Частина Системи

Частина Системи

- Що там сталось?

Голос не був неприємним. Але він вгвинтився в свідомість раптово, відчуттям штопора у скроні. Віктор скривився, мимо волі потягнувшись рукою до голови.

- Ви маєте назватись, - нагадав він, потираючи обличчя. Якусь мить чоловік провів міщно заплющивши очі, ніби вдивлявся в темряву під повіками. Ще трохи часу знадобилось на те, щоб сфокусуватись на людині перед ним. Майже «людині». Серед модифікованих було не так просто ідентифікувати їх початкову расу. Шкіра дівчини була рожевою, майже переходила в відтінки фіолетового залежно від гри світла. Віктор був певен, що бачив подібну послугу серед рекламних вивісок зовні станції Конгломерату.

- І вас має бути двоє, - додав він, варто лише було пильно вдивитись в обличчя дівчини.

- Нас двоє, - відказала вона. І у відповідь на німе запитання у погляді Віктора додала, - Матіас, назвись.

В тиші приміщення ледь чутно, але дуже характерно, клацнув динамік, сигналізуючи про своє підключення.

- Штучний інтелект на базі процесору МАТ серії І. Профільна модифікація АС. Загальновживаний позивний Матіас, - відчеканив незнайомий голос. Віктор підвів голову в пошуках джерела звуку десь під стелею. Але динаміки були приховані. Якщо вони взагалі існували в тому сенсі слова, що був знайомий Віктору. Технології змінювались з такою швидкістю, що він би не здивувася, якби голос ШІ прозвучав у нього в мозку напряму. Не був би від того щасливим, але точно не здивувався б.

- Нанібельт Освальд, медіатор, - в свою чергу назвалась дівчина, - Як ви почуваєтесь? – запитала вона, вдивляючись в його обличчя, - води?

Віктор повільно видихнув. І кивнув.

- Що вам треба? – втомлено запитав він, спостерігаючи за рухами дівчина. Вона відкрила сталеву пляшку і налила води в одну із склянок.

- Що сталось? - повторила питання Нанібельт.  

- А то ви не знаєте, - фиркнув він. Дівчина не відповіла. Віктор скосив на неї погляд, але все-таки втримався від того, щоб вилаяятись вголос.

- Я перевізник, - почав він. Фраза була загальною, варіантів її трактовки можна було нарахувати з добрий десяток. Хтось займався насправді необхідними речами – доставкою ресурсів в віддалені квадранти, які не міг покрити своїми силами Транспортний відділ Конгломерату. З деякими дрібними організації навіть було підписано офіційні договори. Інші працювали в напів-легальному полі. Але, знову ж таки, залишались поза увагою Конгломерату. Часом найкраще, що могла зробити велика структура, - не заважати працювати на місцях. Всесвіт занадно великий, щоб встигнути скрізь. Щось доводиться приносити в жертву. Але дехто... дехто перевозив вантажі, на які не можна закривати очі, - Нічого нелегального, - ніби вирахувавши куди можуть завести Нанібельт її роздуми, додав Віктор. Усмішка на його обличчі на якусь мить стала недоброю, - з появою станції багато хто перекваліфікувався. Майже всі, власне, у кого є хоч якийсь свій транспорт.

Нанібельт кивнула. Поточний квадрант на даний момент була найвіддаленішою точкою на території Конгломерату. Станція на орбіті Немезис-23 все ще була під грифом «тимчасової». Сама  двадцять третя планета мала стати офіційною точкою. Закінчення будівництва обіцяли ледь не кожного року, навіть земельні ділянки на найближчих планетах продавали з вказанням нового об’єкту на галактичних картах. Але час йшов, а станції все не було. А тимчасові зникали з такою регулярністю, що пора вже було говорити  про якісь прокляття. Проте подібні спекуляції можна пробачити на поверхні. В Космосі вони вже звучать просто смішно.

Та й прокляття мало ім’я. І свою кримінальну мережу, повністю винищити яку Конгломерату не вдавалось.

Його звали Рідара. І він був не тих, з ким хотілось мати справу. Принаймні, так завжди вважала Нанібельт. Та у людей були й інші думки на його рахунок. Дехто й досі вважав, що до настільки ввідалених планет Конгломерат не дістане. Тож краще вже мати власних «царьків».

- Ви працювали на Рідару? – прямо запитала дівчина. Віктор знайшов поглядом її очі, але, не побачивши в них нічого нового, тільки пирхнув. Він міг покрутити пальцем біля скроні, показуючи все, що він думає про такі запитання. Не могла ж вона справді вважати, що Віктор дасть пряму відповідь? Чоловік влаштувався зручніше на своєму стільці, свім своїм видом виражаючи, що на це питання відповідати не збирається.

- Де вантаж?

Віктор трохи повів бровою. Дівчина повільно видихнула.

- Що ви перевозили, Віктор? – вдруге змінила питання Нанібельт.

Чоловік всміхнувся. Він подався вперед, поклав руки на стіл.

- А ти не дуже в курсі, як тут все працює, та? – Віктор дивився їй прямо в очі. І як би сильно дівчина не намагалась «тримати обличчя», вона й сама знала, що виходить у неї погано. Навіть простий рух, те, що її співрозмовник скоротив відстань між ними, викликав бажання відхилитись. Нанібельт стримано всміхнулась.

- Розкажіть мені, - спокійно відказала вона. Віктор зіщурився. Вона виглядала ніяково, проте голос звучав рівно. Професійна деформація? Здатність в будь-який ситуації продовжувати розмову. Це ж основне завдання медіаторів – говорити. І змушувати говорити тих, хто такого бажання не має.

- Я не знаю, що знаходиться в багажному відсіку, - відповів Віктор. Він відвів погляд– від спроб зосередитись знову заболіла голова, - Вони не питають ліцензію, я не цікавлюсь вантажем, - Віктор смикнув плечем, - То називається довіра, - він розтягнув губи в настільки солодку посмішку, що її нещирість майже відчувалась на смак.



Любовь Деркач

Відредаговано: 01.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись