День святого Валентина

Розділ 11

2 березня 2005 року

 

Максим з Лесею стали близькими друзями. Жінка часто приходила в гості, поки її син був в садочку. Також вони ходили гуляти містом. Під час таких вилазок Леся знайомила його з місцевістю, розповідала, що де можна знайти, де зрізати дорогу, чиї будинки краще оминати, а хто доволі привітний.

Жінка охоче розповідала про своє життя і, до того ж, доволі швидко виманила в Максима його історію. Двоє не найщасливіших людей на світі добре ладнали вже хоча б тому, що розуміли біль одне одного. До того ж, хто хоче постійно сидіти сам в тиші чотирьох стін щовечора після роботи та у вихідні.

Час від часу Леся не двозначно натякала, що хотіла б не лише теревенити, та Максим різко обривав всі її спроби перейти межі дозволеного.

Попри всю відкритість їх спілкування, була одна тема, на яку Леся на відріз відмовлялася говорити – її здоров’я. Було очевидно, що в неї якісь негаразди з ним, і доволі серйозні. Перш за все, промовисто свідчив про це зовнішній вигляд жінки. Та аби справа була лише в ньому, то Максим навіть повірив би в «важке життя». Але ж були й інші ознаки. Вона швидко стомлювалася, часто й затяжно кашляла, страждала від приступів болю в грудях, хоча й старалася приховати їх. Чоловіка все це лякало. А версії захворювань, які в нього виникали відверто не тішили.

Та одного дня він таки про все дізнався. Леся тоді була в нього вдома й чекала, коли він приготує їм чай. Раптом Максим почув за своєю спиною вже звичний затяжний кашель, але коли обернувся, помітив в її руках блакитний платочок, який жінка не встигла заховати. На ньому красувалося кілька червоних крапель.

– Може, хоч зараз розкажеш, на що ти хвора? – чоловік присунув стільчик і всівся просто навпроти неї.

Леся опустила голову й розплакалася. Сльози скапували на її ручки, що вона склала на колінах, та стікали на злощасний платочок і спідницю, розпливаючись невеличкими вологими плямами. Максим поклав свої руки поверх її пальців і легенько стиснув.

– Рак, – прошепотіла вона, коли хоч трішки заспокоїлася.

– Є шанси на одужання?

– Жодних. Занадто пізно виявили. Я проживу ще півроку, чи рік… Складно сказати точно. Але знаєш, мені не страшно вмирати. Я за сина боюся. Як же він буде в дитячому будинку?! Я ж геть нікого не маю. Він такий ніжний, такий трепетний… – Леся вибухнула новим приступом ридань.

Ще довго Максим мусив заспокоювати її, доки жінка не заснула в його обіймах, сидячи просто на стільчику біля кухонного столу. Він максимально обережно переніс її на ліжко і вкрив ковдрою. Волосся жінки, розсипалося на подушці, а на щоках виблискували доріжки, прокладені сльозами.

Тепер Максим зрозумів, чого Леся засмучувалася кожного разу, коли мова заходила про її сина. А ще, чому вона категорично відмовлялася запрошувати його до себе – певно, там скрізь були признаки того, що то оселя дуже хворої людини…

 

 

12 березня 2005 року

 

Після тої розмови Максим і Леся уклали німий договір: не підіймати теми хвороби. Вони продовжили спілкуватися, як раніше, з єдиною лише різницею, що чоловік став стежити, аби вона не перевтомлювалася під час прогулянок. Десь на підсвідомому рівні він зрозумів, що Леся потребує часу, аби налаштуватися на серйозну розмову про її здоров’я і… про майбутнє дитини, яке – Максим це добре розумів – хвилювало нещасну значно більше власного життя.

Одного дня вона заговорила першою:

– Сімо, я… ми… Так як ти дізнався про… мій стан, то… Господи, я не знаю, як про таке просити… – жінка часто затиналася від хвилювання.

– Для початку заспокойся, – він простягнув їй склянку води, яку Леся жадібно осушила за один захід.

– Дякую, – вона витерла губи рукавом своєї світло-сірої кофтинки.

– Лесю, я ж не наполягаю, аби ти щось казала. Поговоримо, коли захочеш і якщо захочеш.

– Я не маю права на подібний вибір. В мене є дитина, про яку слід думати в першу чергу.

– Невже у вас з ним немає жодної рідної душі, яка змогла б прихистити хлопчика?

– В тому й проблема, що немає. Із родичів у мене лише троюрідна сестра лишилася. В неї, до речі, теж є син Сергійко, ровесник мого Слави. Катя була б не проти прихистити мого хлопчика, але чоловік категорично проти. Мовляв, не хоче чуже ростити.

– Жорстоко. То ж і його племінник.

– Я тобі більше скажу: він ще й сердиться, коли наші діти бачяться.

– Але чому?!

– Ну… Вони не бідна родина. Тобто, не те, щоб хтозна-які багатії, але скажімо так, на кілька соціальних сходинок вище. В нього власний магазин. Хоча починав зі звичайної палатки на базарі. Катя має салон краси. Не для вищого класу – я вільно можу собі дозволити його відвідати, точніше могла до хвороби, але все ж. Словом, Гліб вважає, що мій син не рівня його дитині.



Tory_Chameleon

Відредаговано: 14.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись