Бог Індерону

Частина друга. Людина. Глава 1. 2

***

– Дай сюди руку! Руку дай! Ну що ти смикаєшся? Та не відірву я її!

Поранений слідопит намагався заховати долоню за спиною, тож Алу довелося пригрозити автоматом, щоб переконати його простягнути руку перед собою.

– Ну, що тут? Та, нормально. Подякуй, що я такий влучний стрілець – можу дозволити собі стріляти одиночними. А дав би чергу – ти б без руки залишився. Що ти лопочеш? Ти думаєш, я тебе розумію? Що ти мені показуєш на ті кущі? Не відпущу я тебе! А не треба було стріляти! Так, тримай руку рівно! Рівно, кажу, тримай. – Ал навпомацки дістав з поясної кишені загоюючий пластир і заліпив рану з обох боків отвору.

– Твоє щастя, що я знайшов цю робу. А ось ішов би я голий, звідки б я тобі пластир дістав? Еге ж, хіба що звідти, але навряд чи це загоїло б тобі дірку у руці.

– Іди. Вільний. Стань ось тут... нє-нє, до кущів ми не підемо, шукай тебе потім.

Бранці весь час намагалися пересунутись до всіяних квітами кущів, з яких з’явилися, і благально показували туди руками. Але Ал був непохитним. Погрожуючи зброєю і час від часу стимулюючи «ельфів» копняками, він відганяв їх подалі від річки:

– Другий! Ти! Тепер ти давай руку. Я не хочу, щоб ти зійшов кров'ю.

Під дулом автомата операція з приклеювання пластиру повторилася.

 

Ал поправив луки, які перекинув через плече і, підганяючи бранців стволом і штурханцями, повів невелику групу до катера.

– Заходьте, шановні! Так, ти – головний, а ну не опирайся!

«Ельфи» злякано озиралися, входячи у пролом на кормі катера. Видно було, що він справляв на них жахливе враження. Ще на підході до місця аварії бранці стали збуджено перемовлятися один з одним, вказуючи на роздуті риб'ячі трупи, що застрягли у прибережній рослинності, а борозна від падіння десантного бота привела їх у шаленство. Алу довелося навіть вистрілити в повітря, щоб вгамувати їх – постріл вийшов не дуже вражаючим, і він пошкодував про далекі часи, коли кулі з гуркотом вилітали під дією вогню і диму. Втім, слідопити натяк зрозуміли і слухняно рушили у вказаному напрямку. Проходячи повз вартових, які розкрили свої випромінювачі, немов страхітливі капюшони на головах залізних ящірок, що постали на задні лапи, вони тремтіли і боязко озиралися. А чорні ребристі дула оберталися слідом за ними. «Не дарма боїтеся, мисливчики. Ваше щастя, що це я вас веду сюди, і в кишені у мене транспондер, а то б підсмажили вас ці сумлінні хлопці».

Ал вирішив загнати бранців у трюм, і прив'язати в кріслах, щоб потім допитати. Спочатку він заштовхав їх у пілотську кабіну, щоб не дати шансу напасти на нього, в той час як він буде пристібати одного з них – у тісному просторі трюму у двох спритних мисливців є непоганий шанс взяти над ним гору. Поглядаючи на розбиті двері в пілотську кабіну, Ал відкрив дверцята ремонтного відсіку, який так полюбився йому, і дістав кілька кабельних стяжок.

– Іди сюди, – Ал ткнув стволом у груди головному і поманив його пальцем, – так, підходь... а тепер простягни руки. Ось так.

Стяжка оповилася навколо зап'ясть бранця і стала стискатися. «Ельф» скрикнув від болю.

– Та не стогни – це ненадовго, – Ал говорив впевненим тоном, хоча насправді турбувався, чи не переріже самозатяжний ремінець тонкі кістки слідопита. Але стискання зупинилося, хоча і видно було, що нитка «розумного» пластика дуже сильно перетиснула судини на руці. Потрібно швидше розібратися з цим.

Гекон штовхнув ватажка слідопитів у крісло і замкнув замок ременів у «тюремному режимі». Тепер його можна буде відкрити тільки корабельним ключем. «Вже не вирвешся, спритник». Двоє поранених друзів головного так само опинилися в кріслах. Час подумати, як їх допитати.

Ще по дорозі до боту, Ал прокручував в голові план використання бранців. І ключову роль в його планах мав зіграти «ловець душ». Вчора, перед прощальною вечерею, полковник дав останній урок своєму товаришу. Він наказав сісти біля його ніг і надів Алові на голову нейрогарнітуру «пси-комплексу». Враження від роботи з цією машиною виявилися шокуючими. Раптово навколишній світ зник, і Ал відчув, що сидить у зручному кріслі посеред напівсферичної кімнати, що світилася бездоганною білизною. Перед ним у повітрі повис величезний екран з єдиним написом «Запустити навчання». Ал простягнув руку і доторкнувся до цього напису. Спалах осяяв його мозок, і раптом він усвідомив, що вміє користуватися базовими функціями цього пристрою. Кімната і вітальний екран були лише початковою точкою, звичним образом для запуску навчальної програми. Насправді ж, для роботи з комплексом не потрібно було а ні екранів, ні ввідних пристроїв. Потрібно було лише чітко формулювати запит, і інформація, підлаштована під конкретний мозок, просто вкладалася в свідомість. Користувач не відчував часу в цьому режимі, і здавалося, що знання виникають миттєво. Тепер, після отримання вступного курсу, план полковника виглядав логічно і цілком реалістично.

Воістину, «ловець душ» був найвеличнішою машиною, з якою Алу доводилося стикатися за своє чимале життя. Він давав майже безмежні можливості для маніпулювання людською свідомістю: від навчання до повної її заміни. Така могуть лякала і захоплювала одночасно. Тепер стало зрозуміло, як можна допитувати полонених, які розмовляють незнайомою мовою, і схоже на те, що «ловець» може зробити це з легкістю. Ось тільки виявилася заковика: дійсно, режим допиту був передбачений конструкторами від початку, але для цього до приладу потрібно підключити одразу дві гарнітури, а в цьому комплекті є тільки одна. Решта обладнання летіла з вченими в іншому боті. Гарнітура ж від «коробки болю» була не здатна на передачу даних в мозок, вона служить виключно для розблокування функцій модулятора, зчитуючи унікальний пси-образ свідомості куратора. Чому ніколи не буває просто? І що тепер робити? Ал натяг на голову нейрогарнітуру «ловця» і занурився в пам'ять полковника у пошуках відповідей.



White Klay

Відредаговано: 25.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись