Брама в антисвіт

Розділ ХVІ

Розділ ХVІ

 

Чернігів, 1701 рік, травень.

Щаслива людина, якій хоча б одного разу за життя поталанило відвідати Чернігів. Обласканий щасною долею той, хто жив у Чернігові і дихав його повітрям. І вже воістину улюбленцем фортуни може себе уважати той, хто народився в Чернігові і все своє життя прожив у місті над Десною.

Яків Вілімович Брюс не знав цієї істини, як не відав він і того, що відвідини Чернігова здатні перевернути усе життя людини, розкрити в ній нові таланти, зарядити її новою силою, дати людині знання, про які смертний не має волі навіть мріяти.

Дорога з Любеча до Чернігова забрала не повний день. Невеличкий поїзд, очолюваний каретою Брюса, виїхав рано вранці із Любеча і однойменною дорогою рушив на південь. Услід кареті шотландця їхали два воза, навантажені блакитною глиною, яку накопали поблизу Кукарів. Цього разу Брюс їхав у своїй кареті не сам. Разом з ним їхав і Карпо Балашевич – відомий по всій Гетьманщині людвисар та конвисар, який гостив у Любечі у своїх рідних. Завдячуючи випадковій зустрічі, було вирішено підрядити Балашевича для виконання головних робіт. Тим більше, що у його майстерні було повно відходів спижу, що призначався для переплавки.

Карпо Балашевич займався ливарним ремеслом понад двадцять років і знав усі його секрети. То було спадкове ремесло, яким добре володів ще його батько Йосип – справжній майстер-гарматник. З напрацьованих, почорнілих від роботи рук Карпа Йосиповича вийшло сотні дзвонів, гармат, пряжок, скульптур, підсвічників та інших дивовижних речей. До Балашевича із замовленнями звертались архіпастирі та заможна шляхта із Почепа, Новгорода-Сіверського, Гомеля, Лоєва, Ніжина та Остра. Навіть у Києві і Батурині знаходились його вироби. Слава завжди випереджає справжнього штукаря, а її відлуння чутно ген-ген у світі. Тому, звернувшись до майстра по допомогу, Брюс цілком покладався на його досвід, хвацкість і штукарство.

Яків Вілімович віз із собою книгу й усі необхідні креслення й ескізи. Уважно ознайомившись з ними, ливарник лише байдуже пересмикнув плечима.

– Та тут усієї роботи на півдня, – оптимістично мовив він. – Зробимо зліпок, поправимо його як слід і закатаємо у глей. А по обіді виливатимемо.

Почувши такі самовпевнені слова, Брюс цілком серйозно засумнівався у мовленому. Він пам’ятав із досвіду, що московські майстри виконували всю роботу цілий тиждень. Щоправда, на те були об’єктивні причини: пару раз Брюс спапашив ливарників геть пʼянезними – вони брудно лаялися і переповідали один одному різні брудні історії; таких горе-майстрів марно було примушувати стати до роботи. Хай там як, проте самовпевнені слова людвисара про те, що тут усієї роботи на півдня із рядно насторожили шотландця.

– А чи не занадто скоро? – Засумнівався він. – Мої майстри у Москві з усією роботою за тиждень впорались.

– Так то у вас у Москві. А ми виливатимемо у Чернігові. Тут час інакше збіга – швидше!

Брюс мимовільно здригнувся: висновок ливарника про час, що нібито плинув у Чернігові геть з іншою швидкістю, аніж в інших географічних пунктах, викликало з пам’яті шотландця інші спогади – про Чорну книгу, та час і простір, що нібито міняються місцями. Яків Вілімович підозріло поглянув на чернігівця – чи не бреше? Може, це підісланий царськими поліцейськими шпигун? Та таки ні – справжній сіверянин, працьовитий, дещо простодушний, трохи схожий на його власного слугу Івана. Балашевич продовжував уважно розглядати ескізи, час від часу кидаючи на шотландця запитальні погляди.

– Це ж чому? – поцікавився Брюс.

– Бо тут така земля. Свята. Тут Антоній печери копав, Богу молився. Ото воно все і помінялось. – З цими словами майстер раптом іронічно усміхнувся, чим увів приїжджого гостя у невимовне сум’яття; Брюс не міг збагнути – жартує людвисар чи говорить правду.

Проте надалі розвивати тему не став, залишив усе самоплином. Мовляв, побачимо за який час впораються ті хвалені майстри – за півдня чи їм теж знадобиться цілий тиждень. Натомість Брюс перевів розмову в інше річище.

– І як воно – життя ваше? – Поцікавився Яків Вілімович, вкладаючи у запитання досить широкий сенс.

Виявилось, що ливарник досить пристойно розмовляє по-московськи. Із увічливості чи зі зручності, проте він негайно перейшов на північну говірку, хоча будь-кому, хто почув би його, негайно зрозумів би, що людина родом не із Суздальщини чи Рязанщини.

– Та як живемо – добре живемо. Робота є. Попит на наш товар теж. Та ви й самі бачили – на наших любецьких храмах мої дзвони висять, до свята чи до служби Божої православних закликають. Ген-ген чути, до самого Лоєва. Гармати – так ті усім потрібні: і у Гетьманщину, і в Московщину. Для Брянська відливали, для Батурина. У Любечі на замку теж мої гармати стоять. А по дріб’язку… Так наших застібок, замків та підсвічників по всьому Лівобережжі – від Лубен до Стародуба. А що ще майстру треба? Є попит, є виторг. Родини щасливі, діти нагодовані, вдягнуті і вивчені.

– А старшина козацька у вас товар купує?

– Аякже! Старшина у нас заможна – ставки, млини, худобу мають. Їм наш товар за здорово купити. Та й за кордон чимало збуваємо – до Литви, Польщі, Валахії. Чернігівських людвисарів скрізь добре знають.

– Старшина вас не ображає?



Володимир Сіверський

Відредаговано: 15.09.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись