Дипломат

12 Ромашка, або Підводні рифи

Георгій

Славко поводився так, немов би ми уже давно були друзями, а це можливо лише в одному випадку – якщо вони з Сашком встигли помиритися. Знехотя, я взяв все-таки цей чай. Ароматний, зі смаком літа і помаранчі. Славко був одним з найкращих ще із самого початку і у всіх відношеннях. Цього в нього відняти не можна було.

Двері мяко відчинилися і, Славко, який увесь цей час говорив замість всіх, замовк.

- Доброго ранку, - улесливо усміхнувся пузатий чоловяга. Я думав, мені щелепа відвисне, добре хоч Володя вчасно вщипнув, мовляв, думай, що робиш. Але ж дома я ніколи не бачив пузатих людей.

- І так, - витягнув свій годинник його товариш, - рівно дев’ята, а нашого Дипломата на роботі ще немає, - озирнувся він на Люгерфельда.

Останній тільки пожав плечима, мовляв, звідки то мені це знати.

- Чаю, - усміхнувся Славко. – Сідайте, навіщо стояти!

- А ви?

- Святослав Малик, секретар ІПІД.

- На роботі?

- Хочете перевірити?

- Тепер я розумію, чому він став секретарем, - нарешті дійшло до мене.

- Тільки зараз? – підсміхнувся Володя.

Славко міг заткнути за пояс любого. Дипломат від природи, за словом до кишені він не звик лазити. Такий не попався би слідству в зуби, як наша Ксюха. Мені і досі серце в грудях стискається при згадці про неї.

Ксюха

Я дивилась йому в вічі. Вони не голубі, як хтось міг подумати. Чистий погляд - сині очі – Синьоочка. Яка підла у нього натура. А може це всього лише результат виховання, ідеалізації.

- Подумай, що робиш…

Гучний ляпас перешкодив мені закінчити думку. Не вистарчало ще, щоб природній румянець став симетричним. Він навіть не уявляє собі, наскільки близький зараз від того, щоб опинитися мордою в землі із зламаною рукою чи ногою.

Як би повела себе кожна пересічна ідеалістка?

- Подивись на себе краще, - насміхається він . – Я все про тебе знаю. Все!

Ну, скажімо не все. Але навіщо мені такі дрібниці уточнювати?

- Дивись, щоб для тебе не стало запізно, - посміхається він.

Коли за хвилину-дві приходить Славко його уже немає, але сліди присутності залишаються.

- Хто тебе так? – завмирає він.

- Хто б не зробив, його щастя, що мені не наплювати на репутацію. Прийде день, і він пожаліє, що народився, але зараз – хай живе.

Славко усміхається. Здається, він зрозумів та двері із страшним гуркутом захлопуються і ми підхоплюємося.

- Сашко? – зриваюсь з місця.

- Він може наробити дурниць.

- Він же не знає хто, - намагаюсь заспокоїтись.

- Ніби це так важко вгадати. Синьоочка? Я ж правий. Хто б ще міг бути настільки наглим?

- Це риторичне запитання? Можеш його випередити, а то мені страшно, - додаю по хвилю відчуваючи наростаючу внутрішній неспокій.

- Буду молити небеса, - зник він за дверима. Тіні навколо почали згущуватись і чорніти. Вони, крок за кроком, опановували мене, зазирали в серце, наповнювали душу. Мені не слід було сюди приїжджати. А може навпаки, це випробування, пройшовши яке стану сильнішою і тоді все закінчиться добре? Самообман? Внизу чується шум бійки. Не встиг все-таки. Коліна підгинаються і я в бессилі опускаюся на диван. Щось, з гучним гуркотом падає на підлогу. Я ледве стримую своє внутрішнє хвилювання, котре заставляє мене бігти на допомогу. Проте діяти не подумавши не маю права.

Володя

Це посольство чимось нагадує чорну діру, яка зжирає все, що може. Я мав план. Не хотів, щоб щось подібне трапилося з моїм другом дитинства – Сашком. Спеціально, в приватній розмові, просив професора Артуро про допомогу. Аж смішно! Він приїхав на один день, а потім тихо змився.

Синьоочка

Він усе не вгамується. Треба прибрати його з дороги поки можу.

Лис

Якщо розібратись, арештувати тут треба кожного другого, якщо не першого. Вирішити треба лише кого на ешафот вести.

Факір

Ситуація накаляється. Зупинити чи завернути все в інше русло я вже не можу. Пробував – не виходить.

Генерал Ві

Треба діяти, а не сидіти склавши руки. Чого хорошого тут ще можна вичекати?

Лі

На цей раз я зроблю усе як треба коли треба буде, звичайно.

Люгерфельд

Ну не прийде він, чи так не буде краще. Стаття і вирок – а що ще треба?

Артист

- Ти що твориш, - шарпаю я його за комір. – Думати не пробував?

- Годі тобі. Що сталося? – спокійнісінько, як ні в чому не бувало відповідає мені Сашко.

- Де ти ходиш? Ти знаєш котра година? Ти знаєш …

- Тільки-но почався мій робочий день, тому всі приватні розмови відклади на потім.

- У вас, пане Дипломате, гості, - приймаю я умови «гри». От навіщо він тільки заставляє нас так переживати. Хоча з іншої сторони він дорослий, сам про себе подбати здатен.

- Запроси їх.

- Вони чекають на вас у ваших апартиментах.

- Скажи, що в мене почався робочий день, і їм ще довго прийдеться чекати. А по робочих питаннях я приймаю тільки в кабінеті.

- Це перевірка.

- Та хоч ІПІД. Правила існують для всіх.

- Як скажеш… скажете, - під його пильним поглядом закриваю двері кабінету залишаючи його наодинці.

Георгій

- Ну і де наш Дипломат? – не витримували вони.

- Взагалі-то, це приватні апартаменти і тут пана Дипломата можна застати лише в неробочий час, - з’явився на порозі наш всюдисущий Льончик.



Елен Ґрін

Відредаговано: 22.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись