3 А на що ти ще чекав?

Ксюха

Мені сподобалася ця кімнатка. Нічого така, затишна. Здається темно-бурдовою, але досить лише відслонити вікно, як вона набуває приємного червонуватого відблиску сонця. А взагалі, краєвид з мого вікна відкривається фантастичний. Підходжу ближче, невеличкі ворота в небо, попід саме вікно – дах опускається до землі. Я знаходжусь в чи не найвищій точці, у цьому приміщенні. Відчиняю вікно і перехиляюсь: звідси легко спуститись по даху. Це так, на всякий випадок, якщо прийдеться тікати. А ще, видно північну частину міста і гори за його межами. Усміхаюся. Посольство знаходиться на узвишші. Взагалі-то все місто побудоване на пагорбі і в низовині, під ним. Ми знаходимось в золотій середині, ще так метрів зо сто і все що я побачила би – сірий будинок навпроти.

- Тебе все влаштовує? – заглядає в кімнату Сашко. А він змінився, відколи я його в останнє бачила. Усміхається, щасливий мене бачити. Говорить і, навіть, відповідає, а раніше, навіть, не помічав. Приходилось відповідати на свої ж питання. Хоча, можливо, він скучив за нашою компанією, а я просто одна з багатьох. Ну і нехай.

- Снідати будеш?

- Ти готовив? Це уперше, - в університеті він єдиний з нашої компанії ніколи не підходив до плити чи холодильника ближче ніж на п’ять метрів.

- Ти мене переоцінюєш, просто замовив.

- Усе одно, уперше подбав про сніданок.

Георгій

Ніч ковтає зорі, а ми спати все-одно не можемо. Сльози котяться по обличчі і, чомусь, обпалюють щоки, а плаче то Клава. Амалія втрачає свідомість, але йти кудись відмовляється. Боїться? Можливо, але каже, що тут, у цьому крихітному внутрішньому дворику посольства, їй набагато краще. Хлопці мовчать. За останні кілька годин не зронили і слова.

- Думаєш усе буде гаразд? – сумніваються друзі. В задумі заперечно хитаю головою:

- Усе не так добре, як здається.

- Що ж нам тоді робити? – Клаву аж трусить.

- Поки не пізно треба їх витягувати, от тільки ще б знати де вони, - знову бере роль ватажка на себе Костя та сьогодні я не звертаю на це уваги. Мені не до цього.

Сашко ЩОДЕННИК

Недавно говорив з батьком. Він відверто з мене сміявся:

- Синку, невже ти думаєш, що ІПІД зробили всім операцію і видалили ту частину мозку, що за почуття відповідає. Чи, можливо, якось в І.Г. щось вставили в кору головного мозку? Мушу тебе здивувати: в цьому сенсі ти нічим від них не відрізняєшся. Вся справа в вихованні. Якщо виховувати кажучи, що почуттів не існує, так ти і будеш жити. Але це зовсім НЕ ОЗНАЧАЄ, що ТИ НІЧОГО НЕ ВІДЧУВАТИМЕШ.

Перший робочий день

Я тільки-но вийшов з літака, як мене уже зустрічали. Він був старшим від мене і більш впливовішим, сулячи по реакції оточення. Та найбільше мене вразили його очі, посмішка і, навіть, манера його поведінки. Раніше, ще до ідеалізації його б назвали маняком.

- Ласкаво просимо до Вашого нового дому, пане Дипломате, - привітав він мене. - Ми будемо з вами співпрацювати і частенько бачитись, саме тому мене попросили вас зустріти. Ви у нас вперше? – не відставав він від мене по дорозі до машини. На вулиці біля великої білої машини стояла охорона – двоє мускулистих хлопців. Подумки я назвав їх Сі і Ді. Шофер мав нічого собі такі вуса. А ще я познайомився з Міллю. Він був сірим і зациклений тільки на роботі. Панна Курка спробувала зробила мені комплімент. Бачити, вона, ніби-то, навіть передбачити не могла, що у них появиться такий хороший дипломат, як я. Цікаво, що такого вона натворила, що шукає моєї підтримки.

День 4

Я не погано почав. Наразі, все ще розбираюся з попередніми справами, знайомлюся з людьми, відвідую заходи. Ну, як заходи, обіди з моєї нагоди. Як я і думав, Курка виявилася абсолютною нездарою. Думаю в посольстві дуже скоро з’явиться ще одне вакатне місце, якщо вона, звісно, не навчиться давати собі раду з своїми же обов’язками.

Синьоочка

Такої не поваги терпіти я не стану. Він, і всі, хто поділяє його думку, вони всі жалітимуть, що так поступили.

Факір

Сьогодні я познайомився з нашим новим дипломатом. А він нічого такий. Уже чую дихання нового дня. Але чим це все для нас може закінчитися? Помилування? Страта? Його доля уже пов’язана з нашою. Мабуть, йому не слід було взагалі тут появлятись.

Георгій

Я розмістився в його спальні. Таке враження, що тут повсюди чогось бракує. І я дуже скоро зрозумів чого: особистих речей, фотографій. Складається враження, що квартира і справді пустує і тут ніхто не живе. Якщо в вітальні це видалось мені закономірним, адже Сашко не любив допускати когось чужого в своє власне життя, то в спальні – це було дивним явищем. Не було ані найменшого натяку на приватність. Не там залишеної ручки. Такої притаманної йому недбало поскладаної одежі. Більше того вона вся була в ідеальному стані, чого раніше я за ним ніколи не спостерігав. Дуже важко уявити тут Сашка. Чим він взагалі тут займався? Він же Дипломатом був, тобто є, і досі є.

Ця кімната біла, невеличка і повністю залита світлом. Зараз ще дуже рано, а я так і не зміг заснути. Більшу половину ночі провалявся в ліжку не в змозі заснути, а коли почало сіріти вмостився на підвіконнику. Попід самим вікном знаходився парапет, я вже тоді дах. Мабуть я зовсім занудьгував раз вирішив відчинити вікно і випробувати його. Думав буде важче, але воно відкрилося дуже легко, аж занадто, без скрипу. Я хвилину повагався і ступив на парапет. Вітер подув мені в лице, а ноги чуть зігнулися і, якби я не тримався за вікно, то з певністю би поцілував асфальт. Хвилини з дві я повагався. Саме стільки зайняло в мене привикнути до висоти. Можливо, я би вернувся, але цікавість велика штука і вона крутить колесо прогресу. Все ще тримаючись за віконниці, крок за кроком я рушив вперед. Не знаю про що думав, але точно не про те, що все піде так легко. Я піднявся на сам вершечок. Звідки відкривався неймовірний краєвид. Сусідній будинок знаходився на відстані одного кроку, який дався мені досить легко. Обійшов будівлю по такому ж парапеті, а за рогом побачив чудову нагоду спуститись. Треба було лише тримаючись за край, на витягнутих руках опустити себе на прибудову з дахом. А звідти на землю – раз плюнути. Я обережно витягнув руки зосереджуючи свою увагу на нижніх кінцівках і моменті коли стоятиму на твердому. В цю хвилину внизу почувся шум. Хтось вийшов на вулицю. Я завмер на витягнутих руках. Ще не вистарчало, щоб мене, дипломованого дипломата, застали за таким ганебним заняттям, як лазіння по дахах невідомо з якої причини. Чи ж то у домі дверей немає що я, як злодій, по даху.