16

Ми йдемо додому. 

За руку.

Дещо абсурдно називати домом квартиру,що винаймаєш з друзями.Але що маємо,то маємо.

Звісно,ти підеш зранку.Усі йдуть і ти підеш.Попри цей характер і теплоту рук.

У момент мені стало огидно.Від себе,від нього,від цих туманних вулиць.До горла підійшов колючий ком.Мені здалось,що це спотворить усю цю прогулянку.Але ні,минуло.Це були сльози.

Мимохідь я глянула на сукенку,і зрозуміла яка ж я невдаха.І завжди такою була.

Ти закличу я його до себе?Звісно.Я ж огидна.

Він погоджується.Звісно.А чи залишиться до ранку?Я не запру квартиру.Нехай йде куди хоче.

Прокинувшись,вранці,я відчула тяжість теплої руки на собі.

Повернувшись,наче кінострічка,пройшла в голові лента подій.І Девід досі тут.

Я лише тихенько встала і пішла на кухню.Хочеться продовжити цю атмосферу роматичного фільму.Зазвичай, ці фільми мені здаються абсурдними,але стоячи на кухні у його білій сорочці,готуючи йому сніданок,вдихаючи його аромат.Я зрозуміла,що у цьому є сенс.

Хоча би один ранок відчую себе коханою.

З впевненістю,що приготувала гидоту,я принесла йому сніданок у ліжко.Як же мило він усміхається,і це скуйовджене волосся,куди хочеться запустити свою руку.Що я й зробила.

Це точно романтична комедія,ніщо інше.Через вікно проштовхуються сонячне проміння.І я в його сорочці,він на моєму ліжку.Якби ж не цей запах вчорашнього алкоголю з мого роту.

-Тобі пора,-розчепила верхній гудзик.

Девід лише зітхнув.Для мене цей жест приємний.

Коли я почала знімати його сорочку,нам обом стало зрозуміло,що сьогодні він не піде.