День святого Валентина

Розділ 2

18 грудня 2015 року

 

Наступні кілька днів минули для Злати в абсолютній розгубленості.

Дівчина не могла зрозуміти, що ж тоді сталося під час репетиції, і чому вона й досі не може спокійно дивитися на Славу.  Злата боялася того, що відчувала, коли бачила його. На щоках раптом з’являвся рум’янець, а серце стукало сильно-сильно, в її голові народжувався справжнісінький хаос із тисяч думок, і в неї ледь вистачало сил, щоб зібратися і видавити із себе бодай банальне «привіт».

Увесь цей тиждень одинадцятикласниця сподівалася спіймати на собі погляд хлопця, навіть не розуміючи, чому так сильно хоче цього. Та ставалося це, на жаль, досить рідко. Та й то, скоріше за все, мимоходом. Але тих кількох долей секунди було достатньо, щоб викликати справжнісінький вибух у середині дівчини, який розповсюджувався приємним теплом по всьому тілу, аж до кінчиків пальців.

 

Злата йшла зі школи. Вона ніяк не могла позбавитись величезної купи думок. Мільйони разів школярка прокручувала у своїй голові ті події, що хоча б якось стосувалися Слави, знову й знову згадувала той момент, коли вперше відчула хвилювання від його погляду всього кілька днів тому в шкільному актовому залі. Одні лише спогади про нього змушували її посміхатися.

Раптом вона відчула, як у кармані завібрував мобільний. Дівчина вийняла телефон і глянула на екран – мама.

– Так, мамусю.

– Привіт, мила. Як справи у школі?

– Все добре. Сьогодні написали контрольну з алгебри. Гадаю, я впоралась досить добре.

– Молодчина! Ти зараз йдеш додому?

– Так.

– Доню, я сьогодні мушу затриматися на роботі, – голос Лідії став дещо винуватим. – Ти ж не сумуватимеш?

– Ох, дуже шкода, – Злата не змогла стримати своє розчарування. – Я так сподівалася, що ми проведемо час разом.

– Я теж, але піти ніяк не можу.

– Зрозуміло. Ну що ж, тоді бажаю вдалої роботи.

– Дякую, доню. Цілую. Бувай.

– І я тебе. До зустрічі.

Лідія працювала у місцевій поліклініці лікарем-хірургом. Жінка користувалася великою повагою у своїй стихії і мала досить непогану зарплатню.  Та натомість їй часто доводилося допізна затримуватися на роботі.

Злата це чудово розуміла і давно звикла до подібних ситуацій. Та цього разу вона дуже засмутилася. Саме сьогодні вона особливо потребувала маминого товариства.

Трохи подумавши, дівчина вирішила не йти одразу додому, а завітати до своєї тітоньки. Отож, Злата розвернулася і пішла в сторону сусідньої вулиці.

 

Вродлива жінка років тридцяти п’яти сиділа за столом, стискаючи в руках старе фото. ЇЇ біляве волосся було стягнуте в тугий пучок, а блакитні очі – наповнені сумом.

– Як же ми докотилися до цього, Лідо?.. – ледь чутно прошепотіла вона, втупившись у світлину. – Ти була мені найріднішою… Найближчою…

ЇЇ сумні думи перервав настирний дзвінок у двері. Накинувши блакитну шаль, жінка неохоче пішла до дверей.

– Тітонько Оксано, це я, Злата, – почула вона дзвінкий голос племінниці. ЇЇ поганий настрій одразу вивітрився.

– Заходь, люба, – мовила жінка відкриваючи двері й одразу обіймаючи дівчину. – Я так скучила за тобою!

– Я теж, тітонько.

- Швиденько роздягайся. Я вже йду ставити чайник.

Вже через десять хвилин вони сиділи за столом, весело теревенили і пили зелений чай, який обидві обожнювали, з вишневим пирогом. Злата досить часто ходила до тітки Оксани, але дівчина не могла пригадати жодного разу, щоб у тої не було бодай чогось смачненького до чаю.

Злата дуже любила свою тітоньку. Та завжди вміла вислухати дівчину і дати корисну пораду. Часто школярка розповідала їй навіть більше, ніж мамі. Чомусь говорити по душах їй було легше саме з Оксаною. Зробивши черговий ковток чаю, дівчина згадала день їхнього знайомства.

 

 

6 січня 2006 року

 

– Лідо, це нерозумно. Я її батько. Ти не можеш заборонити Златі спілкуватися зі мною, – Олег намагався зберігати самовладання і говорити спокійно.

- Я й не кажу, що проти того, аби вона спілкувалася з тобою. Я проти контакту моєї доньки з тією жінкою, - обличчя Лідії скривилося в огидній гримасі.

– Та жінка – твоя сестра і Златина тітка! – чоловік починав втрачати самоконтроль.

– Вона зіпсувала моє життя. Та мене тіпає від одної лише думки, що вона хоча б погляне на мою доньку.

– Лідо…

– Ні, Олег.  Ні, ні і ще раз ні!



Tory_Chameleon

Відредаговано: 14.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись