Дар Богів

****

17.04.2018

Сильна злива заливає вулиці міста Хмельницького, наче хтось вирішив затопити його, не звернувши увагу, що воно й так знаходить наче у ямі, й центр завжди, тобто справді завжди, тоне у буквальному сенсі. В людей у квартирах на перших поверхах з розеток вода ллється, сам бачив, спостерігаючи за цим фонтаном у квартирі знайомого.

Розкриваю парасольку та перебігаю дорогу на червоний. Автомобілі сигналять. Знаю- знаю, потрібно було дочекатись зеленого, але я поспішаю на одну важливу зустріч, яка складається з п’ятьох феноменів. Тобто з людей, у яких несподівано з’явились тату на шкірі без голки та фарби. Оце так чудо, ага? Ви мали чути, нас нещодавно показували в новинах.

Добігаю до невеличкого кафетерію, одного з багатьох, яких повідчиняли в усіх куточках міста, й струсивши парасольку заходжу в середину. В ніс вдаряє аромат кави з круасанами та кексами. Знявши куртку заходжу трішки далі, в кабінку зачинену від зацікавлених поглядів й мене зустрічає чотири пари очей.

– Привіт, Максе. – Тіна, дівчина двадцяти років вже колотить чайною ложкою своє капучино, перевівши погляд на решту. Вона мені подобається: яскрава, з рожевими кінчиками волосся, блакитними очима та чарівною посмішкою. Худенька, маленька та курноса, що в житті б не сказав, що мого віку.

– Привіт. З'явились якісь ідеї щодо нас усіх?

– Ми поєднанні – факт. – Відповідає Денис, звільняючи мені місце поруч з собою. Кароокий, рудуватий, вісімнадцяти років. Це він перший написав допис у соціальній мережі про тату.

– Але для чого? Я не вірю в усіляку містику і фентезі. – А це Таша, розглядаю її епатажну зовнішність, як завжди зацікавлено: довге чорне волосся, сині очі, висока, струнка, навіть спортивна, але вдягнена та нафарбована, як гот, яких колись було більше, аніж нормальних людей. Видно дівчина, хоч їй уже дев’ятнадцять, так і не вийшла з підліткового віку й вічного протесту суспільству. На дворі квітень місяць, холодний, з дощами та іноді ще снігом, а вона в дірявих колготках.

– Ти ж гот, – брови Марка здивовано повзуть доверху. Він з наших феноменальних людей, найстарший – йому двадцять два, але не сказав би, що найрозумніший.

– То й що? – Таша відкидає волосся за спину, спопеляючи того поглядом. – Макс, ти віриш в усе це?

– Навіть не знаю, важко дати відповідь на таке питання, зважаючи на обставини, через які ми тут і зібрались. – Відповідаю.

– Факт один – в нас з’явились тату. І якщо вірити художнику – це мапа. Але куди й для чого? – Каже Тіна, не виймаючи ложки з капучино.

– Поставмо наші руки в один ряд, підряд появи тату. Може нам щось відкриється? – Чотири пари очей скептично оглядають Дениса.

– Ми ж бачили малюнки на папері, художник малював, пам’ятаєш? – уїдливо промовляє Таша. – І він теж їх склав, нічого путнього не вийшло, просто мапа без кінця та початку.

– А може в тому й сенс, що ми повинні об’єднати зусилля? – Не здається Ден.

– Думаю ідея Дениса має сенс, спробуймо, ну що, вам важко задерти рукава до ліктя? – Втручається Марк.

– Давайте, – Тіна теж підтримує затію, – і я доп’ю свій капучино спокійно.

Починаємо виставляти оголені до ліктя руки, відкриваючи своє тату. Спочатку руку на стіл ставить Денис, потім я, Тіна, Марк і нарешті Таша.

А далі я просто не можу повірити своїм очам. Наші тату стають наче чимось живим, тягнуться одне до одного освітлюючи тьмяну кабінку теплим, м’яким світлом від малюнків. Ми всі завмираємо, впевнений, навіть не дихає ніхто, й просто дивимось на це. Очі у всіх п’яти розширенні від здивування, а з рота не вилітає навіть слова чи якогось мугикання, зойкання. Таша несподівано здригається, намагається забрати руку, але Марк не дає, притиснувши її своєю лівою рукою, змушуючи залишитись на місці.

– Пусти. – Шипить готка. – Пусти, інакше…– Та договорити дівчині не вдається.

Тіла нових знайомих зникають прямо на очах, стають легкими, наче з’єднуються з повітрям. Крізь них проходить легке світло, що випромінюється з тату. Силуети розпливаються, стають нечіткими, змазаними, наче я дивлюсь на них крізь залите водою скло.

– Що це….

Відчуваю, як лечу й лечу кудись. Ніби я один у Всесвіті, один серед зірок та планет, серед початку нових життів, нових звершень. Надія, спокій, затишок – огортають мене, як рідна мати обіймає свою дитину перед сном, розповідаючи казку. Сила, впевненість, відчуття захищеності вирує в середині, як буває, коли тато підтримує свого сина чи доньку. Серце стає сповненим любові до усього живого, а на очах з’являються сльози… А потім розплющую очі.

* * *
Місце де стою – зимова пастка. Поляна, де знаходжусь, вкрита товстим шаром снігу, в якому й тонуть мої ноги вище щиколоток. Трохи далі стоїть густий ліс, дерева якого вкриті ожеледицею. Чи страшно мені? Можливо. Та більше переймаюсь за те, де решта?... Ну справді. Ми поєднали мапу та просто взяли й зникли на очах одне одного. Уявляю реакцію Таши. Оце то вона тепер повірить в фентезі та містику.

Роблю кілька кроків вперед, та зупиняюсь, почувши дивний шум позаду себе. Повільно обертаюсь, боячись того, що там й завмираю в здивуванні, тому що це вовк: сірий, великий, справжні вовк з розумним поглядом. Несподівано густе хутро встає дибки й він видавши звук схожий на підвивання та гавк одночасно кидається в мій бік так, наче й не заважає йому сніг, наче не тоне в товстому шарі лапами.

Навіть зреагувати не встигаю, як вовчі лапи опиняються на моїх плечах і він кидає мене на спину. А потім дивуюсь ще більше, адже чиїсь думки з’являються в моїй голові тихим шипінням.



Стефанія Лін

Відредаговано: 20.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись