До побачення!

Знову настав весняний ранок. Спів пташок зливався в дивовижну мелодію, а,
поєднуючись з казковим ароматом, ставав неймовірним і, ніби, переносив в казку,
давав крила.
Весна весною, а школу ніхто не відміняв.
Понеділок. На вулиці виграває промінням сонце на прозорій, дзеркальній воді і
відблискує сонячними зайчиками, заманює до себе, граючись на шкільних партах.
Перший урок, як завжди, найважчий і надзвичайно нецікавий.
Тук-тук-тук!!!
Відчиняються двері. Входить маленька розпатлана дівчинка з русявим волоссям.
Настала весна і її лице рясно всипалося веснянками. Вона була досить таки
симпатичною, але дивакуватою на погляд однолітків. З нею майже ніхто не
спілкувався, лише так інколи за уроки питали. Дівчинка була в рожевім пальто,
синій блузці, зеленій спідниці і з червоною стрічкою, яка вже не тримала волосся, а
звисала з плеча і от-от повинна була б впасти. Очевидно вона поспішала, на що
вказували і рожеві щічки, і важке дихання.

-Гі-гі, гі-гі. – пішло по класі, але сміх швидко обірвався – всі спостерігали за
розвитком подій.
Маша була тихою і спокійною дівчинкою. Лише деякі сміливці наважувалися з
неї відкрито кепкувати. Про неї в школі ходило багато слухів.
«Невже? Прийшла? Хм… Зазвичай не запізнюється наша міс Правильність. З
огляду на її емоційність зараз розплачеться. Хоча ні, скоріше засміється.»
- Доброго дня…- сказала вона ледь чутно, а очі зі страхом дивилися в бік
вчительки, ніби та збиралася напустити на неї бурю. Її почало трусити, а вже за
мить зупинилася, випрямилася, в очах заблищало проміння сонця. Вона
посміхнулася, спочатку боязко з обережністю, а потім, навіть, прозвучало таке собі
тихе, але добре чутне в тиші класу: «Ги». Посмішка була щирою і здавалося, що
вона насолоджувалася цим моментом.
«Не пощастило малій. Зараз Зінаїда Вікторівна їй покаже.»
Зінаїда Вікторівна була дуже сувора вчителька, вже похилого віку, вихована ще
за старими порядками. На голові завжди сиве волосся було зібране в гульку
пронизану шпицею. Зачіска завжди була рівною і одноманітною. Здавалося, що
вона народилася з тією гулькою і ніколи взагалі не розпускала волосся. Одягнута в
класичний одяг, а на грудях носила брошку: величезну, оточену металевим пір’ям,
а в центры з великим чорним каменем, що додавав вчительці суворості.
Таку то кожен злякається.
-Доброго дня, – з притиском сказала Зінаїда Вікторівна, - Сірко!
- Вибачте за зап… - нажаль, кінця репліки не було чути. Маша завжди говорила
дуже тихо.
- Запізнюємося? – уточнила з погрожуючим виглядом вчителька.
Що-що, а до неї на урок запізнюватися не можна було. Не доведи Боже до такого
нещастя.
Дівчина ледь підняла голову і глянула знову в очі вчительки з винуватим
виглядом.
«Точно розплачеться. На щоках вже з’явився рум’янець. Шкода дивачку.»
-До побачення! – холодно прозвучало з вуст Зінаїди Вікторівни: вона страшенно
не любила запізнення.
Очі у Маші заблищали і покотилася перша сльоза – вона ще ніколи не
запізнювалася і тим паче не прогулювала уроків. Хіба що півроку тому її не було в
школі: хворіла кажуть.
Отож, по щічках покотилася перша сльоза, але раптом вона схаменулася,
витерла її, розвернулася і вже з посмішкою покинула клас. З коридору долинав
тихесенький сміх, сміх щастя, задоволення, ледь чутний.
«Дивна! Яка нормальна людина буде так реагувати на це?»
Від грубого голосу вчительки мурашки пішли по шкірі…