Частина перша "Лімб"

Затьмарені бажання
 

Не хоче їсти той, хто ситий,
Не бачить світла той, хто весь у тьмі.
Не хоче жити той, хто повністю убитий,
Хто прагне лиш добра, але прожив життя у злі,
Бажає пробудити всіх, але ще сам весь уві сні;
Хто за завісою кошмару лиш бачить шлях небесний чистий,
Але й з пробудженням він розчиняється в імлі.
 

Буремні хвилі
 

Ніхто не розуміє, ніхто не сприймає,
Ніхто не любить нас, ніхто й не знає.
Ми все блукаємо в холодних хвилях
Від дому нашого у сотні милях.
Ми вештаємось десь, не маючи спокою,
Жадаючи бажань пронизливих до болю.
Таких палких, нетлінних і вічно незабутніх,
Бо бачимо лиш моря краю,
Замість окрилених просторів свого раю.

Однак я все надій не полишаю...
Вони лиш зрадниці, що піддали мене спокусі,
Тягнувся б я до них, та вже не в тому дусі.
Який погаслий зараз, який нещасний він!
Знедолений, зневірений, пускаючи смертельні кігті в мене,
Він випиває сік життя...

Я бачу лиш єдиний корабель посеред ясних снів.
Він все долає буйні хвилі аж стільки довгих-довгих днів,
Та все ж не знайде бухти, бо заважають мрії, хоч які
І показали шлях, але його і засліпили.
І навіть ліхтарі не в змозі їх спинити,
Розбити чи втопити,
Бо зіткані вони із полотна буремних хвиль,
А хвилі ті за сотні тисяч миль, −
Наших думок, наших пісень і наших вічних мук.

Зневірені
 

Торочить все перший:
«Пізнав я те щастя, та втратив його,
Поласував медом, тепер мед − то сіль.
Настільки солодкий він був, що вже так набрид.
Я знав що добро, а що зло, та зневіривсь в усьому.
Пізнав ці жахливі стихії,
Що в суміші з щастям є геть неможливі.
Багато я мав, та втратив усе.
Зневірений тяжко і стомлений я...»
Базікає другий:
«Не мав я нічого, нічого й не маю,
Не ласував медом, та солі занадто багато я скуштував!
Настільки солона та сіль, що мед − то лиш казка.
Не знав я добра, та й зла не чинив.
Знайомий із ними, та втіхи не бачу.
Нічого не мав я, нічого й не втратив,
Але не пізнав і життя, його я не звідав
І щастя того не знайшов.
Зневірений тяжко і стомлений я...»
Говорить нарешті останній:
«Надію я мав і досі ще маю,
Зневірений в ній, та вірю я в неї.
І щастя, і зло, і добро я побачив,
Без них би залишеним був.
Зневірений, стомлений, та не покинутий,
Бо вірю я в віру, хоч і з надією в відчай впадаю.
Ви бачили світло і темряву знали.
Те бачив і я...
Нещасний я був, не мав я нічого,
А втративши все, зрозумів,
Що було це щастям насправді...
Та пізно уже відродити те щастя.
Зневірений в ньому і стомлений я.
З Землі я потрапив на Марс,
Шукав там ту воду й не бачив,

Що є ж вона й на Землі.
Філософом був, та став прокаженим,
Із князя в обідранця перетворивсь.
Та досі я вірю, що рай на Землі!
Що з пекла потрапити можна туди!
Що віра безмежна, хоч втратив її!
Зневірений, втомлений я, те й вам говорю:
Пізнали ви щастя, та, втративши його,
Ви віри не мали, що буде так знову.
Тому ви й зневірені.
Зневіреним також був я.
Та знаю, що віра − то сила, а відчай − то лінь.
Ліниві ви дуже вже стали: надію ще мали, та її покинули.
Горіти тепер вам у гніві своєму!
А я ж? Про мене що ж?
Я бачу знов світло крізь темряву відчаю,
Бо зник він уже, на те я гадаю.
Попереду шлях пролягає новий − нове то життя.
Я бачу там щастя, і віру, й надію.
Як легко мені тепер стало, як ніжно ж то є на душі!
Нарешті я Марс покидаю, на Землю вертаюся знов;
Де вітер спокійний, де бурі немає.
Зневірений й стомлений, я віру ту скоро впіймаю,
Покину цей край, потраплю у рай!
Відродження там, і віра, й початок,
Зневіри і смутку там більше немає.
А тільки пробудження, нове там життя».