Бог Великого Грому

Бог Великого Грому

1.

Бомба торкавсь волосся Люсі, погладжуючи довгі пасма, які хвилями спадали до плечей. М’які на дотик, заспокоювали його щоразу, коли Люсі клала на його коліна голову і дозволяла бавитись зачіскою.

– Знаєш, Люсі, воно сьогодні м’якіше, – Бомба говорив тихо, що вона ледь чула його.

Але Люсі мовчала. У них завжди тихо, коли вона повертається стомленою. Зі Старим було не так. Він ввалювався до кімнати і вмикав старий приймач на повну гучність – і хоч як рипіли динаміки, але гриміла музика. Дуже голосна музика.

А зараз тихо, так тихо, що Бомбі знову стало самотньо, хоч і вчувався хлопцеві спокійний подих жінки на його колінах, його охопила паніка – і не в силах спинити боязке тремтіння, Бомба потягнувсь долонею до Люсиних грудей, намацавши одну з них, відчувши її придавлене дихання, він посміхнувсь.

З-під м’якості у його долонях пробивалось серце – все в нормі…

 

– Малеча, коли я відучу тебе срати, де їси – ти станеш людиною! – повторював Старий, підбираючи за Бомбою коліщатка розбитих годинників, його іграшки. – У мене такий бедлам у халупі за двадцять років уперше!

Старий завжди кричав, з першого дня, як малого занесло на звалище. Старий жив на звалищі, охороняв його, щоранку обходячи зі старою гвинтівкою кругом нього під огорожею, що поросла високою травою, будячинням, лопухом. Врешті і знайшов Бомбу, який ховавсь за великим лопуховим листом.

– Сидить, трусить ним, ніби струмом тьопнуло, а очі сльозяться, як у кота шолудивого, закислі… фу, аж згадати бридко! – часто розказував Старий Бомбі, відправляючи залишок з пляшки до горла.

Старий забрав до себе малого. Настелив у кутку розідраного матраца, кинув стару діряву ковдру:

– Спатимеш тут, як не гидитимеш, – ляпнув. – Ти ж не гидитимеш? – і дивився на Бомбу, який, все ще розтираючи брудні сльози по щоках, ствердно кивав.

 Малий був опецькуватий, з круглим обличчям і волоссям, рідким, але жорстким, як мідний дріт, тому голова його схожа була на стару затерту щітку; мав би бути Їжаком або Дикобразом, а став Бомбою, бо зваливсь, як сніг на голову, «гепнувсь громом на вранішній зорі».

А малому й байдуже: Бомба – то й Бомба.

Лишився. Кашляв, звикаючи до цигаркового диму і перегару; звикав до запаху бродіння та нічних схлипів з діжки у протилежному кутку халупи; до реготу, крізь сон, старого, що будив Бомбу щоночі, але радів, що не один, як раніше. Самотність лякала. А що було раніше? Спогади втонули у бразі тої діжки, що з неї тепер дістанеш? Діжка зойкала голосними газами, замкненими наглухо кришкою. Сім печатей над брагою, стільки ж над спогадами: «Чи мав маму? Чи мав тата?»

– Мав, – Старий впевнений, – часи ж бо, коли малечу приносили лелеки, минули!

Мабуть, але не пам’ятав – та й згадувати не хотів… Не було чого. Все закрито більмом болю, який не вгавав у снах, приходячи під ранок яскравими картинками; збуджували уяву розмитими спогадами: білі монстри шурхотіли кімнатою, перемовлялись, булькаючи звуками, вводили залізні голки під шкіру (від них досі синюшні цятки на зап’ястках)  і сміялись, ховаючи обличчя за масками – сміх той, схожий на регіт Старого, лякав його і Бомба мочив у постіль.

За мокру постіль – покарання. Лозиною з відра коло дверей, що було за парашу і спекотного літа травило в ніч, приваблюючи комашню. Прилітало малому Бомбі з пів десятка разів – і наляканий наступної ночі він не спав, розглядаючи у одиноку скляну фіранку зорі; чи слухав, як б’є по металобрухту дощ, важкими громами обриваючись з похмурого неба, але найчастіше чекав, поки втомиться радіо на маленькому ящичку, який прибито до стінки над ліжком Старого; коли замовкали радіопередачі, кімнату заповнював білий шум порожнього ефіру, а Бомба, втупившись у вирвану ним із журналу, який знайшовся у купі зваленого сміття, сторінку з фотографією вітрильника, що виривавсь на гребінь величезної хвилі, зачіпав щоглою важкі набубнявілі хмари – малюк слухав море.

Інколи, перехиливши кілька склянок, Старий брав Бомбу з собою на обхід. Часто, обійшовши звалище, вони удвох, всівшись на високому пагорку, розглядали велике місто, що лежало внизу, розкинувшись до горизонту. Ранком визирало шпилями хмарочосів з-під холодної завіси туману, шуміло гулом промзони поблизу, гуділо клаксонами таксі. Малюк, коли спадав туман, бачив, як павутиною вулиць, виблискуючи у ранковому сонці снували мурахами автомобілі, трамваї, автобуси. Звідси не видно було людей, але це і на краще, як казав Старий:

– Менше бачать, міцніше сплять!

Ввечері картина зникала. Наповзали сутінки – і місто горіло мільйонами кольорових вогнів, аж поки на його плечі не лягала пелена ночі; і, збираючись, здавалось, до сну, мало б затихати, але ж ні! Місто розгоралось яскравіше, крізь легкі гуки робочих цехів, що зачинялись, припиняючи роботу, долинали відгуки клубів, нічних наливайок, п’яних дебошів; небо, уже темне, розрізали промені прожекторів – новий виток життя, спущеного на гальмах… Спалах міста причаровував: зливаючись, кольори утворювали важку масну пляму, яка переливами струменіла до невидимого уже горизонту, впираючись своїм краєм у склепіння стомленого неба, затуляючи собою мерехтливе світло зірок.



Богдан Матеха

#738 в Фантастика

У тексті є: місто

Відредаговано: 25.03.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись