Дарунок осені

РОЗДІЛ ШОСТИЙ „СПОВІДЬ”

Підвівся й підійшов він до вікна.

Й з хвилину мовчи через скло дивився.

Надворі травень. Навкруги цвіте весна.

Усе радіє, один він лиш зажурився.

 

Оксана теж до нього підійшла.

- Пробач, Оксано, знову я в усьому винен.

Відповісти вона нічого не змогла,

Запанувала тиша на хвилину.

 

- Я дурнем був, ніщо не розумів.

І думав, що минеться все мені.

Я не любив, любити я не вмів,

Але життя мені сказало: «Ні!»

 

«Достатньо вже знущатися тобі.

Пора відчути і тобі страждання!»

Хіба ж я міг подумати тоді,

Що стільки болю завдає кохання?

 

- Не міг. Звичайно. Бо тоді я не любив.

І потім я вже усвідомив тільки,

Скільком серця безжально я розбив.

І душ невинних погубив я скільки!

 

Лише тепер я усвідомив те,

Як дорого нам коштує життя.

Стоптать безжально, як зумів святе

І чисте, й непорочне почуття.

 

Над почуттям оцим я насміхався!

Не чув, не помічав страждань чужих.

Я дурнем був, тому і не боявся,

Що сам колись заплутаюся в них.

 

Та час ішов. Наталю я зустрів.

І серце крижане водою стало.

Нарешті покохати я зумів

Її одну, й вона мене кохала.

 

Я знаю! Хоч і гордою була,

Коли ми у кав’ярні говорили.

Але у цьому лиш моя вина…

- Він змовк, бо говорить не стало сили.

 

Він відвернувся й на Наталю подививсь.

І посміхнувся, хоч заплакати хотілось.

І так стояти мовчки залишивсь…

Лиш за вікном дерева шелестіли.

 

Якби лиш знав, кому оце казав!

І душу він свою кому відкрив.

То, мабуть, краще, краще вже мовчав,

І біль свій десь у серці схоронив.

 

Оксана мовчки слухала його.

І слова жодного вуста не проронили.

Кохала, як колись вона його,

Тепер ненавиділа, скільки було сили.

 

Ненависть й помста одночасно розгорілись,

Пихою, гордістю запалені обі.

«Він пошкодує, що ми з ним тоді зустрілись.

І буде біль той радістю мені!»



Василь Шпіклірний

Відредаговано: 22.05.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись