Блюз серця

Глава 12.

Тимур чекав, поки сяде в машину, щоб дозволити гніву вибухнути.

- Ні, ти чув, Максе? Дідька лисого! Хіба це мати?! Або я упереджено ставлюся до всього, що стосується Ірини, або у цієї жінки шматок граніту замість серця! Їй наплювати на Іру і на те, що з нею може статися! Я думав, що я багато чого бачив у цьому житті, але я ніколи не зустрічав нікого такого... холодного та бездушного

Макс, втішаючи, поплескав друга по плечу, не знаючи, як ще його можна заспокоїти.

- Але, принаймні, історія Ірини, або Кіри, починає ставати трохи ясніше.

- Яка божевільна історія! - все ще продовжував обурюватися Тимур. - Як вони могли юридично змінити її особистість? Це просто дикість якась! Навіщо це потрібно було робити?

- Закон дозволяє змінити ім'я неповнолітнього, особливо якщо його лікуючому психіатру вдасться довести, що це в інтересах дитини, - почав пояснювати Макс. - Маленька Кіра, мабуть, була в жахливому психічному стані після аварії і втрати сім'ї. При відсутності інших родичів, соціальні служби задовольнили прохання людей, готових запропонувати їй житло і нове життя.

Тимур уважно слухав його і, похитавши головою, з гіркотою запитав:

- Гаразд, я не знав, що це можливо... Але як ти поясниш, що мати, добре, прийомна мати, абсолютно нічого не відчуває до дочки, яку вона виростила, за її словами, як власну дитину? Я навіть уявити собі не можу, як Іра могла нормально розвиватися і рости з подібними прийомними батьками! Я не думаю, що вона знайшла емоційну розраду в цій родині. Куди дивилися соціальні служби?

- Я думаю, що відповіді на ці питання ти і сам знаєш, - Макс, нарешті, завів машину і направив її на виїзд з міста. - У нас багато що роблять абияк. До того ж вони переїхали в інше місто.

Тимур задумався, байдуже розглядаючи пейзаж, що пролітав за вікном машини.

- Ірина ... Кіра ... - раптом вимовив він. - Як ти думаєш, як нам тепер її називати?

Макс помовчав трохи, перш ніж відповісти:

- Я думаю, що її справжня особистість належить Ірині. Вона сильна, незалежна молода дівчина, яка повинна була боротися і наполегливо працювати, щоб домогтися того, що вона має. І я впевнений, що вона себе згадає саме такою. Кіра була тендітною і безпорадною дитиною. У наші дні вона не має ніякого відношення до тієї дівчини, яку ми знаємо.

Тимур кивнув, погоджуючись, але його обличчя залишалося напруженим.

- А якщо вона ніколи не відновить свою пам'ять? Не згадає мене? Як ми тоді зможемо бути разом?

Він навіть злякався своєї думки і пошкодував, що промовив її вголос.

- Гей! Що це за песимізм? - Макс на секунду відволікся від дороги і кинув Тіму підбадьорливий погляд. - Вам просто долею судилося бути разом. Ти тільки подумай, наскільки ймовірним було, що ви знову зустрілися б через стільки років, якби вас не вела рука долі. Так що негайно припини свої негативні думки. Давай знімемо номер в готелі, відпочинемо трохи, поспимо і поїмо, перш ніж їхати назад.

У той час як Тимур роздумував над відповіддю свого друга, йому в голову прийшла просто геніальна думка:

- Послухай, якщо вже ми тут недалеко, давай після відпочинку поїдемо в Одесу і спробуємо на місці все дізнатися про аварію човна сім'ї Ставицьких.

- Ну, зовсім недалеко, - з іронією зауважив Макс. – Звичайно, після тих одинадцяти годин, які ми були в дорозі, бо дехто не захотів чекати наступного рейсу літака, якісь п'ятсот кілометрів це просто дрібниця. І я, звичайно ж, не зможу тобі відмовити.

Переночувавши в невеличкому готелі, друзі прокинулися раніше і збиралися вже виїхати в бік Одеси, як раптом задзвонив телефон Тимура. Ім'я доктора Луньова, що висвітилося на екрані, змусило його негайно відповісти.

- Вибачте за такий ранній дзвінок, - пролунало у слухавці. - Вам терміново необхідно приїхати в лікарню ...

- Щось трапилося з Іриною? - запитав Тимур помертвілим голосом.

- Фізично вона досить швидко відновлюється, а ось її психічний стан викликає побоювання, - констатував Луньов. - Зараз вона знаходиться в крайньому ступені збудження, при цьому відмовляється від лікування і прийому ліків. Твердить, що її всі навколо обманюють. І вона хоче знати чому. Для цього просить привести до неї Вас і її подругу Єлизавету. Я не знаю, чи допоможе це. Але не хотілося б її зараз переводити в спеціалізовану клініку. Вона ще не відновилася і ...

- Якщо Ви говорите про психлікарню, - різко перервав його Тимур, - навіть не думайте її туди помістити. Я не дозволю! Чуєте? Я скоро буду і в усьому розберуся!

Він зі злістю натиснув на кнопку відбою і попросив Макса відвезти його в аеропорт. Було вирішено, що Тимур повернеться в столицю найближчим рейсом, а Макс відправиться, як і планували раніше, в Одесу і постарається там знайти відомості про катастрофу човна сім'ї Ставицьких.

Той шлях, який вони з Максом з таким трудом подолали, літак здійснив за годину з невеликим. Сидячи біля ілюмінатора, Тимур подумки картав себе на чому світ стоїть за те, що не послухався друга, не став чекати рейсу і відправився до Криму на машині, витративши на дорогу багато часу, а найголовніше – залишив так надовго Ірину.

Прямо з аеропорту він помчав до лікарні, де біля палати Ірини зіткнувся з Лізою, у якої як і у нього на обличчі читалася крайня ступінь тривоги. Доктор Луньов знаходився у палаті і намагався умовити Іру дозволити медсестрі поставити їй крапельницю. У Ірини при цьому був такий зацькований вигляд, що, здавалося, якби у неї було достатньо сил підвестися, вона негайно втекла б з цієї палати. А ще в її очах Тимур побачив страх, і він би пів життя віддав, щоб дізнатися, хто або що її так налякало. На його прохання доктор і медсестра вийшли з палати, а він обережно наблизився до ліжка.

- Кіро, ти хотіла нас з Лізою бачити? Щось сталося?

- Ви обдурили мене! - майже викрикнула вона. - Чому ви мені збрехали? Мені здавалося, що я все ще дитина, а ви навіть не спробували переконати мене… Напевно, ви вважали мене божевільною.



Надія Голубицька

Відредаговано: 28.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись