День святого Валентина

Розділ 3

19 грудня 2015 року

 

Дівчина солодко потягнулася, розплющила очі й поглянула в сторону годинника. Опів на десяту. Злата була здивована. Зазвичай вона не прокидалася раніше одинадцятої у вихідні. Але спалося їй досить добре. Вперше за останні кілька днів дівчину не мучили нав’язливі думки.  

Злата поволі сповзла з ліжка і підійшла до вікна. Відхиливши фіолетову занавіску, вона зачудувалася тому, як дивовижно сніг виблискував на сонці. На мить їй навіть здалося, що вона потрапила в казку.

Мрійливо посміхаючись, дівчина підійшла до гардероба та дістала звідти зелену футболку й спортивні штани, котрі кинула на ліжко, прямуючи в бік ванної.

Злата почувалася у тітки, як удома. Тут вона навіть мала свою власну кімнату. Насправді та була невеликих розмірів і не відрізнялася нічим особливим. Проте в ній втілилися всі можливі відтінки фіолетового – кольору, який Злата обожнювала з дитинства. Дівчина пам’ятала те захоплення, що відчула, коли вперше прокинулася тут майже десять років тому, так добре, наче то було вчора.  

На одній зі стін висіли картини, котрі дуже реалістично ілюстрували чотири пори року. На іншій були полички, на яких спершу покоїлися м’які іграшки та різні милі дрібнички. Але з часом частину з них витіснили книги, кількість яких неспинно збільшувалась. Під поличками розташувався письмовий стіл зі світлого дерева. Залишаючись у тітки на вихідні, Злата досить часто робила уроки саме за ним. Справа від дверей висіло дзеркало, а під ним розташувався туалетний столик. Він постійно був завалений різними флакончиками з парфумами і косметикою, заколками і шпильками для волосся та прикрасами. То було єдине місце, в якому дівчина ніколи не могла навести лад.

Приблизно через годину Злата увійшла до вітальні, сподіваючись знайти там свою тітку, але кімната була порожньою. Дівчина вже збиралася піти перевірити, чи немає Оксани на кухні, коли раптом краєм ока помітила світлину, що самотньо лежала біля ніжки стола. Піднявши старе фото, Злата побачила на ньому двох молодих білявок, котрі обіймалися і широко посміхалися. Вона одразу їх впізнала. То були Оксана й Лідія.

– Що там у тебе? – почула дівчина зацікавлений голос тітки.

– Я знайшла це фото біля ніжки столу, – сказала Злата, повільно обертаючись. – Ви з мамою тут такі щасливі…

– О, були часи, коли ми з Лідою були нерозлийвода. Варто було комусь побачити котрусь із нас на самоті, як всі одразу починали випитувати, чи ми бува не посварилися, – на обличчі жінки була гірка посмішка, а очі горіли невтішним болем втрати.

– Але що сталося? Це через тата, вірно?

– Життя – складна річ…

– Вже стільки років минуло відтоді, як тато зник. Невже тобі зовсім не хочеться забути нарешті всі образи й помиритися з мамою?

– Звісно, я б дуже хотіла цього.

– То що тебе зупиняє?

– Ліда завжди мала запальну вдачу. Коли вже ти потрапив у список людей, яких  вона вважає зрадниками, то навряд тобі вдасться бодай вимолити пробачення, а про відновлення колишніх стосунків не варто й починати говорити.

– Люди змінюються. Ти сама мені це говорила.

– Можливо…

– Тітонько, я тебе не розумію. Невже не ти завжди говорила мені, що щоб отримати бодай мізерне право здатися, потрібно для початку із сотню разів спробувати щось зробити?!

– Це все дуже складно. У свої шістнадцять ти ще не зможеш всього зрозуміти.

Дівчина закотила очі, але продовжувати наполягати не стала, бо чудово розуміла, що то була б даремна трата сил.

– Знаєш, – раптом озвалася Оксана. – Це фото було зроблене саме у той день, коли ми познайомилися з твоїм батьком. До речі, саме він нас і фотографував.

– Правда?! Як цікаво! Ти ж розкажеш мені?                           

 

 

11 липня 1998 року

 

Того дня стояла жахлива спека. Годі було сподіватися на бодай легенький вітерець. Більшість жителів містечка зволіли залишатися у  своїх домівках, попиваючи охолоджуючі напої. Втім, це ніяк не стосувалося Оксани і Лідії.

Юні сестри прогулювалися центральною алеєю, вздовж довжелезних клумб, засаджених чорнобривцями. Аромат квітів був просто неповторним. В центрі алеї красувався невеликий фонтан, а навколо нього розташувалися дерев’яні лавочки, пофарбовані у білий колір. Саме до однієї з них і попрямували дівчата. То було їхнє улюблене місце. Сестри часто приходили сюди вдвох, аби потеревенити про свої маленькі секретики. Аби липи, котрі росли навколо вміли говорити, то вони могли б розповісти про шкільні успіхи і невдачі цих двох, про набридливого невихованого Вітю, котрий вічно смикав Ліду за косички, про Оксанину мрію стати художницею, про кошеня, яке сестри підібрали на вулиці і переховували від батьків у своїй кімнаті, про перші закоханості і про багато-багато інших дрібничок, які здаються такими важливими у дитинстві та юності.



Tory_Chameleon

Відредаговано: 14.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись