Чому ми не зустрілись в юності?

14

Лондон,2006р.

Я випила надто багато,щоб розрізняти обличчя,але цей голос,він пронизує.

-Я Девід.Девід Сміт,-представився чоловік навпроти,що одягнений клешовано,по-рокерськи,з нотками серйозності.Напевне це все ця біла сорочка.

Та це ж він фронтмен тієї групи,котрої я пісні цілий вечір співала.

Який сором.Просто сором.А ще я сказала йому,що він грає як Бог.

Та звісно,як же він повинен грати свою ж музику?

Та я щей змагалась з ним у переспівуванні його пісень.

Який сором.А ці телепні щей сміються.Звісно.

Напевне,я виглядаю розгублено.Треба ще випити.Точно.Ще випити.Де моя пляшка?

Я повернулась у пошуку своєї пляшки,вона стояла десь біля мікрофонної стійки.

Але раптово спотикнулась об якись провід.Від гітари?Я не встигла навіть подумати від чого він.

Я вже казала,чому ненавиджу каблуки?Тому що,і в кедах я можу спасти.

Приблизно у польоті,відчула на талії чиїсь руки.За мить,спиною-не лише руки.І цей запах,хороших парфумів і не дешевих сигарет.

-Вам пора додому,-промовив голос,що часто звучав з радіостанцій.

Та хто ти такий,щоб вирішувати що мені треба і куди пора?

Ці слова мене розізлили.Я просто ненавиджу коли мною хтось керує,чи вказує що мені краще.Навіть коли той хтось правий.Просто ніхто не має права керувати мною.

А ще паєтки на цій сукенці дратують мене.

Я хочу переодягутись у свою розтягнену футболку і лягнути спати.

-Не хочу додому,-навсупереч промовили мої зрадливі уста,-хочу гуляти!

На останній фразі,я різко вирвалась з чужих рук і повернулась до цього Девіда.

-Усю ніч!-з викликом втупилась у його очі.

Лише зараз я помітила,що у нього типова британська зовнішність.Як у тієї легендарної четвірки.Але зачіска і одяг за останніми тенденціями.Напевне,ті четверо зараз виглядали б так само.

Він лише усміхнувся.Поблажливо.Ця усмішка була поблажливою.

Ох,Девіде,не потрібно мені кидати цих викликів.Не потрібно.

Спокійно,зважено,дещо стервзно,я підійшла до нього.Достатньо близько,щоб за подихом вирішити яке саме віскі він сьогодні пив.І тихо,на вушко:

-Покажи мені свій Лондон.

Манірно,наче середньовічний лицар,він нахилився і подав мені руку.

Я ж,наче,оця принцеса у надто відвертій сукенці та свіжим омбре,відповіла йому.Не менш манірно.За кого ти мене маєш.

Напевне,для нього це також виклик,адже Девід повів мене до виходу.

Ми залишили ззаді моїх здивованих друзів.Сьогодні вони закинуться без мене.Нехай.



KseniBay

Відредаговано: 16.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись