Дар Богів

******

Розплющую очі тоді, коли відчуваю, як тіло починає нити від болю. Сідаю й оглядаюсь. Це поляна. Велика, навіть велична, оточена колом дерев. Густа та висока трава майже всього мене закриває від усього. Тонкі стеблини на яких красуються голівки маківок весело тягнуться до блакитного неба.

– Довго ти. – Знайомий голос Таші лунає майже не над вухом. Обертаюсь на нього й справді бачу дівчину у траві неподалік від мене. Вона сидить склавши руки на ногах, а між вустами затискає тонку соломинку.

– Що сталось?

– Ти не пам’ятаєш? – Чорне волосся водоспадом лежить на її тонких плечах, сонячне проміння грає на пасмах, перетворюючи деякі з них на гарячий шоколад. – Коли тіні оточили нас і торкнулись татуювань, і не питай, як це сталось зі мною у подобі вовка, ми стали провідниками. Справжніми.

– Не розумію. – Мій погляд зосереджений на дівчині.

– А ти подивись уважно, Макс. Невже ти не відчуваєш аромату цієї природи? Не чуєш співу птахів? Це нереальна реальність Богів. Наших Богів. Наших пращурів. Вони створили нас, дали нам сім’я, дали життя. Показали, що таке добро і зло й подарували можливість вибору між цими двома поняттями. А тепер подивись навколо ще раз. Уважно!

Відводжу погляд від Таші й нарешті помічаю те, чого не помітив раніше: тіні. Вони всюди. І їх стає все більше і більше з кожною миттю.

– Що відбувається?

– Ці тіні – захоплені душі мертвих людей. Захоплені Марою. Нарешті вона зібрала стільки сил, скільки їй потрібно було, щоб знищити Ладу і Сварога. Стати головною Богинею.

– Хіба вона й так не головна?

– Вона богиня смерті, розбрату, ночі, але не може впливати на щось іще. Колись давно, коли Дерево Життя подарувало нам Ладу і решту Богів, в протидію світлу з’явилась темрява. Таке саме дерево. Тільки воно було Деревом Смерті. З його кори стікала отрута, що псувала землю, якою ходили люди. Вона потрапляла у підводні ріки й день за днем, рік за роком отруювала людей, які помирали вже з чорною душею. Вони й ставали військом Мари. Вони й захопили зараз нашу реальність.

– Але звідки ти це знаєш?

– Я донька Дажбога, Макс. Обрана донька. Ти син Купала. Обраний син. Наша доля – врятувати не тільки землю, а й очистити її, запечатати Дерево Смерті в кайдани і не давати злу множитись, адже все має мати гармонію. Добре і зло має йти поруч і ніщо з цих обох сил не має бути сильніше.

– А як же решта? Татуювання? Тіні врешті-решт!

– Тіні були послані твоїм батьком – Купалою, щоб ми змогли зробити перехід сюди, в їх землі. Решта…. – Таша знизує плечима й дивиться на мене гірким поглядом. – Вони не пройшли цю гру. Не витримали. Надто слабкі ще.

– І хто це вирішує? – Розсерджено запитую. Я все ще не розумію нічого, плутаюсь. – Для чого нам було робити перехід сюди?

– Послухай, тіні – просто душі мертвих. Боги не знали, як нас провести сюди інакше, тому обрали п’ятеро свої дітей, що на їх думку були найсильніші. Тому у нас з’явилось татуювання. А тіні були чимось на кшталт останньої перевірки, нашою дорогою. Коли ми опинились там, в зимовому полоні, це був світ, що роз’єднує наш і їх. Така собі межа. Хто зміг пройти – той зможе вести боротьбу з солдатами Мари, хто не пройшов просто повернувся додому. Без спогадів про все це. Як бачиш, залишились ми двоє.

– Більшої нісенітниці я ще не чув. – Буркаю під ніс. Я вірю Таші, хоч сам не знаю чому, та все це виглядає не правильно. – Як же ми маємо боротись з військом Мари? Що з нашим світом?

– Зараз і дізнаємось. – Каже й поглядом вказує на Дві фігури: жінку і чоловіка і золотавому одязі та білим волоссям. Як тільки вони з’являються все навколо наче оживає, стає втіленням світла й добре. Спів птахів лунає гучніше, висока трава наче намагається зробити все, щоб торкнутись Богів.

Ми з Ташею повільно піднімаємось на ноги й завмираємо поглядами на двох ореолах чистого світла. На мій подив воно не засліплює, а навпаки, дарує тепло і спокій. Стає затишно. Відчуття, ніби ти мирно качаєшся на хвилях моря, над тобою літають чайки, у вухах шумлять хвилі. Все гармонійно й спокійно. Так, як і має бути.

– Наші діти…– Жіночий голос звучить ніжно та ласкаво. Наче й справді мати звертається до власних дітей. – Ви пройшли крізь іспит нашим світом і змогли впевнити нас у вашій силі. Дякуємо вам за це.

– Можливо ми не маємо права просити вас про таке, – продовжує після жінки чоловік, – але Мара – богиня смерті та ночі, жадає знищити Ладу, – поглядом дивиться на золотоволосу жінку поруч із собою. – Мати усього живого й підкорити собі світ. Весь світ – наш і ваш. Дерево Життя в’яне, його листя опадає, а нові паростки не з’являються, натомість Дерево Смерті стає все більшим та пишнішим. Воно продовжує труїти землю отрутою змії, і забруднювати душі людей темрявою. І тільки ви двоє маєте ідеальний баланс, щоб зашкодити зникненню усього доброго. Тільки ви зможете відновити баланс добра і зла. Світла і темряви.

– Як же ми зможемо вам допомогти? Ми не боги… – Запитую. – Вона –Лада, а ви?... – Уважно дивлюсь на чоловіка.

– Сварог, сину мій. Ви ідеальне уособлення частини Дерева Життя і частини Дерева Смерті. Тільки вам під силу зупинити проливатись отруту на землю. Ви повинні закувати Дерево Смерті у кайдани.

– Чому я маю вам вірити? Ви втягли в нас це проти нашої волі!

– У нас не було вибору. Нам довелось… Не віриш словам Таші?..., – він переводить погляд на дівчину, посміхається й додає: – Так, я знаю, що Дажбог подарував тобі можливість перевтілення у вовчицю, щоб спілкуватись з тобою. Тому у тебе немає питань, чи не так?



Стефанія Лін

Відредаговано: 20.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись