Даринчин Армагеддон

Глава 14. Білі кросівки

****
Прогулянка під дощем не пройшла стороною і наступного дня я прокинулась з закладеним носом. Та це мене хвилювало менше всього. Серце нило незрозумілою, дивною нудьгою. Здається, ось воно яке кохання, чудесне, дивовижне, наповнене щастям. Але лиш на коротку мить… до болючих слів «жалію, що проявив слабість».

Він жаліє.

Що поцілував мене.

Та цей день став найсвітлішим в моєму житті, не дивлячись на те, що перед цим мене ледь не зґвалтував мій же хлопець.

Нарешті дотягнулась до хмар, а він мене спихнув, і тепер я боляче вдарилась об землю.

– Стук-стук! Дарино, можна? – двері повільно відчинились і я побачила на порозі Даню.

– Привіт, – спробувала усміхнутись. Але судячи з реакції Панченка, вийшло це в мене не дуже щиро.

– Слухай, я на хвильку, мене тут просили передати тобі дещо, – хлопець поставив вишневу коробку біля мене на ліжку. – Поговоримо уже в автобусі, гаразд? Просто маю ще деякі справи.

– Добре, Дань. А від кого хоч цей… подарунок?

– Відкриєш і зрозумієш сама.

Найкращий друг заспокійливо погладив мені плече і залишив наодинці з загадковою коробкою.

Відкрила та ахнула від несподіванки! Білосніжні, новесенькі, відпадні білі кросівочки з вишневою галочкою збоку і написом «Nike» на язичку! В душі, наче первоцвіти серед груди льоду, розквітло тепле відчуття щастя. Чи це означає, що він передумав? Хоч би передумав! Хоч би передумав! Руками, що трясуться стала нишпорити в пошуках телефону, щоб написати слова подяки. І не знайшла…

Точно, він же залишився в тому нещасливому домі! А я навіть і не помітила його відсутності! Мама мене приб'є.

Робити нічого – йду зізнаватись і каятись. Інакше буде тільки гірше. Мама сердиться, але не кричить, відраховує гроші на новий смартфон. Мабуть, маю занадто щасливий вигляд.

– Сама собі купиш, не маленька уже. А знову згубиш – ходитимеш зі старим татовим. З кнопочками.

Та хоч з пейджером! Лиш би повідомлення могла писати.

В автобусі першим ділом прошу у Дані телефон. Хочу подякувати за біленьке чудо на своїх ногах.

Я: «Дякую! Це кращий подарунок за все моє життя. Дарина»

Чекаю на відповідь довго, хвилин сорок, аж поки не витримую і пишу знову.

Я: «Чи може це означати, що Ви передумали?»

Саня: «Ні.»

Отак коротко і просто. А ще боляче. Болить настільки, що важко дихати. Не розумію…

Як тільки добралася до своєї кімнати, кинула сумку на підлогу, зняла білі кросівочки, протерла їх серветочкою, поставила біля входу й одразу впала на своє ліжко. Здається, сили залишили мене. Не уявляю, як завтра на пари йти. Так і лежала сама в кімнаті, аж потім відкрились двері — кікімора прийшла.

– Опачкі!! Шікардосні! – Мелена схопила подарунок Олександра Макаровича і покрутила, розглядуючи з усіх боків. – Таааак, тридцять сьомий! Ну нічого! Влізу, не вперше тащити тісні шляпаки!

І зареготала, як відьма. А мене така злість взяла, що й боятись цю неприємну особу я перестала.

– Геть! Забери свої погані руки від них! – закричала я, що було сил. – Це подарунок і вони тільки мої!

Вурдалака взялась сунути брудні ноги без носків у кросівку. Я підірвалась і впилась у волосся "попелюшки".

– Ти кікімора болотна! Ненавиджу тебе! – виштовхнула босу дівчину за поріг, гепаючи вільною рукою. 

Мелена заверещала щось незрозуміле своєю відьомською мовою. А я й собі не мовчала:

– Ти дістала мене уже! Собака жіночої статі ти! Вівця безпородна!

І без того короткі нігті заламались від того, що я намагалась вишкрябати негідниці очі.

– Та як ти смієш? Пацанка дурна! Мої кросівки! Від МОГО Ясіна! Зрозуміло тобі, дурепо? І не чіпай їх!

В той момент я виплескувала злість не тільки на Мелену. Я злилась на Дена, що він виявився сволотою! Злилась на маму за те, що не розуміє мене. Злилась на Олександра Макаровича, що він не мій. Напевно це й був той самий стан афекту, тому що коли затріщало волосся, я не одразу зрозуміла, що воно моє. Мелена опам'яталась і прийнялась відповідати на мої стусани.

– Сама така, Одарко! Сама вівця, поняла?! – і по обличчі мені, по носі, сильно, боляче. – Жалко чи шо? Жадіна галіма! Тьфу на тебе.

І плюнула прямо в очі! Далі я толком не запам'ятала нічого. Здається, на наші крики збіглись всі мешканці гуртожитку. А я тримала патли моєї кривдниці й била її щосили, отримуючи удари у відповідь. Не знаю скільки ми отак штовхались на коридорі, мені здалось, що не менше чверті години, аж поки я не почула голос Дані, суворий:

– Відпусти, Фафлей! Ти їй волосся повириваєш!

– Та мені насрать! Їй личитиме лисина!

Хлопець вирвав мою руку з кучерів Мелени разом з пасмом темного волосся і потягнув до себе в кімнату. Я виривалась, тягнулась до зміюки, щоб хоч разочок ще вдарити, а потім згадала:

– Кросівки, Даня! Вона їх знову чіпатиме! – я виривалась щосили. Хай там що, а я свій подарунок не віддам. Мій!

– Спокійно! – Панченко усадив мене на стілець і пригрозив пальцем. – Сиди тут і навіть не намагайся встати, а я сходжу за кросівками.

Я коротко кивнула, вдивляючись в карі очі друга, подумки підганяючи чим швидше їх забрати.

Тільки Панченко вийшов за двері, на мене навалились всі проблеми. Я не хотіла плакати, проте сльози потекли, а на той момент, коли вернувся Даня, уже й зовсім ридала, впавши на стіл.

– Тримай свої кросівки, – тихенько сказав Даня, присівши навпочіпки біля мене. – Ну чого ти, Даринко? Не плач, мала.

Вхопила кросівки та обійняла їх, потихеньку заспокоюючись. Прокрутила в голові всю ситуацію. Ще раз. Деякі моменти стерлись з пам'яті. Наприклад те, скільки людей бачили нашу бійку. Опустила погляд на ноги – в носках. Вилетіла з кімнати навіть не взувшись. Ну й гидота. Скинула брудні носки та кинула в сміттєве відро, що стояло неподалік. Данька весь цей час сидів біля мене і тримав за колінця. Дала йому ляпаса.

– Ого, Дарино! А я то чим заслужив? Чи ти вирішила сьогодні бити всіх, хто потрапляє під руку?

– Це за "Фафлей"!

Я все ще притискала кросівки до грудей. А Даня досі тримав свої руки на моїх ногах. Дивились в очі одне одному.

– Не зовсім справедливо. Говорити будемо чи ні?

– Дань, ну чого він мене не любить? У?

– Ходи сюди, – Панченко простягнув руки для обіймів, а я ще сильніше заплакала. Він мене жалів, розуміючи, що нічим допомогти не може. Кросівки впали на підлогу і я кинулась в обійми вірного друга. Отак і плакала на підлозі аж до темної ночі, а футболка Даньки промокала від моїх сліз.

– Слухай, виганяй ти свою істеричку вже! – приїхав з дому Назар, сусід Панченка. – Ні переодягтися нормально, ні поїсти, всю кімнату зайняли.

– Не бачиш, що погано дівчині? Чого пристав? – огризнулась я. – Дань, ну чого я тебе не люблю, у? Ти б мене теж любив би. І все було б спокійно, все добре. Любив би мене, правда?

– Серцю не накажеш, пам'ятаєш?…

Далеко за опівніч вернулась до себе, оглянула пошкрябане обличчя з синцем на переніссі, переодяглась в піжаму, умилась, почистила зуби.

Мелена спала, відвернувшись до стіни, а Рита приїде тільки завтра зранку.

Забула попросити Даню з приводу походу за смартфоном. Сама я його не зможу купити, не дуже розуміюсь. Робити нічого, спустилась назад, звідки щойно прийшла. Двері в кімнату були прочинені, тому почула голос свого друга ще здалеку.

– Сань, ти краще не перетинайся з нею. Не буде тебе бачити – швидше забуде, – пауза, я завмираю. – Ага. Ну так... Розумію, що дах зриває, але... – знову пауза. – Послухай... ні... – ще довша пауза. – Я б на твоєму місці спочатку визначився чого тобі більше хочеться – бути з нею чи... Та ти вислухаєш мене чи ні? – Даня уже сердився. – Та вона ще років п'ять тому по тобі з розуму сходила! – Панченко довго мовчав, а потім сумно продовжив. – Не знаю, Сань... Не любила вона Дена ніколи – ясно, як білий день. Ага... Так... Гаразд, мені краще лягти спати, бо завтра на першу пару. Так, так... Надобраніч, брате.

Так і заклякла перед дверима. Нічого собі! Трохи обурило те, що отак легко мене обговорювали, але… «Зриває дах?»... Від мене чи що? Серце затріпотіло від радощів. Я не байдужа йому! Отак от! Дах зриває…

Тихенько постукала у двері, озвучила своє прохання, на котре Даня одразу ж відповів згодою. І під приємними враженнями вернулась до себе. Мерщій відкрила ноутбук, зайшла в інстаграм і написала Ясіну в директ:

Я: «На добраніч, Сашка!»

Відповіді так і не дочекалась, заснула. І наступного ранку теж.

А по обіді, після занять і прогулянки з Панченком, в кімнаті зникли речі Мелени. Здається, вона більше не живе з нами. Можна видихати з полегшенням.

****
Саша тримав телефон і перечитував повідомлення знову і знову, аж поки вони не загубили своє значення. До чого ж приємно, коли тебе називають «Сашкою». Тієї ночі вчитель історії Добродарської школи довго не міг заснути й уже навіть хотів дати волю почуттям і не стримувати себе, але все ж заснув. А уві сні він бачив свого брата в обіймах ніжної Даринки та біль в грудях витіснив усі надії. Саша проснувся з головним болем і дурним настроєм, геть забувши про свої нічні фантазії. Першим ділом зробив один дзвінок знайомому з університету, щоб від Даринки відселили ту неприємну дівчину, і тільки потім став збиратись на роботу.



Богдана Малкіна

Відредаговано: 14.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись