Демон і Причепа

Глава 21

Я стояла на скелі й дивилася в поглинаючу далечінь. Я бачила лише неясні образи дерев десь далеко внизу. Холодний вітер розвивав моє довге, золотисте волосся. Багряна сукня люто боролася з вітром, колихаючись навколо моїх ніг. Я вгледілася в горизонт. Розмиті риси замку тонули в темряві. Навіть світло повного місяця не кидало відблиску на похмурий маєток. Я обернулася. За моєю спиною стояла Берта. Вона дивилася на мене божевільним поглядом і простягла свої знесилені руки:

— Тара… їй скоро буде 18…

Її слабкий голос обірвався, вона перелякано відвернулася і зникла.

Хтось узяв мене за плече. Я здригнулася. Оточення змінилося, тепер я була на галявині. Біля мене стояла Тара. Але вона виглядала моторошно. Волосся було заплутане, плаття звисало розірваним шматтям, усі руки вкриті подряпинами, обличчя вимазане в ґрунті. Я, нажахана, зробила крок назад. Тара зашепотіла слабким голосом:

— Я помру, Ганна, і тільки ти мене можеш врятувати, — останні слова вона сказала ледве чутно, випаровуючись у повітрі.

— Їдьте звідси, — почувся сильний голос Петра. Я озирнулася, але нікого поруч не було. Все це здавалося таким знайомим… але де я це вже чула? У моїй голові зазвучали уривки розмов, перед очима побігли якісь події… Я бачила сім’ю Айне, Алана на мотоциклі, Гудмунда. Розмови ставали все більш голосними й нерозбірливими. Тепер я чула лише незрозумілий гул. Це було неможливо терпіти. Я впала на землю і схопилася за голову. До мого плеча хтось доторкнувся. Я розплющила очі й шум у голові вмить припинився… Біля мене стояв демон. Демон із тієї історії. Ми були в лісі. На дерев’яному містку. Його губи здригнулися в усмішці. Він відступив кілька кроків назад і перетворився у вовка. Величезного чорного вовка.

— Щоби я тебе тут більше не бачив, — почула я шепіт біля свого вуха. Я різко повернулася й перед моїм обличчям майнули знайомі очі.

— Адам, — на цей раз це був мій шепіт.

— Чудовисько, — відбилося луною.

 

Я різко сіла. Моє серце билося в шаленому темпі. Я зробила декілька глибоких вдихів і знову впала на подушку. Це фото! У центрі, серед усіх тих людей стояв чоловік, якого я зустріла біля замку! Фото було старе, не чітке, але я впевнена, що то був він. Я приклала руку до губ і насупилася. Значить, той незнайомець — спадкоємець Адама Айне. Це безумовно, не може ж йому бути 150 років. Я завмерла, розуміючи, що схоже навіть я готова в це повірити. Я поглянула у вікно. Сонце ліниво піднімалося над лісом. Схоже, у мене залишився єдиний шанс у всьому розібратися. Але мама б мене за це вбила!

Коли я спустилася, уся сім’я Білянів вже снідала. Утім, як зазвичай. Іноді, мені взагалі здається, що вони ніколи не сплять! Гудмунд і Тара щось жваво обговорювали. Берта бігала з кухні у їдальню, усе приносячи і приносячи страви. Помітивши мене, усі радісно посміхнулися й кожен побажав мені доброго ранку. Я усміхнулася у відповідь і сіла за стіл. За ці декілька днів ці люди і справді стали для мене ніби сім’єю.

— Як твої справи? — спитав Гудмунд, за звичкою розгортаючи величезну газету.

— Чудово, вчора ми з Тарою ходили до музею.

Тара підкинула брови і збуджено закивала.

— Так, і на відміну від минулого разу, Руні навіть нічим у нас не кинув.

Берта засміялася, нарешті присідаючи за стіл.

— Це чудово. Спас розповідав, що ви його просили допомогти. Я рада, що ти пізнаєш наше містечко.

Я закивала.

— Так, і воно цікавіше, аніж моє.

Разів у сотню. Чого лише їхні імена коштують. Берта, якось невпевнено покосившись на Гудмунда, раптом промовила:

— Сонечко, ми збираємося сьогодні ввечері до друзів… не хочеш піти з нами?

Я вже зібралася погодитися, як раптом Гудмунд гучно вдарив по столу й розлючено гримнув:

— Ні!

Я перевела спантеличений погляд на Тару. Вона з жахом дивилася на маму. Берта стисла губи, з образою поглянувши на чоловіка. Я ошелешено переводила очі то на неї, то на нього. Гудмунд втомлено зітхнув:

— Тобі там буде нудно, повір мені.

Берта опустила очі, ніяково колупаючись вилкою у своїй тарілці. Я знервовано ковтнула. Дообре. Я поглянула на Берту і спробувала якось залагодити незрозуміло чим викликаний конфлікт:

— Ем… дуже смачне… пюре.

Берта підняла погляд і на її обличчі знову розквітла усмішка.

— Дякую, я кладу туди масло, вершки й гуньбу. Я б тобі порадила ще кидати картоплю в саме киплячу воду й додавати в кип’яток трохи цукру. Це підкреслює смак.

Я вдячно закивала, показавши жестом, що обов’язково запам’ятаю.

Гудмунд склав газету й підвівся, наче також втомлений кулінарними курсами від Берти.

— Добре, мені треба в магазин. Сьогодні привезли новий товар. Треба проконтролювати, аби він випадково не зник.

Я посміхнулася, зацінивши жарт. Гудмунд поцілував Берту й попрямував до виходу. Я прослідкувала за ним невпевненим поглядом. Треба зробити це. Зараз чи ніколи. Я також підвелася й кивнула головою.

— Велике дякую, мені… я зараз повернуся.

Берта кивнула. Тара навіть нічого не почула, клацаючи свій телефон. Я вийшла у вітальню. Гудмунд вже надів свого капелюха і взявся за ручку на дверях.

— Вибачте, Гудмунд… — він зупинився. Я наблизилася до нього, відчуваючи себе трохи ніяково через своє прохання.

— Ви… коли у вас буде час… чи не могли б ви… довести мене до замку Айне?

Гудмунд, на мій подив, не розізлився й не вразився. Він поглянув за мою спину на їдальню, відчинив двері і штовхнув мене на вулицю. Гудмунд впевнено рушив до сараю.



Ольга Соломахіна

Відредаговано: 14.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись