не запрошують, значить ми самі запросимо, — сказала я та попрямувала до своєї кімнати.

Я швидко одягнула джинси та светр, а також зробила простий макіяж. У моїй голові вже з'явився план, як повернути нашій сім'ї авторитет. Тільки для цього потрібна допомога серйозних людей.

— Ти куди? — спитала у мене мама, коли я виходила з квартири.

— У мене є справи. Сподіваюся, що повернуся з хорошими новинами.

Я вийшла на вулицю і зовсім забула про те, що тепер у мене вже нема водія. Довелося замовляти таксі та близько десяти хвилин чекати на авто. На щастя, заторів не було, але будинок дядька Павла знаходився в іншому кінці міста, тому ми їхали майже цілу годину. Заплативши таксисту, я вийшла з автомобіля та подивилася на величезний будинок. Невеликий укол заздрощів з'явився всередині. Я теж колись в такому жила...
Охорона одразу ж пропустила мене, бо колись я тут була частим гостем. Я попрямувала до будинку та постукала у двері. Згодом вони відчинилися і я побачила на порозі тітку Ліду.

— Добрий день, — привіталась я, намагаючись усміхнутися.

— К-каріна? — спитала вона.

— А чому ви так здивовані? Дядько Павло вдома?

— У своєму кабінеті, — жінка відійшла, впускаючи мене всередину будинку. — Каріно, якщо ти хочеш, аби він допоміг твоєму батькові, то я сумніваюся, що це нам під силу.

— Я впевнена, що ми щось придумаємо.

Я усміхнулася їй та пройшла повз, щоб піти до кабінету.

— Послухай, — вона раптом взяла мене за руку. — репутація Павла теж постраждала, бо всі думають, що він такий, як і його брат.

— Який? — з викликом спитала я. — Злочинець? Вбивця?

— Каріно...

— Замість того, щоб допомогти близькій людині, ви хвилюєтеся через свою репутацію. Вам має бути соромно.

— Ти прийшла сюди за допомогою, бо дуже добре знаєш, що він не відмовить тобі. Мені завжди було дивно, чому Павло так сильно тебе любить, але тепер я розумію. Йому подобається твоя сміливість, але, Каріно, дивись, щоб вона тебе не погубила.

Я нічого не відповіла їй. Просто відійшла від цієї жінки та попрямувала до кабінету дядька. Усі завжди говорили, що він мене дуже сильно любить. Сподіваюся, що це дійсно так і він допоможе мені. Я постукала у двері, а після того, як почула дозвіл, увійшла всередину. Дядько сидів за своїм столом і переглядав якісь папери. Він не одразу підняв свій погляд, але коли побачив мене, то відверто здивувався.

— Привіт, — сказала я та ледь помітно усміхнулася.

— Нарешті ти повернулася, — заговорив чоловік та піднявся зі свого крісла.

Він підійшов до мене й міцно обійняв. Від нього віяло таким рідним теплом, за яким я дуже сильно скучила. Навіть відчувався запах батька. Може, я вже божеволію? Я заплющила очі та навіть не помітила, що почала плакати. Дядько Павло намагався мене заспокоїти, проводив своєю рукою по моїй спині.

— Каріно, не плач. Все буде добре.

— Не буде, — буркнула я. — Ми не зможемо витягнути батька.

— Так, сідай!

Дядько провів мене до невеличкого дивана та посадив на нього. Я глибоко вдихнула і витерла свої сльози. Він вийшов кудись з кабінету, але вже через декілька хвилин повернувся.

— Мені досі не віриться, що це все відбувається насправді, — тихо сказала я. — Чому ви всі кинули нас? Хіба тобі не соромно за те, що твій рідний брат під арештом? Я думала, що ти допоможеш йому, а ти...

— Це не така легка ситуація, як тобі здається, — почав говорити дядько. — У них є докази про причетність твого батька до махінацій, які він проводив на своїй посаді.

— Його підставили!

— Це нереально довести!

— Батько стільком людям зробив добро, але коли йому потрібна допомога, то нема нікого.

— Каріно, він робив це не задарма. Ти ще багато чого не знаєш про наші справи, але у багатому світі не існує добра, — дядько підійшов до маленької шафки та витягнув звідки пляшку віскі.

— Тобто ти хочеш сказати, що це все правда? — розчаровано спитала я.

— Боюся, що так, — відповів чоловік та налив собі спиртне в стакан.

В кабінет постукали й зайшла якась жінка з чашкою чаю. Вона поставила посудину біля мене, а тоді вийшла.

— Тільки я не вірю, що він міг вбити когось, — сказав дядько.

— Вони говорили, що у них є свідок — людина, яку тато нібито найняв на те вбивство.

— Знаю, — чоловік надпив віскі, — але вони приховують його особистість, а з твоїм батьком розмовляти не дозволяють. Думаю, що в них ще точно є щось таке, про що вони мовчать.

— І як нам це дізнатися? — спитала я та важко видихнула.

— Як бачиш, все дуже складно. Краще тобі триматися осторонь від цього всього. Не лізь у ці брудні справи, будь ласка.

— А хто тоді допоможе татові? Я повинна врятувати його.

— Я впевнений, що він не хотів би, щоб ти наражала себе на небезпеку.

— А мені щось загрожує? — я уважно подивилася на дядька.

— Ми не можемо цього знати, — відповів він і знизав плечима.

— Я дещо придумала. Спершу хочу повернути нашій сім'ї авторитет, щоб отримати підтримку від інших представників місцевої еліти.

— І як ти плануєш це зробити? — поцікавився дядько.

— Благодійний вечір, — сказала я. — Багатенькі люблять робити "добро". Зробимо аукціон, а всі гроші підуть хворим дітям. Головне, щоб у мене була можливість виступити перед усіма.

— Не думаю, що вони приймуть запрошення на благодійний вечір від Каріни Раковської.

— А хто сказав, що це все дійство буде відбуватися від мого імені? — я легенько усміхнулася.

— Від чийого тоді? — спитав дядько, примружуючи очі.

— Від твого, — впевнено сказала я.
 



Ксана Рейлі

Відредаговано: 21.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись