День святого Валентина

Розділ 17

16 грудня 2009 року

 

Минуло півтора місяця, відколи Степан з Богданою прихистили Олега у своєму домі. Помешкання було невеличким: одна спальна кімната, вітальня, в якій він і ночував разом зі Степаном, кухня та невеличка комірчина. Йому було незручно через те, що змушує тіснитися брата з сестрою. До того ж, Степан йому не подобався. Ніби й нічого такого не робив і не говорив фермер, але чимось лихим від нього віяло.

Олег все поривався виїхати з Андріївки, та брат з сестрою відмовляли його. Мовляв, треба спершу хоча б до кінця одужати, а там може щось і згадувати почне. Аби якось звертатися до чоловіка, його місцеві охрестили Знайдою, а згодом й ім’я підібрали, співзвучне назві села – Андрій.

Аби не почуватися тягарем для господарів дому, новоспечений Андрій Знайда намагався допомагати Степанові на фермі. Втім, доглядати за тваринами виявилося важче, аніж йому здавалося. Остаточно добивав чоловіка забах. Кожного вечора він боровся з двома відчуттями: смертельною втомою, що не давала навіть мізинцем поворухнути, та бажанням виблювати від того, чим несло від нього і його одягу. Втім, на разі Андрій не мав вибору, тому мусив із дня у день пересилювати себе.

 

 

20 квітня 2010 року

 

Андрія все більше гнітила його амнезія. Близько півроку минуло з дня аварії, а він так і не зміг згадати геть нічого. Єдиним світлим променем в його житті стала Богдана, до якої він ставився, як до молодшої сестри. Жінка була доброю, лагідною, привітною, часто заспокоювала його душевні терзання. Та й сама вона відповідала взаємністю і, як не дивно, горнулася до названого брата більше, ніж до рідного. Андрій відчував, що Степана це сердить, хоч той нічого не казав. Взагалі він якось відсторонено завжди тримався.

Фермер періодами любив прикластися до гіркої, тому Богдану неабияк заспокоювала присутність в домі іншого дужого чоловіка. Хоча її хвилювання було невиправданим. Брат, коли пив, поводився доволі смирно, часто взагалі зачинявся у своїй кімнаті. Єдиний звук, який можна було з неї почути, – затяжне хропіння ближче до півночі. Однак все одно мутним типом був цей Степан. Андрій багато думав, але, як згадати своє минуле не міг, так і розгадати думок цього чоловіка не виходило.

– Ти краще не чіпай Стьопу, – застерегла якось Богдана. – Спокійно житимем, доки він спокійний.

– А ти бачила його інакшим?

– Бачила, – в її очах замерехтів страх. – Молюся, аби більше не побачити.

– Що він може зробити?

– Останнього разу він не мені зірвався. Ще півроку синці опісля не сходили.

– Ти серйозно? Степан звісно дивно поводиться, відсторонено, але я й подумати не міг, що він на таке здатен.

– Здатен. Єдина людина, яка могла контролювати сплески його гніву – покійний батько. Він помер, коли мені було вісімнадцять. Я тоді ще вчилася, тому основний удар отримувала нещасна мама. А через п’ять років і вона пішла з життя. Тяжко їй було без чоловіка і з таким сином.

– І всі на це спокійно дивилися?!

– А що вони мали зробити? Підняти сільське повстання?

– Ну, хоча б звернутися в поліцію.

– Ой, та не сміши. Кому болить чужа біда? Їм тільки на втіху пошушукатися про нас, та показово побідкатися. Насправді ж, вони свою шкуру під удар не пустять заради чужих людей. Та й Стьопа не часто скандалить. Може рік, півтора спокійним бути, а тоді щось як станеться, то…

– А чому ти досі не поїхала звідси, а він хай що хоче, те й робить?

– Бо нема куди їхати. Та й Стьопа рідний брат мені. Не можу я його покинути. Він же геть пропаде.

– Чолов’яга за сорок?!

– Коли жінка поруч, то будь-який чоловік більше ладу тримається.

– То хай одружиться.

– Сам щойно сказав, братові вже за сорок. В нас в такому віці майже всі жінки давно як заміжжю, а ті, хто ще ні, за Стьопу не рвуться виходити.

 

 

23 травня 2010 року

 

Степан повернувся додому в надзвичайно кепському настрої. Чоловік ігнорував всі спроби Андрія та Богдани допитатися, що трапилося. Фермер мовчки побрів в сторону комірчини. Звідти почулося шарудіння й брязкіт, а вже за кілька хвилин Степан вискочив з рушницею і кулею пролетів повз них, прихопивши пляшку горілки.

– Степане, ти що надумав? Ану зупинися! – кинувся за ним Андрій.

– Ні, не чіпай його, – вхопила чоловіка за руку Богдана. – Все одно не втримаєш.

– Тобто?! – гучно зачинилися вхідні двері. – Пропонуєш почекати, доки він когось пристрелить? Звідки взагалі ця рушниця?!



Tory_Chameleon

Відредаговано: 14.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись