Дажбог проти злиднів

Прокинувся

О, люди на кого ви проміняли, нас Богів. На злидні.

Звук барабанів проходив через весь Київ, шини горіли, бруківка летіла. В натовпі стояв рижобородий чоловік. Якби не майдан то бомж, бомжем, але скільки їх породила наша влада.

- Я Дажбог, дід усіх слов’ян, бог сонця, дощу і урожаю…

- Ти майданутий!!!

Ратник в чорних обладунках почав завдавати йому ударів палицею. Бив несамовито і сердито, і задоволення від того мав.

Стоїть Дажбог в юрбі людей, одягнутий з секонхенду, на кормлений в загальній кухні. Вночі приляже у палатці спочине й слова нікому не скаже, бо не впізнає його ніхто.

Проснувся він не від барабану, а від крові героя Нігояна, пройшла крізь землю і обличчя обпекла.

Побитий, опухлий в лохмотях, голодний і холодний дивиться на свої руки Дажбог. Мозолі рани й пархи. Плаче. Ридає.

- Для чого, для чого я Ви мене збудили.

- Хучіш на майдан. На сцені лідери промову мають вже казати.

Він вийшов у юрбу, на майдан. О скільки їх тут багато його внучат, і як вони усі так дружно проти тирана стали, то може вже знову прийде ера богів.

На сцену вийшли тих, кого лідерами зовуть.

- Та це ж злидні, злидні…

- Ти що здурів це гарні хлопці. Злидень тут один, Януковичем зовуть.

Не вірять йому, кричать заглушують ревуть, штурхають і навіть б’ють. І він найсильніше з божеств заплакав, заридав.

- О Перун, о Лада, Леле де ви всі, куди я попав. – прошепотів  під ніс.

Дажбог тихо все ж мовчав і слухав, вже не хотів він  битим бути, і слухати ті крики. Погрози відправити у лікарню. З вовками жити по вовчі вити. Так тільки то не вовки. Овець отара, й ти маєш казати: «Бе». Та все ж надія не вмирає, ще може скинуть тих злиднів з сцени і запанує, як колись людське віче, а не князі та бояри.

Князі й бояри лихо, ще те, колись люди дань не платили, а дружина в них гостила, вино-мед пила, дівчат хороводами водила, народ і рать то було одне ціле. Всі на урожай молились, поважали предків. Та прийшло злато й срібло й князі заради податей богів убили, щоб десятину, їм люди платили.

Мобільний телефон це не диво. Диво це гроші із паперу, й за них ти можеш все купити, а дехто може й все продати  і честь ,і правду і народ.

В кошмарі тому Дажбог шукав хоч якесь світло надії. Він йшов рядами, де волонтери їжу привезли.

- Мені потрібні гроші

- Усім вони потрібні. Ось яблуко бери.

- Мені потрібний телефон.

- Ти більш нічого не хочеш

- 3джі вайфай роутер.

- Обнагліли, Ви бомжі. Тут доля України вирішується. Куди нам бути чи в Європі чи в Росія.

- Кольчуга є міцна настільки, як одне її звено, якщо ж з іржавило воно, то куди не підеш не потрібне воно. Ти дай мені на телефон, а я тобі урожай пошлю.

- Ну от чудак і впертий же.

Один з волонтерів почув ту розмову.

- Ей, бомжик, на вже мій старий. Я все одно куплю собі айфон. Тримай це барахло.

«Без хати, без двора,  без землі, без роботи, в секонхенді, зі старим телефоном, та я майже як їхня Україна» - подумав Дажбог.

І знову крики барабани, свист, постріли лунають. Ратники в своїх стріляють. Ллється кров і сльози. Жах застає обличчя. А потім вони це гідністю назвуть. Та всі в надії і він з ними жде коли вже все це жахіття скінчиться і почнеться вже життя. Бо люди не заради крові живуть, а лють її заради того, щоб жити а не існувати.

- Ні якого, Януковича -  кричить, якийсь хлопчина Парасюк.

Тиран утік, о радість, сонце промайнуло. Дажбог заплакав за людьми яких в народі «небеснею сотнею нарікли»

Та вже на вечір на сцену знову злидні повилазили. Лідера нового приволокли. На колясці інвалідній жінку з косою.

- Та це ж кікімора – кричить Дажбог. Він бачить те чого не бачить народ. Сидить у кріслі страшна баба вся і бородавках з довгим носом і прикриває лице чарівною маскою.

Звіздюля їй ім’я, і кривди вона є сестра. Ох як з малого злидня виперлась в боги. Корона сяє над головою в кікімори.

Та, що це за не правда стала.  Невже кікімора та віче затоптала. Та люди не здаються свистять і проганяють, а їм партійні посіпаки роти затуляють.

Ох був тут Перун і серед лютої зими Мара поступилась місцем метнув би в неї він громовицю і віче перемогло б.

На другий день той самий Парасюк кричав:

- Ніякого уряду, це не уряд майдану – але уже ніхто його не чув.

Дажбог понурився, як всі. Силу втратив у душі.

«Все ж я без Перуна нічого вже не можу, а він де коли так потрібен?» - спитати в дерев твирішив Дажбог. Бо дерева то посланці богів, їх корні глибоко в землі. Їх крона високо у небі. Усе вони чують, усе вони знають. Та спали ще дерева.



33

Відредаговано: 17.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись