Даніела

Глава 3. ВІДТВОРЕНА БІОГРАФІЯ

     Повернувшись до Львова, Сергій почав збирати всі свої знахідки та спогади докупи, аби насправді написати книгу про своє попереднє життя. Тим більше, що в Україні ніхто ще так докладно про Студентську революцію кінця шістдесятих років не писав. Для України, що в ті часи перебувала по протилежний бік «Залізної Завіси», ця історія була цілком чужою. 

     — Так нехай українці з цією сторінкою чужої історії познайомляться докладніше, — заявив сам собі Сергій, — аби порівняти з власною історією за зробити певні висновки…

     Дитинство Даніели серед кассельських руїн Сергія мало цікавило. Насамперед, його цікавила Даніела-підліток та Даніела-студентка, особливо — її стосунки з «великим крамольником» Руді Дучке. 

     — Ну, що можна розповісти про дитинство Даніели? — міркував Сергій. — Пам’ятаю цей ущент зруйнований Кассель, оті ігри серед руїн…

     Чомусь раптом Сергій згадав відому повість Юрія Яновського «Серед руїн» про київських хлопчиків, що залишилися в окупованому німцями Києві та щодня блукали серед руїн Хрещатика — така аналогія в нього напросилася. Ось приблизно так щодня блукали серед руїн маленькі Томас та Даніела. А ще було багато вояків з американських окупаційних військ, що ще продовжували дислокуватися в місті й після проголошення ФРН. Оті американці маленьким німецьким дітям роздавали різноманітні американські солодощі, а серед німецької молоді завзято пропаґували американський спосіб життя — з джинсами, кока-колою та фільмами в жанрі вестерн. Саме тоді Томас та Даніела вперше дізналися, що таке жуйка, коли якийсь офіцер просто на одній зі зруйнованих кассельських вулиць дав дітлахам пачку «Wrigley’s». 

     Серед американських солдатів та навіть офіцерів було дуже багато євреїв, афроамериканців та багатьох інших, котрих нацистська пропаганда вважала неповноцінними.

     — Нас за старого режиму привчали боротися з усіма неповноцінними расами, — час від часу лунали розмови серед місцевих мешканців, — а тепер численні представники «неповноцінних» (у лапках) рас повчають нас, як треба жити в умовах демократії… 

     Минали роки. У Касселі все менше лишалося руїн. Наслідки війни поступово ліквідовувалися. Місто відбудовувалося, розквітало. А те, що повоєнна забудова міста була такою одноманітною — це нікого тоді не цікавило: всі прагнули якомога швидше позбутися руйнувань, якомога швидше одержати довгоочікуване житло…

     Життя поступово налагоджувалося. З кожним роком воно покращувалося. Важкі п’ятдесяті роки відходили в небуття. Розпочиналася епоха економічного дива — шістдесяті роки. 

     Саме на початок шістдесятих років і припадало становлення Даніели як особистості.

     Був кінець травня 1961 року. Погода була вже по-літньому теплою, навіть спекотною. На міських вулицях стояв терпкий аромат від різноманітних рослин, що буяли цвітом на кожному кроці. Особливо стійким той аромат був у найфешенебельнішому районі Касселя, що починався за Винною горою. Там, у районі Тішбайнштрассе, що практично не постраждав від воєнних руйнувань, у численних садах цвіли всілякі кущі, назви котрих мало хто знав, а тротуари були буквально всипані пелюстками від того цвітіння. 

     Нещодавно Даніела відсвяткувала своє чотирнадцятиріччя. Дівчина вступала в доросле життя. Їй так вже набридло бути дитиною. Їй так набридли ті короткі розпущені сукні без поясів, у котрих Даніела виглядала неначе іграшкова лялька. Їй так набридли ті коси, котрі вона щодня мала заплітати та розплітати. Їй так набридло оте розреґламентоване дитяче життя з усілякими там умовностями, без котрих спокійно можна було б обійтися. Їй так набридло це «тикання», коли до неї на «ти» зверталися не тільки шкільні вчителі, але й цілком незнайомі дорослі люди — і лише тому, що ВОНИ були вже ДОРОСЛИМИ, а Даніела — фактично у віці Джульєтти — була ще ДИТИНОЮ, бо не пройшла обряд конфірмації та не мала права виглядати як доросла. Чотирнадцятирічна Даніела з нетерпінням прагнула якомога швидше позбутися статусу дитини та стати дорослою. І не просто стати, а офіційно такою вважатися.

     Уперше, святкуючи свій чотирнадцятий день народження зі своїми найкращими шкільними друзями, Даніела одяглася не в дитячу, а в дорослу довгу сукню темно-вишневого кольору, та вперше взулася не в дитячі сандалії з закритими носками та на дуже низькій платформі, а в чорні лакові бальні черевики на середньому підборі. І не на білі гольфи чи шкарпетки, а босоніж. Крім того, вперше Даніела зробила модну зачіску, з’явившись перед своїми однокласниками не з двома заплетеними косами, натомість із розпущеним волоссям, перев’язаним червоною атласною стрічкою за тогочасною модою.

     І ось, буквально через два тижні після свого дня народження, в суботу, двадцять сьомого травня, Даніела мала пройти конфірмацію, тобто посвяту в дорослі за лютеранським обрядом, у нещодавно відбудованій церкві Святого Мартіна, розташованій неподалік від круглого майдану Кьоніґсплац. Спеціально з цієї нагоди Манфред, батько Даніели, позичив в оренду на кілька годин білий «Мерседес» представницького класу. Сама ж Даніела з розпущеним волоссям одяглася в довгу вечірню сукню блідо-жовтого кольору та натягнула на ноги тоненькі білі панчохи, після чого взулася в білі бальні черевики на середньому підборі.

     Узявши букет рожевих троянд, Даніела в супроводі Елізабет, тобто своєї матері, та свого брата Томаса, підійшла до автомобілю. Батько сів за кермо, мати — поруч із ним, а Даніела з Томасом сіли на задній ряд. Минулого року Томас вже проходив конфірмацію, отже, Даніелі той обряд був цілком знайомим. Аби не бути схожим на нареченого, Томас одягнувся не в чорний діловий стрій, а в дуже вузькі чорні вельветові штани та в широку темно-сіру картату велюрову маринарку, під котру він одягнувся в рожеву однотонну нейлонову сорочку з яскраво-жовтою нейлоновою краваткою. 



Микола Черьошин

Відредаговано: 06.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись