Братство кирзових чобіт. Утрачене літо

Розділ 4

Припаливши цигарку, старший прапорщик одразу приголомшив Глобуса:

― Ігоре, хочеш ображайся, хочеш ні, але я боюся за твоє майбутнє. Як старшому чоловікові, як батькові, мені зовсім не по-цимбалах, як складеться доля моїх вихованців. Скільки вас пройшло повз мене за два десятки років, а кожного разу душа болить при розставанні. – закашлявшись, зробив паузу, підбираючи та обдумуючи кожне слово:

― Ігоре, що ти думаєш робити з собою далі? Завтра армія зачинить перед тобою ворота КПП, точніше, зачинить їх за тобою. Ти залишишся сам-на-сам з долею. Маєш подальші наміри?

― О, командир, хіба можу я знати, що буде завтра? Насамперед треба вирватися з цього кубла, а там буде видно.

― Усі ви сприймаєте службу, як каторгу, як найважчу кару у молодому житті. Здається вам, що там, за кам’яними мурами чекає на вас раптове щастя, яке саме стелиться  під ноги... Та зрозумій нарешті, що ніхто не чекає тебе з розпістертими обіймами! Гадаєш, нема нічого кращого, як чим швидше відслужити і втекти до нового життя? Навіть не здогадуєшся, що там! Тут тебе зодягали, годували, мили, виплачували якісь гроші... Хоч і мізер, але регулярно. Ігоре, у тому світі багато людей не мають навіть того. Їм у снах не присниться половина того, що маєте ви.

― Сниться, бо заробити не хочуть, тому й сплять голодними.

― Заробити не хочуть? А ти заробиш? Думаєш, усе так просто? Та люди по півтора року зарплати не бачили, а кожен день стають до верстата, і ніхто з ними не розраховується за виконану роботу. І з роботи ніхто не звільняється – бо куди піде? Пенсіонери міцно тримаються за свої місця. За три часниці од смерті – а молодому не вступиться, бо він пропрацював тут піввіку і хоче вмерти на рідному підприємстві. А вони вже пенсії мають, які, хоч і з запізненням, держава виплачує... Молодь нікому не потрібна, її женуть подалі від рідної землі наробляти на чужих людей... Де тебе ще годуватимуть три, а то й чотири рази на день? Через кожних шість місяців міняють форму... Це ж тобі не в сухопутних військах, чи в задрипаній авіації, де в лахміттях по чотирнадцять місяців ходять. Про свої елітні війська ще хтось піклується... Так, тут режим, але він не обмежує свободу, не відділяє від світу, а, навпаки, дає змогу відчути себе здоровим...

― Командир, це немов звір у клітці: годують, зодягають, напувають, миють, чешуть, а прийде пора – приб’ють і знімуть шкуру. Я втомився розганяти п’яних відморозків, які вдягаються у дорогі костюми та роз’їжджають на іномарках останньої моделі. Я теж маю право розслабитися: випити марочного коньяку, провести ніч у товаристві валютної кралечки, а не заливати горло самогоном та бігати за прищавими малолітками, які пройшли не одне покоління нашого гарнізону... Не хочу водити на пости цих хирляків, які прийшли нам на зміну, і кожні дві години трястися, аби хтось із них чого не витворив... Я хочу на волю, хочу прокидатися, коли забагнеться, і вкладатися спати не за командою. Врешті-решт, хочу побачити трохи світу, який бачу лише у вікно казарми.

― Бач, як заговорив, ― Огоновський видихнув хмарку диму, ― красивого життя захотів, машин, дівчаток? А ти подумав, як на них заробити? А сам ти давно був хирлявим? Так, це правда, з року в рік поповнення дрібнішає, але хтось мусить їх навчати. Ти прослужив два роки і вважаєш себе Богом, а навчи ще когось, тоді й побачимо, чого ти вартий... На волю кортить? Потрібен ти там комусь, чекають – не дочекаються. Ігорчику, милий, де ж ти стільки пропадав? Ми так за тобою сумували, але не забули про тебе: ось тобі машина, ось гроші, чи тобі ще й дівчаток підібрати? Біляві, чорняві, руді – ти тільки пальцем кивни. Еге, дочекаєшся такої зустрічі... та там ішачити треба, коняче здоров’я мати, паровозом пихтіти – і все за безцінь. А молодим властиво хотіти всього відразу... Чесною працею добробуту не забезпечиш. Та й не з тих ти людей, Ігоре, що вдовольняються малим, тобі одразу подавай щось грандіозне... Захочеш більшого – обов’язково пристанеш до якоїсь банди, руки-ноги в тебе цілі, а голова їх слухає. Такі, як ти, криміналітету завжди потрібні – хлопці з досвідом спец військ на вагу золота... Ти справді хочеш, аби тобою помикали дітлахи, яких батьки відкупили від війська? Тоді затям: для них ти завжди будеш лише іграшкою, і не більше... А забавки недовго в пошані, як довго не живуть і ті, хто багато знає. Одного дня підставлять тебе, чи приб’ють, мов собаку, чи під статтю підведуть – кому яка доля. Згноять тебе у тюрмі, чи закопають десь на пустирі, чи скинуть ракам на поживу. Ти ніколи не станеш для таких людей авторитетом, бо ніколи не зможеш вбити людину тільки через те, що вона тобі чимось не вгодила, або не подобається твоїм господарям. А в тому світі, який ти так ідеалізуєш, з такими дрібницями не рахуються... Моя тобі батьківська порада: подавай заяву у школу прапорщиків. Через півроку матимеш якусь копійчину. Невелику, але на хліб матимеш. Воля у тебе буде – відбув своє до шостої години, а далі вечір і ціла ніч у твоєму розпорядженні. Тільки не забувай, що вранці на службу. А що робитимеш, з ким  і куди ходитимеш у вільний від роботи час – це нікого не стосується. Шість нарядів на місяць – це байка.

― Товаришу старший прапорщик, знову варти, патрулі, знову за щось та когось відповідати... Ні, не хочу. У школі прапорщиків ще півроку казарми, знову зарядки, стройова, варти, ранкові огляди, режим... З мене досить. Крім того, у патрулі, чи на варті можуть так само порішити, як у банді. П’яні злочинці чи свої ж солдати. Хіба не все одно, де померти? Там хоч гроші більші і ти володар свого часу, а тут тремти перед командуванням...

― Дурень ти, Ігоре, дурень! Молодий ще. Я для чого тобі лички вибив? Ти ж не простий салага, що маминої спідниці відірвався, а сержант. Щонайменше командир відділення. На “дембелів” там зовсім іншими очима дивляться, аніж на тих, що після півроку служби втекли з бойових підрозділів. Не будеш ні територію прибирати, ні на стройовій ногу тягти. Півроку – не так багато, коли вже два витягнув. У морфлоті три роки служать – і нічого... А щодо смерті, ― зробив паузу... ― Воно в житті по-всякому буває. Ніхто не знає, що і коли його спіткне. От зараз я з тобою розмовляю, а вранці можу не прокинутися. Життя, брат, доволі паскудна штука, але жити треба. Та так, щоб лягаючи спати ти міг собі сказати: «На сьогодні зробив усе, що зміг, навіть трішки більше»... Не треба видумувати хитромудрих планів наперед, все одно не буде так, як нам того хочеться. Навчися жити сьогоднішнім днем – житиметься простіше. А ще ніколи не плюй у криницю, з якої п’єш, як то кажуть: вилетить – не спіймаєш... Щось я відхилився... ніхто не знає, коли і де помре, але довше живе той, хто не ходить дорогами смерті. Загинути можна всюди, але тут твоїй сім’ї хоч довічну пенсію сплачуватимуть, а там приб’ють, немов скаженого пса, та закопають з огидою... Краще, щоб час од часу згадували, а не плювали на хрест над могилою... Я тобі злого не раджу.



Марко Войт

Відредаговано: 20.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись