Дипломат

11 Усьому виною кардамон

Ксюха

Цей кардамон буде снитися мені ночами. Щоб я ще колись додала його собі до кави чи навіть чаю, та ніколи в житті. Якщо, звичайно, воно буде тривати життя це. Я вже навіть не ховала очей. А навіщо, скажіть? Він сверлив мене поглядом, а я ж тут при чім то? Не я то вбивала, хай вам грець!

- Пане слідчий.

- Так.

- Скажіть мені, будь-ласка, чому ви так довго і пристально допитуєте мене? Що спільного у мене з вбивством? – осміліла я.

- Нічого.

- Нічого? – перепитала я, але він тільки показав мені жестом на двері замість відповіді. Я вийшла, довго не стала чекати і, лише тоді, на мене накочуло: очі защипало, серце забухало, слова застряли в горлі. Іноді навіть професіонали не витримують, а це місто має дивний магічний вплив на всіх, навіть на ідеальних, що вже говорити, про таких, як я.

- Ти що? Годі, чуєш, припиняй, - невеличкий коридор на другому поверсі посольства стає замалим для нас двох. – Як ти себе ведеш? - попри всю свою вимогливість Славко говорить мяко, не хоче, мабуть, ранити мене словами. Я посміхаюся, відчуваючи солоний присмак на щоках. Двері за мною відкриваються і Славко одним рухом притискає мене до стіни праворуч закриваючи при цьому мої сльози своїми грудьми.

- Так в нас тут виявляється романтична пара! – глузливо промовив слідчий Лісич.

- А що тут такого. Ми обидвоє випускники ВІНУ, та й ще й відмінники. А ще, де вона найде кращий приклад для наслідування? – сміється він. Я вдаю ображену, але добре, що слідчий не бачить моїх червоних очей. Ну немає таких емоцій в Перфектленді, немає і не було – так в законі написано.

- Конкуренція – річ уперта, - пояснює Слава слідчому свої слова. Ідеальна вистава: жести, слова. Він тримає мене за руку, хоч нікуди іти я не збираюся.

- Я ще раз огляну приміщення, - повідомляє нам слідчий.

- Ви вже всіх опитали?

- Ще ні. Але перерва нікому не помішає, - спускається він, і, як тільки зникає з нашого поля зору, Славко заштовхує мене в вітальню. З розгону я приземляюся на дивані.

- Ксю, ти хоч трошки думала головою?

- Не ображай мене, - відвертаюсь. – Забув з ким конкурував? І хто тут Ксю, для тебе я Ксюха.

Він ніби і не чує мого останнього зауваження.

- Знаєш, Ксю, ти хоч і відмінниця, але іноді я в цьому сумніваюся. Ну от що це було п’ять хвилин тому? А що би було, якби слідчий помітив би?

- Дякую, що прикрив мене, - безсило опускаюсь на диван, хотілось би щось ще у відповідь таке колюче кинути, але сил уже немає, не зараз. – Це вже немає ніякого значення.

- Що за дурниці ти говориш? Ну? – опускається він поруч зі мною. – Яке відношення ти маєш до того вбивства? Ніякого.

- Річ зовсім не в цьому, хіба не розумієш?

Звичайно він мусів усе зрозуміти. Достатньо було глянути лише на мої сльози. Я не витримую і закриваю руками непрохані сльози з якими виходить і вся напруга. Я сотню разів уявляла собі як це відбуватиметься. Готувалась, знала один необережний крок – і моя особа розкрита буде. Та у цьому місті зробилась занадто емоційною, а емоціям не місце в Перфектленді і тим більше на війні, котру партія так яро ховає від усіх.

- Опануй себе, кому кажу, - сичить він. – Згадай хто ти.

- Годі! Ти знаєш хто я, повинен був уже і здогадатися, - емоції знову беруть верх і я просто вихлюпую їх на нього. - Добре розумієш куди пішов слідчий. І навіщо було ту виставу перед ним тільки влаштовувати? Цим ти себе також під удар поставив. Тримався би ти ліпше по дальше, - штовхаю я його в груди тільки тепер освідомивши, що сидить Славко занадто близько і тікаю з кімнати. Маленький умивальник і струя води – мені стає легше і я нарешті наважуюсь поглянути на себе. Як заклинання повторюю про себе слова: « Я ЛЕЙТЕНАНТ НЕІДЕАЛЬНОЇ АРМІЇ, КСЕНІЯ ЛІСНА.», - знову вмиваюся і дальше їх говорячи, доки остаточно не заспокоююся. Жалію тільки, що не побачу друзів перед смертю. Хоча це може і на краще навіть, для них звісно.

Святослав

Нова Земля зустріла мене теплом і прохолодою, надзвичайно свіжим, духмяним повітрям та дзвінкою тишею. Тут навіть сміятися бояться. Тут зайве слово сказати бояться. Тут пахне кавою, хоча і кав’ярень давним-давно уже немає. Тут вірять в привидів, хоча і знають, що їх не існує.

Я приїхав наперед смакуючи довгими ночами повними розмов і шкільних спогадів удвох з Сашком, а зустрів русяве розчарування з дзвінким іменем Ксенія. Вона завжди умудрялася встрявати куди не слід і не розуміла, коли їй казали «ні». Уже під кінець першого тижня я ніяк не міг зрозуміти, як Юрко її терпів, та, ще й, дружив з нею. А потім я немов би прокинувся. Вона перевернула мій світ. Ні, він залишився таким же, просто тепер у ньому була Вона – русявка по імені Ксюха, дзвінка, непосидюча, вперта і дуже голосна, яка до останнього залишалась сильною. Уперше крім Сашка, хтось міг заставити мене переживати, злитись та нервуватись. Уперше мені захотілося перемогти у тому парі не заради самої перемоги, а щоб вона визнала мене кращим. Уперше мені було страшно розчарувати когось. А тоді Амалія повернула мене на землю. Моя дорога сестра ридала і скавуліла, як побита собака, і мені, уперше, захотілося прогнати її геть. Я більше не міг потакати її бажанням і балувати подарунками. Я більше не міг дивитися на ці солодкі нюні. На сторожі моєї совісті тепер стояла вона – дівчина із стальним характером, русими косами і блиском в зелених очах.

Ксюха

Коли я підвелась, з мого обличчя стікала вода, а у дзверкалі я не найшла і сліду від сліз. Ідеальна по всіх канонах.

- Хочеш парі? – простягнув мені рушник Славко. Я здригнулась, але постаралась не подати виду.

- Тобі весело, так? Так от, - витягнула я помаду, - дозволяю тобі побігти за слідчим. Він не далеко відійшов – доженеш, розкажеш, - домалювала я губи і лише тоді поглянула в його сторону. «Впевненість у власних словах і ніяких емоцій – усе як вчив мене Генерал. – Вони не повинні бачити вашого страху». – Останній шанс врятувати власне нікчемне ідеалістичне життя - тихо прошипіла йому майже на саме вухо при тім не забуваючи посміхатися.



Елен Ґрін

Відредаговано: 22.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись