Червона калина

Основна частина

Червона калина

- Десь на початку 50-х довелось мені побувати в Москві, - почав свою розповідь мій дядько Корній.

Нас, десяток сільських дядьків, відправили супроводжувати худобу до тодішньої столиці.

Корів та бичків везли в товарних вагонах живими на московські м’ясокомбінати, бо іншого шляху доставляти туди свіже м'ясо не було. Холодильників було ще мало, тому практикували саме такий спосіб доставки.

Була морозна січнева зима.

В товарних вагонах холод проймав до кісток. І нас, і худобу. Не допомогали ні валянки, ні кожухи. Грілися теплом чавунних печей, що називалися в народі «буржуйками».

Печі стояли в кожному вагоні. Треба було постійно підкидати в них дрова – і тоді можна було коло них зігрівати по черзі боки, руки, ноги.

Худобу кормили взятими з дому сіном та буряками. На станціях носили відрами воду. Напувати.

У вагонах стояв густий коров’ячий дух, що за довгу дорогу в’ївся в нашу одежу, в тіло і навіть в дошки та дрова.

Їхали довго, бо на кожній станції нас зупиняли, відстоювали, щоб пропускати потяги з важливішими вантажами чи з пасажирами.

За два тижні ми заросли бородами, пропахли коров’ячим гноєм, бо не мали можливості ні помитися, ні поголитися.

Такими нечупарами прибули ми в Москву.

Ешелон наш чомусь поставили не на далекі запасні колії, як зазвичай, а поряд з вокзалом, на очах у пасажирів та станційного люду. Видно, щось там не спрацювало у залізничних диспетчерів.

Коли ми відчинили двері вагону та позіскакували, щоб розім’яти ноги, то помітили, що по сусідству з нами зупинився такий же самий, як наш, довжелезний товарняк. Але чомусь наглухо зачинений.

Подумали ми, що то такі самі, як і ми, небораки, що везуть худобу, то ж вирішили підійти ближче до сусідів. Розпитати чи може чим розживитися.

Та де взявся вартовий з карабіном в руках. Грізно шикнув на нас, щоб вшивалися і не підходили близько до закритих вагонів.

Однак ми встигли почути, що там була не худоба.

Там були люди.

Ми почули їхню мову і відразу зрозуміли, що то везуть наших земляків чи то точніше, землячок, бо мова їхня була рідна, наша і тільки жіноча.

Це наших дівчат та жінок везли із Західної України до Сибіру. Вивозили цілими ешелонами, сотнями тисяч. Всіх, хто мав хоч якесь відношення до Українського повстанського руху чи підпілля або був неблагонадійним для влади.

Везли як худобу, та навіть гірше. Бо худобою піклувалися ми, що звикли змалечку її доглядати і жаліти. А бранок-дівчат доглядали енкаведісти-конвоїри, які не мали ні жалю, ні співчуття.

Як ці бідачки їхали в тих вагонах для худоби, як переносили лютий холод, як були без будь-яких людських зручностей, скільки їх там хворіло і помирало – нікому не було відомо.

Можна було тільки здогадуватися та пройматися невимовним жалем від страшної людської жорстокості.

Мене вибрали посланцем на вокзал. Купити щось з’їсти. Худобу кормити та поїти заборонили, бо ж тут тобі не село – а Москва.

Наші дядьки дали мені найкращий кожух, чоботи та як могли причепурили, щоб міліціонери вокзалівські не присікалися та не потягли до кутузки за неприглядний вигляд.

Вокзал шумів великою силою народу. Хтось приїжджав, когось зустрічали, по перону носилися люди в залізничній формі, носії з великими круглими жетонами на грудях тягли на своїх візках купи валіз, було видно багато міліціонерів та військових, десь голосно плакала дитина, хтось біг, не встигаючи, до свого поїзду.

Диктор вокзалівський оголосив про відправлення чергового поїзду:

- Внимание, граждане-пассажиры! Поезд Москва-Киев отправляется с третьего пути. Пассажиров просим занять свои места, провожающих – покинуть вагоны.

Голос диктора був так підсилений, що досягав найвіддаленіших куточків величезної станційної території.

У вагонах моїх землячок майбуть теж почули, де вони знаходяться. Звідти почулися жіночі крики:

- Москва! Москва! Дівчата, в Москву приїхали!

Потім крики стихли.

І раптом до всіх, хто був на вокзалі, долинула пісня. Спочатку переривиста, нескладна, а потім все голосніша і голосніша. Співав весь ешелон. Величезний хор дівчат-бранок:

- Ой у лу-зі чер-во-на ка-ли-на, по-хи-ли-ла-ся, чо-го ж на-ша слав-на У-кра-ї-на за-жу-ри-ла-ся?

А ми ту-ю чер-во-ну ка-ли-ну пі-дій-ме-мо, а ми на-шу слав-ну У-кра-ї-ну гей-гей роз-ве-се-ли-мо.

Тисячі дівочих та жіночих голосів співали, здається, на всю Москву.

Це був єдино можливий їхній протест. Це було послання чужому жорстокому світу, що вони ще живі, і що не здалися.

Зі своїх вагонів повискакували конвоїри і почали бити прикладами в двері, де знаходилися жінки.

- Прекратить! Прекратить! – разом із собачим гавкотом чулося від поїзду з бранцями.

Але пісня ще більше підсилилася, а оскаженілі крики конвоїрів тільки ще більше привертали увагу багаточисельного вокзалівського натовпу.



Олександр Мінович

Відредаговано: 28.12.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись