Дарунок осені

РОЗДІЛ ДРУГИЙ „ЗУСТРІЧ”

- О, Весно, вірна подруго моя,

Скажи мені, прошу тебе, благаю,

Чи є десь той, чия кохана я?

Кохання де моє? – Тебе питаю.

 

- А, Юносте, що скажеш ти мені?

Чому мовчиш, картаєш моє серце?

Скажіть хоч щось! Чи тільки уві сні

Коханий мій до мене пригорнеться?

 

Ось так до них Наталя голосила:

- Пізнати хочу, що таке любов.

На грішну свою душу напросила,

Заграла, задзвеніла в жилах кров…

 

Був день, такий як всі. Був день погожий.

Наталя з подругою тротуаром йшла.

Їх обминали незнайомі перехожі

І серед них вона любов свою знайшла.

 

Дві дівчини, вродливі, наче мавки

Раділи сонцю, весело йдучи.

Блакитноокі, горді, мов русалки,

Ішли в кав’ярню, щось співаючи.

 

І посміхалися, і жваво гомоніли,

Про те й про се, про що хотілося.

А поруч вже були готові стріли –

Пробити серце Купідон намірився.

 

Напнув він лука свого золотого,

Ще мить одна – і полетить стріла.

В дівоче серце, що не знає того,

Що більше стріл у Ерота нема!

 

А він пройшов і посміхнувся тільки

«Вродливий» - в серце влучила стріла.

Та горя завдала ця врода скільки!

Цього, на жаль, Наталя не знала.

 

І подивилась у блакитні очі.

На білі брови і волосся біле.

Щоб потім вони снилися щоночі.

Щоб їх побачити, торкнутися хотілось.

 

- Вродливий, правда? – в подруги спитала.

- Еге ж… - Оксана їй відповіла,

- Та, краще, щоб його ти не пізнала,

ніж щоб страждала, як страждаю я.

 

- Знайома я, Наталю, з хлопцем цим.

Колись закохана у нього я була.

О, як жалкую, що зустрілася із ним.

Була занадто впевненою я!

 

- Та швидко я про це пошкодувала,

Коли мене на іншу проміняв.

«Він мій назавжди» - думала, гадала,

Але ціни коханню він не знав!

 

«Так сталося з Оксаною, шкода.

Але цього не станеться зі мною.»

Йдучи додому, думала вона,

Повільною і тихою ходою.



Василь Шпіклірний

Відредаговано: 22.05.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись