Блюз серця

Глава 13.

Тимур продовжував приходити в лікарню і чергувати під дверима палати Ірини, спостерігаючи іноді за нею, коли вона спала. Вона як і раніше нікого не хотіла бачити, і лікар Луньов намагався переконати Тимура в тому, що немає потреби в його чергуваннях, але наполягати було марно. Він був переконаний, що Ірині загрожує небезпека і не хотів залишати її ні на хвилину. Зазвичай його змінювала Ліза, яка, напевно, була єдиною, хто вірив в те, що Ірина говорила правду, і хотіла, як і Тимур, не дозволити, щоб хтось нашкодив подрузі.

Тимур ні про що не міг думати, лише про те, як знайти цього родича Ірини, який так жорстоко з нею повівся. Макс в Одесі зібрав не тільки інформацію про корабельну аварію, але також постарався роздобути будь-які відомості, що стосувалися сім'ї Ставицького і їх родичів. Вдалося встановити, що у Ірини є дядько, рідний брат батька. Але він останні років двадцять проживав у далекому Ізраїлі разом зі своєю дружиною і прийомною дочкою, а в Україну ніхто з них не приїжджав. Максу вдалося це перевірити. Інших родичів не було. І ця незрозуміла ситуація вибивала з колії Тимура. Всі сили вільних агентів його детективного бюро були кинуті на розплутування цієї справи, але результатів це поки не дало, через що він ставав все похмурішим і похмурішим.

Якось до нього після роботи заїхав Макс і, побачивши засмучене обличчя друга, спробував хоч чимось підняти йому настрій. Тимур дуже сильно змінився після нападу на Ірину, друг просто не впізнавав його. Він навіть більше не з'являвся в "Джаз Стріт". Макса дуже це турбувало, бо він знав, як важлива музика для життя Тіма. Коли він спробував поговорити з ним про це, Тимур відповів, з сумом похитавши головою:

- Ти не розумієш, Максе. Я не зможу нормально грати і лише підведу хлопців. Я буду шукати її серед глядачів і просто побачу порожній столик, за яким вона сиділа, тоді мій саксофон не зможе видати ані звуку.

Макс ввічливо кивнув, але Тимур мав рацію: він не розумів. Він не знав, як би він повівся, якби сам потрапив в подібну ситуацію.

- А як справи у лікарні? Більше не було замахів на Ірину? - поцікавився він.

- Ні. Вже чотири дні тиша і спокій, - махнув рукою Тимур у відповідь. - Не знаю, чи варто цьому радіти, тому що мене постійно переслідує якесь погане передчуття. А ще знаю точно, що лікар Луньов скоро заборонить мені з'являтися у відділенні. Ось тоді, боюся, що щось може статися.

Макс хотів сказати другові, що, можливо, замахи це плід уяви Ірини, але бачачи настрій друга, змовчав і запропонував підвезти його до лікарні. Цього вечора чергувала балакуча медсестра, яку пацієнти і колеги називали Оленкою. Вона, напевно, була єдиною з персоналу відділення, хто не кидав косих поглядів на Тимура і намагався хоч трохи відволікти його розмовою. Ось і в цей пізній час, коли черговий лікар пішов трішки поспати в ординаторську, а все відділення занурилося в сон, Оленка, принісши штатив з крапельницею в палату Ірини, підійшла до Тимура з нерішучою посмішкою.

- Вибачте, будь ласка, не могли б Ви мені допомогти. Мені потрібно ще поставити крапельниці декільком пацієнтам, а у мене закінчився фізрозчин. Старша медсестра поставила ящик з ним на шафу в маніпуляційній і мені ніяк не дістати.

Тимур пішов слідом за нею, допоміг дістати ліки і хотів уже повернутися на своє місце біля палати Ірини, але Оленка його втримала:

- А може вип'єте чаю. У мене є пиріжки з повидлом. Я сама приготувала.

Він почав ввічливо відмовлятися, але вона продовжувала наполягати:

- Відділення замкнено. Ніхто чужий не зможе увійти. Але якщо Ви занепокоєні, ми можемо випити чай на сестринському посту, звідти весь коридор добре проглядається.

Тимур, який вже навіть і не пам'ятав, коли спокійно їв, піддався на її вмовляння і попрямував на пост з врученими тарілочкою з пиріжками і цукорницею. Але варто було йому влаштуватися на дивані з чашкою гарячого чаю в руці поруч із задоволено балакаючою Оленкою, як всередині ворухнулося неприємне передчуття, а по спині побіг холодок. «Від чого це?» - промайнуло у нього в голові, і він з тривогою оглянув увесь слабо освітлений лікарняний коридор, де ніщо не порушувало тишу і спокій. Було аж надто все мирно, і це чомусь йому не сподобалося і ще більше насторочило.

- Послухайте, Ви тільки не ображайтеся, - почала було Оленка. - Але практично всі у відділенні переконані, що ніхто не нападав на Ірину. Просто після перенесених травм ...

Але Тимур не став далі слухати. Із стискаючимся від поганого передчуття серцем він помчав до палати Ірини, відчинив двері і завмер, розгледівши у напівтемряві тінь, що стояла біля її ліжка. Зрозумівши, що її помітили, тінь застигла на частку секунди, а потім вирішила кинутися напролом. Тимур спробував схопити, збити з ніг втікача, але той штовхнув його з такою силою, що вони удвох випали у слабо освітлений коридор.

Тінню виявився худий, але досить сильний чоловік в блакитному медичному костюмі. Частина його обличчя закривала марлева пов'язка, але в ході боротьби Тимуру вдалося зірвати її і роздивитися квадратне підборіддя, широкий рот з вузькими безкровно блідими губами, довгий гострий ніс і неприродно блискучі блакитні очі з темними колами навколо.

Поки чоловіки каталися на підлозі, завдаючи один одному удари, Оленка кинулася до них.

- Припиніть зараз же. Ви розбудите хворих. Я зараз викличу охорону, - закричала вона, намагаючись розборонити чоловіків.

В цей час супротивник Тимура з такою силою вдарив його, що той на мить послабив хватку. Цих секунд незнайомцю вистачило, щоб підскочити на ноги і відкинути від себе Оленку, яка кинулася на нього. Дівчина сильно вдарилася об стіну і з глухим стогоном осіла на підлогу. Коли ж Тимур знову кинувся на супротивника, в повітрі раптом блиснуло лезо ножа і він відчув, як його обпалює біль в правому боці, а притиснута до рани рука забарвилася в червоний колір. Нападнику вдалося вирватися і він щодуху кинувся в кінець коридору, де сховався за дверима туалету. Тимур, перемагаючи біль, кинувся за ним, але налетів на замкнені двері. Не витрачаючи часу на роздумування, він одним ударом ноги вибив їх, але за ними нікого не виявилося. Одне з вікон було відкрите, і коли Тимур кинувся до нього то побачив, як незнайомець стрибнув з пожежної драбини і підбіг до припаркованих поряд білих Жигулів, які відразу зірвалися з місця. Роздивитися номер машини з такої відстані було неможливо, і Тимур лише зі злістю вдарив кулаком по підвіконню.



Надія Голубицька

Відредаговано: 28.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись