До і після п’ятнадцятого

Глава 5. СІЧЕНЬ


     Ось і настав новий, 1985 рік. 
     Сашко Грибулін, який просидів разом з батьками перед телевізором аж до четвертої години, прокинувся о десятій. Павло Сергійович, який мав першого січня від’їхати, аби своєчасно повернутися до Лондона, вже бігав по помешканню, збираючи свої речі та готуючись до від’їзду.
     Сашко вийшов до вітальні.
     — Доброго ранку! — сказав він татові.
     — А, ти вже прокинувся! — вигукнув Павло Сергійович. — Ну, доброго ранку тобі! Іще раз із Новим роком! А я ось вже збираюся, аби сьогодні вже відлетіти до Москви, а звідти — до Лондона.
     — А ти не можеш лишитися ще на один день? — запитав Сашко. 
     — На жаль, — зітхнув Павло Сергійович. — Справи в Лондоні не чекають. Оскільки я пов’язав свою кар’єру з зовнішньою торгівлею, маю цьому суворому реґламентові підкоритися.
     — Ти хоч пиши частіше! — порадила Алла Георгіївна. 
     — Писати нема сенсу, — попередив Павло Сергійович. — Листи звідти йдуть місяцями, та й доходять далеко не всі. Я ліпше вам телефонуватиму частіше, а там, через шість місяців, я вже зможу вас узяти до себе. 
     — А як я вчитимусь там? — здивовано поцікавився Сашко.
     — При радянському посольстві, — пояснив Павло Сергійович. — Там є цілком нормальна школа. І все це вважається радянською територією. Отже, чекайте на липень, і тоді я зможу вас перевезти… Шкода, що я не зможу лишитися на твоє п’ятнадцятиріччя, Сашко, котре ти відзначатимеш через чотири дні. Отже, я бажаю тобі всього гарного, і сподіваюся, що в липні ми зустрінемося знову. 
     — Я теж так сподіваюся, — відповів Сашко. 
     Після сніданку всі троє — Павло Сергійович, Алла Георгіївна та Сашко — вирушили до аеропорту, викликавши перед тим такси. 
     Коли літак відривався від землі, Сашка раптом охопило таке відчуття, ніби він свого тата більше ніколи вже не побачить. А Павло Сергійович, сидячи в салоні літака, зненацька так само почав відчувати, ніби він свого сина бачив востаннє. Його охопила тривога…
     У той час, коли Грибуліни проводжали Павла Сергійовича назад до Лондона, переважна більшість радянських людей усе ще відсипалася після бурхливої новорічної ночі. 
     Марійка сиділа вночі дуже довго — майже до четвертої години ранку. Тому вона прокинулася десь близько одинадцятої, зовсім не поспішаючи підійматися з ліжка. А навіщо було вставати та кудись поспішати, якщо зимові шкільні канікули були в повному розпалі? Марійка ліниво позіхнула, витягнулася неначе кішка, кілька разів покаталася по ліжку… І допіру після цього вона остаточно встала. Богдан іще спав після вчорашнього, а Максима в дитячій вже не було.
     Накинувши на себе халат, Марійка пройшла до вітальні. Там вже за святковим столом сиділи й Максим, і Степан Вікторович, і Оксана Романівна, доїдаючи те, що вони ще не встигли з’їсти протягом новорічної ночі. 
     — Доброго ранку, Марійко! — сказали їй усі майже одночасно — і тато, і мама, і Максим. — Сідай снідати.
     — Доброго ранку всім! — відповіла Марійка.
     — Як ти, нормально спала? — поцікавилася Оксана Романівна.
     — Та ніби нормально, — байдуже прошепотіла Марійка. — Тільки я, напевно, вчора дуже багато всього з’їла — мене шлунок постійно турбував.
     — Ну, — відповів Степан Вікторович, — то є зворотній бік будь-якого свята. 
     Тут по телевізору знову почали демонструвати мультфільм «Падав торішній сніг», який Марійка дивилася за день до того.
     — Як часто цей мультик демонструють! — вигукнула Марійка. — Я його тільки вчора бачила!
     — Ну, — зазначив Степан Вікторович, — то є новорічна казка. Вона всім подобається. Мені — теж! Уявляєш, усе зроблено з пластиліну. Це ж є справжня революція в мультиплікації.
     — Ну, мабуть, так, — мляво погодилася Марійка. — Але, все одно, мені цей мультик теж дуже подобається!
     Далі — за багаторічною традицією — була програма кубинського телебачення, бо в кубинців перше січня — то був не лише новий рік, але й національне свято. 
     За сніданком усі обговорювали новорічний «Блакитний вогник». Несподівано для всіх пролунав телефонний дзвоник. Слухавку взяв Степан Вікторович.
     — Марійку можна? — запитав хтось на тому кінці.
     — Можна, — відповів Степан Вікторович.
     Марійка, почувши це, одразу ж підбігла до телефону.
     — Я вітаю тебе з Новим роком і бажаю, аби він був щасливішим для тебе, ніж рік минулий, — сказав голос у слухавці.
     — Василю? — запитала Марійка.
     — Вгадала! — радісно вигукнув Василь. — Чим ти зараз займаєшся?
     — Я? — перепитала Марійка. — А чим зараз можна займатися? Снідаємо, доїдаємо після вчорашнього свята.
     — Ми, чесно кажучи, — теж, — зізнався Василь. — А чи сьогодні ми зустрінемося?
     — А чому б ні? — погодилася Марійка. — Дай тільки поміркувати, коли. Напевно, через дві години… На розі Маяковського та Шевченка… 
     — Ромео та Джульєтта? —несподівано запитав Степан Вікторович.
     — А чому б ні? — відповіла Марійка, механічно повторивши ту ж саму фразу.
     — Тільки не захоплюйся цим, — втрутилася Оксана Романівна. — Бо тобі ще тільки чотирнадцять. Усьому є свій час…
     Поснідавши, Марійка знову повернулася до дитячої кімнати, де все ще спав Богдан, тихенько підкралася до письмового столу та обережно — аби не розбудити Богдана — відкрила шухлядку. Витягнувши звідти свій щоденник, Марійка пройшла з ним у вітальню та, сівши у крісло, зробила в ньому черговий запис:
     «Сьогодні вівторок, перше січня 1985 року. Сьогодні вночі ми зустріли Новий рік. Як здорово, що є таке чудове свято! Це — моє найулюбленіше свято, бо це свято є суцільною романтикою. Чого варта тільки феєрія в новорічну ніч! Я дивилася разом із сім’єю новорічний «Блакитний вогник», там було дуже багато цікавих номерів. Особливо мені сподобалася репліка актора, що виступав від імені Cальєрі, про те, що буцімто йому отрути на всіх нових зірок не вистачить — так багато їх зараз розвелося. А ще мені сподобався виступ групи «Веселі хлоп’ята» з піснею про артистів, що блукають». 
     А, повернувшись увечері з прогулянки разом із Василем, Марійка додала до свого попереднього запису:
     «Сьогодні вдень я знову гуляла з Василем. Він знову зізнавався мені в коханні і навіть поцілував мене. А мій батько порівняв нас із Ромео та Джульєттою».

     Як і було домовлено, всі четверо членів ансамблю «Романтика» мали з’явитися до Палацу піонерів, аби зустрітися там з директором закладу. Першим до палацу прийшов Павло, тримаючи в руках футляр із ґітарою. Зайшовши до палацу, він спочатку підійшов до ґардеробниці.
     — Де тут у Вас кабінет директора? — запитав Павло. — Він нам призначив зустріч. 
     — Кому це — нам? — єхидно запитала ґардеробниця. — Ти себе вже звеш у множині?
     — Ні, нас є четверо, — пояснив Павло. — Решта підійде пізніше. Просто я прийшов першим, а інші зараз теж підійдуть.
     — Ага, ну тоді проходь на другий поверх. Там ти вийдеш у коридор. Отже двері навпроти піонерського театру. 
     — А як звати директора? — поцікавився Павло.
     — Володимир Михайлович, — відповіла ґардеробниця. — Чи, може, ти спочатку почекаєш на своїх товаришів?
     — Гаразд, почекаю, — погодився Павло. 
     Наступним був Сашко. Він також прийшов із власною ґітарою. 
     — О, Пашка, ти є вже тут! — вигукнув Сашко. — А де дівчата?
     — Мабуть, підійдуть зараз, — припустив Павло.
     — А Олена вже приїхала зі Львова? — поцікавився Сашко.
     — Не знаю, — зізнався Павло. — Від неї поки що не було ніяких новин.
     — Так вона може нас усіх підвести, — схвильовано сказав Сашко. — Ось, бачиш, які дівчата є ненадійні!
     — Привіт усім! — вигукнула Олена, з’явившись зовсім несподівано.
     — А ми тут щойно про тебе вели розмову, бо думали, що ти вже не приїдеш зі Львова! — здивовано сказав Павло.  — Ну і як там галичани поживають?
     — Йой, — крикнула Олена. — Ми в такі пригоди там потрапляли! У новорічну ніч я разом із кузеном ходила містом колядувати та посипати. Мій кузен вже з армії повернувся, зараз він навчається на другому курсі медичного інституту. Так ось, ми ходили вулицями, співали колядки й посипали. Так робить майже вся львівська молодь. А далі ми нарвалися на дзержинців, які виловлювали колядників. Йой, як ми від них тікали! Когось із нашої групи вони спіймали. Мабуть їх виженуть із комсомолу…
     — І не страшно було тобі колядувати? — поцікавився Павло. — Тебе ж так само могли спіймати та виключити з комсомолу. Хіба тобі мало Покровського? 
     — Не можна так грати з вогнем, — додав Сашко.
     — Так це ж романтика така! Недарма ж наш ансамбль так зветься!
     Останньою підійшла Зоя.
     — А ти як Новий рік зустрічала? — запитала в неї Олена. 
     — Я на Німчич їздила першого січня, — повідомила Зоя.
     — Аж на Німчич? — здивовано спитав Сашко. — У новорічну ніч ти була в Карпатах, на перевалі Німчич?
     — Та ні ж, — пояснила Зоя. — У новорічну ніч я була вдома. Разом із батьками зустрічала Новий рік, «Блакитний вогник» дивилася. Мені дуже сподобалася Анне Вескі з її піснею «Праздник снегопада». А ще новий випуск «Єралашу», де Хазанов грав роль італійського вчителя…
     — Гаразд, ходімо до директора, — запропонував Павло. — Це на другому поверсі. Мені це ґардеробниця повідомила.
     Коли вони піднялися на другий поверх, там на них вже чекав Георгій Станіславович.
     — Доброго вам дня! — привітав їх Георгій Станіславович. — З Новим роком вас!
     — Дякуємо, і Вас також, — відповіли хлопці та дівчата. 
     — Бажаю вам творчих успіхів і всього-всього найкращого! 
     — Дякуємо, — сказав Сашко від імені всіх присутніх.
     — Ну добре, — продовжив методист. — Зараз я представлю вас директорові. Його звуть Володимир Михайлович.
     Зайшовши до приймальної, вони привіталися із секретаркою.
     — А, шкільний ансамбль! — вигукнула секретарка. — А як же, ми тут на вас вже давно чекаємо. Сідайте, я зараз повідомлю про це Володимира Михайловича. Зараз він вас покличе. 
     Через кілька хвилин Володимир Михайлович вийшов зі свого кабінету та покликав усіх до себе. 
     — Отже, — розпочав він, — по-перше, всіх вітаю з Новим, тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятим роком і бажаю всім усього найкращого. А по-друге, я всім вам вельми вдячний за те, що ви відгукнулися на пропозицію Георгія Станіславовича та завітали сюди до нас. Отже, я цілком серйозно пропоную вам стати вокально-інструментальним ансамблем. Цей ансамбль лишатиметься самодіяльним, але я хочу підвищити рівень вашої майстерності. Тому наступної середи я призначаю вам прослуховування. Якщо ви згідні працювати при Палаці піонерів, я зберу комісію, яка прослухає вас наступного тижня. Мабуть, це буде в середу. І якщо ви їм сподобаєтеся, то з вами працюватиме досвідчений педагог із музичного училища, який буде вашим художнім керівником. Ви виступатимете під дахом Палацу піонерів та школярів. Вам буде виділено студію, у вас буде професійне обладнання. Ви гратимете на електромузичних інструментах… Ви, до речі, колись грали на електромузичних інструментах?
     — Жодного разу, — зізнався Сашко.
     — Я колись у якомусь клубі грав на синтезаторі, — згадав Павло, — але те вже було давно. 
     — Я бачу, ви граєте на ґітарах, — зазначив Володимир Михайлович.
     — Так, — підтвердив Сашко. 
     — Добре, будете грати на електроґітарах, — повідомив директор. — А на фортепіано хтось грає?
     — Дівчата грають, — відповів Павло.
     — Тоді ви, дівчата, гратимете на клавішних — на синтезаторі, на електроорґані, на йоніці… А на барабані ніхто з вас не грає?
     — Ніхто, — сказали дівчата.
     — І не треба, — оголосив Володимир Михайлович. — В нас у палаці є сучасний японський синтезатор «Yamaha». Він сам підбирає ритм, сам робить аранжування за даними шаблонами. На ньому можна створювати і власні шаблони акомпанементу. Там можна навіть створювати власні ритмічні схеми. А ще в нас є ультрасучасна акустична система. Під час ваших виступів до вас буде приставлено звукооператора, який створюватиме вам різноманітні спецефекти. Ну як, подобається вам така перспектива?
     — Авжеж, — підтвердила Олена. 
     — А після закінчення школи ви зможете на пільгових умовах вступити й до музичного училища. А там, дивись, і професійна сцена не за горами… А що, до речі, ви співатимете на прослуховуванні?
     — Напевно, ту пісню, яку ми співали на шкільному новорічному вечорі, — відповів Павло. — Тобто, «Айсберг», чи, можливо, «Ах, этот вечер».
     — Треба буде там проспівати три пісні, — повідомив Володимир Михайлович. «Айсберґ», до речі, не бажано співати. То є занадто доросла пісня — не для учнів восьмого класу. Отже, замініть цю пісню на якусь іншу… І ще якісь дві пісні… Зараз ми готуємося відзначити сорокаріччя великої перемоги у Великій вітчизняній війні. Подумайте, що ви можете співати на воєнну тематику. 
     — Є в нас така пісня, — відповів Павло. — Є в нас така пісня. На конкурсі політичної пісні напередодні Сьомого листопада ми виконали пісню Володимира Висоцького «Он не вернулся из боя»… Ми можемо проспівати цю пісню і на прослуховуванні…
     — Я вам не раджу, — сказав директор. — Висоцький користується не вельми гарною репутацією!
     — Але ж платівки з його піснями виходять і після його смерті, — спробувала втрутитися Олена. — До того ж, він так рано помер…
     — Я розумію, — пояснив директор. — Я теж люблю Висоцького. Мені дуже подобається його гра в фільмах «Вертикаль» та «Місце зустрічі змінити не можна». Але… у Висоцького… ну як вам це ліпше пояснити… є багато блатних пісень, і навіть пісень відверто антирадянського змісту. У нашому університеті був випадок, коли трьох студентів виключили з комсомолу та відрахували з університету тільки  за те, що вони в гуртожитку слухали касети з забороненими піснями Висоцького. Вони не виконували цих пісень, а лише слухали їх. Тому Висоцького ліпше взагалі виключити з репертуару та не цькувати гусей, не грати з вогнем.
     — Ви ж виконували на новорічному вечорі композицію Дубравіна «Песни наших отцов», — зазначив Георгій Станіславович. — Виконайте цю пісню й на прослуховуванні. Вельми гарна пісня! Її навіть Едуард Хіль виконує.
     — А яка буде третя пісня? — поцікавився директор.
     — А можна співати англійською? — запитав Павло. — “Let it be”, наприклад.
     — Ні в якому разі! — вигукнув Володимир Михайлович. — Англійською бажано взагалі не співати! Англійською мовою дозволяється співати лише учням дев’ятої, спеціалізованої школи з поглибленим вивченням англійської мови. І то, лише народні пісні типу “My Bonnie Is over the Ocean, My Bonnie Is over the Sea…” І все! А пісні різних західних виконавців, всіляких там різноманітних рок-груп — про це навіть не може бути й мови! … Вам, до речі, не розповідали, як в одній зі шкіл на дискотеці увімкнули фонограму з якоюсь піснею антирадянського змісту? А на цій дискотеці був присутнім один офіцер із КДБ — а вони майже всі вільно володіють іноземними мовами. Він почув цю пісню, і після цього стався ґрандіозний скандал. Директор, завуч-організатор та класний керівник отримали сувору догану. А учнів, які проводили дискотеку, поставили на облік у КДБ. До того ж, тим, хто був у десятому класі, не видали атестатів про середню освіту, а лише довідки про те, що вони інколи відвідували школу. Тепер вони мають складати випускні іспити екстерном, і то, лише після армії. Отже, якщо ви не хочете для себе подібних серйозних наслідків — нічого англійською мовою не співайте. Зрозуміли?
     — Мабуть, так, — зітхнув Грибулін. — А ми, до речі, цю історію вже чули, причому в різних варіаціях. 
     — Так яку ж третю пісню ви будете виконувати? — запитав Володимир Михайлович.
     — А «Новый поворот» з репертуару «Машини часу» можна? Чи, наприклад, «Я пью до дна за тех, кто в море»?
     — «Машина часу» є нелояльним гуртом.
     — Як це нелояльним? — здивовано спитала Олена Бенюх. — Вони ж на телебаченні часто виступають. 
     — Але вони виконують, головним чином, пісні, що були написані не членами Спілки композиторів. 
     — А це що, є суттєвою вимогою? — поцікавився Павло.
     — На жаль, так, — підтвердив Георгій Станіславович. — У філармонії, наприклад, діє така інструкція: на сцені співаки не мають права виконувати пісні, написані не членами Спілки композиторів. Таким є закон. Отже й ви маєте виконати всі три пісні, написані членами Спілки композиторів. До речі, пісню «Айсберґ» можна в принципі виконувати, бо Раймонд Паулс є членом Спілки композиторів. Але ця пісня є надто дорослою для вас. Якщо ви візьмете до свого репертуару пісню «Листья желтые» — це вже буде ліпше за «Айсберґ». 
     — А ми, на жаль, не знаємо слів до пісні «Листья желтые», — зізналася Зоя.
     — Її можна знайти в будь-якому пісеннику, — пояснив Сашко. 
     — А, взагалі-то, третя пісня повинна бути якоюсь патріотичною, комсомольською, — заявив директор. — Які комсомольські пісні ви знаєте від початку й до кінця?
     — «Товарищ песня», — відповів Грибулін. — Ми її, до речі, вже неодноразово виконували. 
     — Ось її й проспіваєте, — оголосив Володимир Михайлович. — Отже, перша пісня буде «Песни наших отцов», присвячена сорокаріччю великої Перемоги. Другою буде пісня з кінофільму «Як гартувалася сталь». І третьою піснею буде «Листья желтые». Ви згідні?
     — Та, мабуть, згідні, — сказав Павло.
     За ним це повторили й Сашко, і дівчата — Олена та Зоя. 
     — Тоді, — повідомив Володимир Михайлович, — я чекаю на вас у вівторок о п’ятій годині знову тут, у моєму кабінеті. Георгій Станіславович теж буде присутнім. Він спочатку сам вас прослухає й дасть якісь корисні поради. А в середу буде прослуховування на сцені піонерського театру перед членами комісії. Ви всі повинні прийти в парадних шкільних одностріях…
     — А в новій можна? — спитала Олена.
     — Як це, в новій? — здивовано спитав директор. — Звичайно, однострії повинні бути випрані, випрасувані, аби вони виглядали як новенькі…
     — Та ні, — поправила Олена. — Я не те маю на увазі. Справа в тому, що однострій у мене синій, московський.
     — Доведеться одягнутися у традиційний, — відповів директор. — Синій однострій зі спідницею та жакетом визнається лише в Москві та в Ленінграді. Ну й ще, мабуть, у Прибалтиці. На решті території Радянського Союзу цей однострій не визнається, тому дівчата повинні мати на собі брунатні сукні та білі фартушки. 
     — А хлопці? — поцікавився Павло. — В нас майже в усіх однострії теж є синіми.
     — Ну на хлопцях сині однострії виглядають звичніше. Хоча по всій Україні затверджено шкільний однострій для хлопчаків у вигляді брунатного костюму. І, наприклад, я знаю, що у сторожинецьких, чи у снятинських школах — там брунатні однострії є суворо обов’язковими. Але, якщо у вас в обох однострії є синіми — тоді, мабуть, можна. 
     — У мене він теж синій, — підтвердив Сашко.
     — Ну, тоді добре, — погодився Володимир Михайлович. — Обов’язково всім мати комсомольські значки! Дівчатам — ніякої косметики, ніякої біжутерії… Все повинно виглядати дуже скромно, аби всі бачили, що всі ви учні! Хлопці! Ви вже, напевно, не піонери, вам не треба вже носити червоний галстук. Але замість цього повинні бути краватки — бажано чорного чи синього кольору.
     — А темно-сіра підійде? — спитав Сашко.
     — Підійде, — відповів директор. — То є майже чорна…. Ну добре. У вас є час на репетиції, а у вівторок, о шістнадцятій годині, я на вас усіх чекаю в себе з готовими номерами. Ну, а в середу буде прослуховування на сцені перед комісією. Отже, готуйтеся, тренуйтеся та, головне, не підводьте.
     Підлітки пішли з цієї зустрічі схвильовані.
     — Ну, як, буде сьогодні репетиція? — поцікавився Павло.
     — Мабуть вже завтра, — зауважила Зоя. — Ми сьогодні вже втомилися.
     — Тоді завтра на десяту годину — до мене! — оголосив Павло. — Будемо розучувати ці три пісні. 
     На тому й зійшлися.

     На черговому засіданні педагогічної ради у грудні попереднього року було ухвалено розпорядження директора про те, що всі учні старших класів під час зимових канікул повинні бути задіяними. Заборонялися будь-які поїздки протягом усіх канікул. Мотивувалося це тим, що, по-перше, буцімто школярам їздити кудись узимку небезпечно через аж занадто великий ризик епідемії грипу, а по-друге, учнів треба збирати час від часу у школі, аби до них не лізли ніякі дурниці в голови. Відповідальність за забезпечення явки на різні (поза)шкільні заходи під час зимових канікул покладалася на класних керівників.
     Ось і першої суботи 1985 року, тобто п’ятого січня, всі учні так само були зобов’язані з’явитися на прибирання шкільної території від снігу. 
     Марійка з’явилася на це прибирання однією з перших.
     — Дуже добре, що ти так рано з’явилася! — вигукнула, зрадівши, Віра Павлівна, коли вона зустріла Марійку при вході до шкільного вестибулю. — Зараз підеш до вчительської та дзвонитимеш усім учням нашого класу та нагадуватимеш їм про те, що вони мають зараз з’явитися на прибирання території від снігу. Тільки будь при цьому дуже наполегливою, не погоджуйся з тими, хто відмовлятиметься прийти сьогодні. Нагадай їм, що оцінки, включаючи оцінки за поведінку, в табель іще не виставлені, отже мені нічого не варто скореґувати будь-кому його оцінку та виставити незадовільну поведінку за другу чверть. 
     Куцачка відвела Марійку до вчительської, посадила її на телефон та дала їй список телефонних номерів учнів 8-Б класу, надрукований на друкарській машинці. 
     Марійка почала дзвонити всім підряд.
     Першою у списку була Надя Белінська. 
     Марійка набрала її номер. Відповіла сама Надя. 
     — Привіт, Надю! — сказала Марійка. — Ти знаєш, що сьогодні треба йти на прибирання території? Давай бери ноги в руки та вперед!
     — Вже йду! — відповіла Надя.
     — Тільки не обманюй, — попередила Марійка, — Бо в такому разі матимеш незадовільну оцінку з поведінки за другу чверть. Мені про це Віра Павлівна повідомила.
     Далі за списком були Олена Бенюх, Клара Берґер та  Василь Бережан.
     — Василю, — сказала Марійка, — ти не забув, що треба йти на прибирання?
     — Я вже одягнений та через кілька хвилин виходжу, — відрапортував Василь. — А це добре, що ти мені зателефонувала.
     — Я не з власної ініціативи зателефонувала, — відповіла Марійка. — Мене Віра Павлівна на телефон посадила.
     — А ми сьогодні кудись підемо? — поцікавився Василь.
     — Приходь спочатку на прибирання, а потім поговоримо.
     Так Марійка обдзвонила весь клас. Не всі відповіли на її телефонні дзвінки. Частина абонентів, взагалі, мовчала. 
     — Вони, напевно, відключили телефон, — припустила Віра Павлівна. — Ну, нічого, якщо вони не з’являться, потім я вживатиму відповідних заходів. 
     Поступово весь клас почав сходитися. 
     Після прибирання Марійка пішла додому в супроводі Василя. Цілу дорогу Василь балакав з Марійкою, і навіть намагався декламувати їй вірші. Попрощавшись із однокласником біля свого під’їзду, Марійка стрімко піднялася сходинками догори та миттєво зникла за дверима власного помешкання. 
     Увійшовши до вітальні, вона побачила там Максима, який щось дуже радісно розповідав батькам.
     — Можеш мене привітати! — весело крикнув Максим, коли Марійка увійшла до помешкання. — Я сьогодні склав перший іспит за зимову сесію! Сьогодні відбулося моє, так би мовити, бойове хрещення!
     — І на скільки ти склав? — поцікавилася Марійка.
     Максим показав усі п’ять пальців на лівій руці.
     — На «п’ять»? — перепитала Марійка. — Вітаю!
     — Тато! — звернувся Максим до батька. — Обіцяй мені, що Матряшина більше ніколи не вестиме в нас англійську мову!
     — Я сьогодні розмовляв із деканом із цього приводу, — повідомив Степан Вікторович. — Він сказав, що ви можете всі разом, тобто всією групою, наприклад, у день чергового іспиту, зайти до деканату та написати колективну скаргу на ім’я завідувача кафедрою іноземних мов. Якщо вся група підпише цього листа, вам можуть замінити викладача. 
     Привітавши Максима з успішним складанням першого іспиту, Марійка кинулася до письмового столу в дитячій кімнаті, витягла з шухлядки свій заповітний зошит та занотувала в ньому:
     «Сьогодні субота, п’яте січня 1985 року. Сьогодні в нас було прибирання. Куцачка примусила мене сидіти на телефоні та збирати всіх на прибирання. А Максим пройшов сьогодні справжнє бойове хрещення: він склав свій перший іспит після першого семестру». 

     А наступного дня, тобто в неділю, шостого січня, Сашко Грибулін святкував свій день народження. До свята він запросив лише Павла, Зою та Олену. Він не хотів ніякого пишного свята, які йому батьки влаштовували у дитячі роки, коли додому приходили майже всі хлопці з двору. Сашко хотів приємної та затишної обстановки у вузькому колі друзів. 
     Вранці до нього зателефонував тато з Лондона.
     — Вітаю тебе, Сашко, — сказав тато, — з днем народження та бажаю тобі нових успіхів у житті та навчанні!
     — Тату! — звернувся до нього Сашко. — Дякую тобі, звичайно, за цей дзвоник, але я не можу зрозуміти, звідки ти телефонуєш.
     — З телефону-автомату, — відповів Павло Сергійович. 
     — З якого? — здивовано спитав Сашко. 
     — Ну, я не знаю, чи тобі назва цієї лондонської вулиці про щось скаже, — почав пояснювати Павло Сергійович, — але це зовсім недалеко від мого лондонського помешкання.
     — Так ти, все-таки, з Лондона телефонуєш? — продовжував наполягати Сашко.
     — Так, — підтвердив Павло Сергійович. — А звідки мені ще телефонувати?
     — Тебе так чути, неначе ти знаходишся в сусідній із нами кімнаті! — пояснив своє здивування Сашко.
     — Ну, — підкреслив тато, — то є міжнародний зв’язок.
     — Добре, тату, — сказав Сашко. — Дякую тобі, що ти подзвонив. Я також бажаю тобі всього найкращого!
     — Дякую, — відповів Павло Сергійович. — Сподіваюся, що через шість місяців ми всі знову будемо разом… Тут, у Лондоні.
     — Я також сподіваюся, — погодився Сашко та поклав слухавку.
     Раптом Сашка перейняло якесь таке інстинктивне відчуття, ніби це ніколи не відбудеться. Що ніби він ніколи більше не побачить свого тата, і  що ніколи в житті він не приїде до Лондона. Щось подібне відчував і Павло Сергійович. Його постійно переслідував страх, ніби тоді, при розставанні, він бачив свого сина востаннє.
     О дванадцятій годині до Сашка спочатку прийшов Павло, а потім — і дівчата. Усі вітали Сашка з п’ятнадцятиріччям та вручали пакунки з подарунками, після чого всі разом попрямували до святкового столу, накритому у вітальні. Алла Георгіївна не була присутня у вітальні — вона, приготувавши все разом із Сашком, пішла з приходом гостей до сусідньої кімнати дивитися телевізор. Вона розуміла, що то є свято підлітків, котрі вже прагнуть бути дорослими. Гостей обслуговував сам винуватець урочистості. Спочатку була традиційна закуска з салатами, а потім — і друга страва зі смаженою качкою та картопляним пюре.
     — Йой, смажена качка! — вигукнула Зоя. — Це ж як на Різдво!
     — Чому як? — здивувалася Олена. — Завтра, якраз, і є Різдво. Отже ми, виходить, відзначаємо не тільки день народження нашого любого Сашка, але й Різдво.
     — Мабуть, так, — погодився Сашко.
     Він побіг до кухні та повернувся зі святковим тортом з п’ятнадцятьма запаленими свічками.
     — Приготувалися! — дав команду Сашко, поставивши торт на святковий стіл. — Почали!
     Усі дружньо почали задувати свічки.
     Олена заспівала:
Happy birthday to you, happy birthday to you,  
Happy birthday, dear Sandy, happy birthday to you!
     Інші гості, підключившись до Олени, проспівали той куплет разом.
     — Кажіть одразу, — сказав Сашко, — кому чай, кому каву налити.
     — До речі, — зазначила Зоя, — ви вмієте ворожити на свічках?
     — Ні, — зізнався Сашко.
     — Я теж нічого не чув про це, — додав Павло.
     — Я вас навчу, — пообіцяла Зоя. — До того ж, завтра Різдво, а після Різдва розпочинаються святки, отже це ворожіння буде цілком доречним. Треба лише мати свічку, сірники та миску з холодною водою. Бажано, звичайно ж, мати воскові свічки, але я вважаю, що парафінові теж підійдуть. Сашко, принеси, будь ласка, миску з холодною водою. Це, до речі, можна робити й із циною, і навіть з оливом, але я вважаю, що то є небезпечно. Ліпше з парафіном.
     Збігавши на кухню, Сашко повернувся з мискою, наповненою водою.
     — Бажано, аби й вікна були затягнуті фіранками, — продовжила Зоя.
     Сашко одразу ж затягнув фіранками всі вікна в кімнаті, а Зоя, тим часом, запалила свічку та почала крапати розплавленим парафіном у миску з водою. 
     — Отже, хто бажає щось загадати свічці? — запитала Зоя.
     — Хто буде моїм нареченим? — поцікавилася Олена.
     — Зараз подивимося! — оголосила Зоя.
     Покрапавши парафіном у воду, потім вона дістала з води фігурку, що вийшла з розплавленого парафіну.
     — Щось вийшло дуже-дуже кучеряве, — весело прокоментувала Зоя. — Напевно, то є якийсь кавалер із Півдня. Напевно, з Грузії…
     — Нічого собі! — вигукнула Олена. — Невже я вийду заміж за грузина?
     — Подивимося, — відповіла Зоя. — Час покаже. А тепер давай, Сашко, подивимося, хто буде твоєю нареченою.
     Зоя почала крапати парафіном у воду, а потім дістала з води фігурку, що утворилася в воді з розплавленого парафіну.
     — Це щось не те, — застерегла Зоя. — Фігурка явно схожа на домовину. Спробуємо ще раз!
     Вона знову почала крапати парафін у воду. Діставши звідти утворену фігурку, Зоя ще більше була здивована.
     — Фігурка знову схожа на домовину! — перелякано вимовила Зоя. — Спробую на собі.
     Зоя знов накрапала парафін у воду. 
     — У мене якась така дивовижна фігура виходить, — сказала Зоя. — Як ви думаєте, що то є?
     — Якийсь дуже розумний, інтеліґентний хлопець, — пояснила Олена, уважно розглядаючи жмутик парафіну. 
     — Так, — підтвердив Павло, — обличчя з окулярами та виглядає дуже розумним.
     — А тепер подивимося, що в Павла буде, — продовжила Зоя. 
     Витягнувши з води утворену фігурку, Павло почав на неї дуже уважно дивитися.
     — Якесь довге, хвилясте волосся, — повідомив Павло. 
     — Будемо сподіватися, — сказала Зоя, — що в тебе, насправді, буде дівчина з довгим, хвилястим волоссям.
     — А можна мені самому спробувати? — спитав Сашко. — Може, в мене, нарешті, щось теж вийде.
     — Пробуй, звичайно ж, — погодилася Зоя.
     Узявши свічку, Сашко запалив її, накрапав розплавленим парафіном у воду, а потім загасив її та почав роздивлятися на дні миски, що з цього всього вийшло.
     — Знову домовина! — здивовано вигукнув Сашко.
     — А давайте погадаємо на щось інше, — запропонувала Олена. — Наприклад, на те, хто що матиме в майбутньому.
     Сашко знову запалив свічку, знову почав крапати в миску з водою, проте фігурка, що опинилася на дні, знову нагадувала домовину.
     — Нічого не розумію, — сказав Сашко. — Усі мої фігурки, дійсно, схожі на домовини. То недобре!
     — Так, Сашко, — підтвердила Олена. — Я тебе вблагаю, будь обережним у цьому році.
     О шостій годині гості розійшлися, а Сашко все розмірковував, що ті домовини могли означати. На душі в нього стало вельми тривожно. 
     Того ж самого дня у вечірньому випуску програми «Час» було повідомлено про те, що Дикусарова було звільнено з посади першого секретаря Чернівецького обкому партії у зв’язку з переходом на іншу посаду, а замість нього на цю посаду було призначено Нівалова.

     Як і було домовлено, восьмого січня четвірка з «Романтики» знову зібралася в кабінеті директора Палацу піонерів. 
     — Ну, як, — поцікавився директор, — підготувалися?
     — Мабуть, так, — відповів Павло. — Ми тренувалися, готувалися… Не знаємо, що Ви на це скажете…
     — Подивимося, — зазначив Володимир Михайлович. — Зараз я покличу Георгія Станіславовича, і ми разом вас прослухаємо.
     Узявши слухавку, директор почав дзвонити своєму підлеглому.
     — Георгію Станіславовичу, — звернувся до нього Володимир Михайлович. — Хлопці та дівчата з другої школи прийшли. Отже, можна розпочинати прослуховування.
     Потім він звернувся безпосередньо до підлітків.
     — Зараз підійде Георгій Станіславович, — повідомив він, — та ми разом підемо до великої зали, де у вас завтра буде прослуховування. Там ми удвох вас і прослухаємо. Я, звичайно, не є фахівцем у вокальному жанрі. Георгій Станіславович є компетентнішим за мене. 
     Через пару хвилин підійшов Георгій Станіславович. Усі вирушили до так званого Піонерського театру, тобто до великої зали. 
     — Отже, — поцікавився Георгій Станіславович, — з якої пісні почнете свій виступ?
     — «Песни наших отцов», — відповів Павло.
     Восьмикласники почали співати. 
     — У принципі непогано, — висловив свою власну думку Георгій Станіславович після закінчення виступу. — Але що на це скажуть фахівці з філармонії, які на завтрашньому прослуховуванні будуть присутні. Тому треба на них зробити якомога сильніше враження. Ця пісня є ліричною, але не забувайте, якій темі вона присвячена. Тому у вас має бути якомога більше пафосу. Бо цей пафос має відобразити ваші патріотичні почуття. Спробуйте її проспівати ще раз, але з більшим пафосом. 
     Підлітки проспівали пісню ще раз, стараючись висловлювати більше пафосу. 
     — Ну, добре, — погодився Георгій Станіславович, — так вже ліпше. Але, будь ласка, не забувайте про пафос… Гаразд, а яка буде ваша друга пісня? «Товарищ песня»?
     — Так, — підтвердив Сашко. — Як ми й домовлялися.
     — Ось ця пісня зовсім не є ліричною, хоча я її, все-таки, вважаю громадянською лірикою. Але, насамперед, вона є маршем. Тому й треба виконувати її як марш. Спробуйте її виконати як справжній комсомольський, патетичний марш. 
     Учасники ансамблю проспівали її, стараючись виконувати цю пісню саме так, як порекомендував Георгій Станіславович.
     — Так, — сказав Георгій Станіславович, — бачу, як ви стараєтеся, з яким пафосом ви цю пісню виконуєте. А третю пісню не треба.
     — Як, не треба? — здивовано перепитала Зоя. — Ми ж її стільки готували.
     — На жаль, мені члени комісії сказали, що достатньо буде виконати саме ці дві пісні, — пояснив Георгій Станіславович. — Перша якраз присвячена сороковій річниці Перемоги, а друга є просто комсомольською, патріотичною.
     — А третя? — запитав Сашко.
     — Мені сказали, — почав пояснювати Георгій Станіславович, — що три пісні — то є забагато для одного прослуховування. Бо на цьому прослуховуванні будете не лише ви… Я все розумію, що ви готувалися, але не я тут вирішую.
     Хлопці та дівчата одразу ж лишилися незадоволеними та розчарованими.
     — Гаразд, — оголосив Георгій Станіславович. — Завтра о п’ятнадцятій годині ви повинні прийти у парадних шкільних одностріях… До речі, дівчата, ви дістали брунатну сукню з білим фартушком? Адже виступати у синіх одностріях катеґорично заборонили нагорі. 
     — У мене збереглася брунатна сукня з сьомого класу, — повідомила Олена. — Я її нещодавно знайшла.
     — Вона не надто коротка? — поцікавився Георгій Станіславович. — Бо якщо вона є надто коротка та ледь на тебе налізає, то буде ще гірше, ніж без однострія. Не оберешся скандалу!
     — Ні, — заспокоїла Олена. — Мені вона ще якраз.
     — А в тебе? — звернувся Георгій Станіславович до Зої.
     — А я щодня ходжу в брунатній сукні, — відповіла Зоя. — У мене з однострієм все гаразд.
     — Ну, дивіться, — зауважив Георгій Станіславович, — Щоб в усіх були комсомольські значки… Дівчата! Колготки чи панчохи мають бути лише тілесного кольору! Ніяких чорних чи білих панчіх, ніяких панчіх у сіточку! Усе повинно бути дуже скромно! Дивіться, ніякої біжутерії! Мешти на низькому підборі повинні бути тільки або чорного, або брунатного кольору. Ніяких вирізів на носках, ніяких босоніжок чи чобіт! Усе повинно бути скромно, по-радянськи, по-комсомольськи! До речі, дівчата, а чому б вам не мати білі гольфи? Це було б дуже красиво!
     — Добре, — відповіла Зоя. — Все зробимо, як ви кажете.
     Прийшовши додому, Зоя одразу ж звернулася до свого тата зі скаргою на занадто жорсткий реґламент щодо репертуару та зовнішнього вигляду.
     — Тату, — запитала вона, — що то за вимога така…
     — До речі, — поцікавився Віктор Вікторович, — як у вас прослуховування відбулося?
     — Нормально, — відповіла Зоя. — Але сьогодні було лише попереднє прослуховування. Остаточне прослуховування перед комісією буде допіру завтра.
     — Ну, добре, — сказав Віктор Вікторович, — бажаю вам успішно завтра виступити перед комісією о третій годині.
     — Але в нас одну пісню зрізали — про жовте листя, — поскаржилася Зоя. — Дозволили співати лише дві патріотичні пісні… До речі, що то за вимога така дебільна, аби всі пісні були написані членами Спілки композиторів?
     — Дійсно, — підтвердив Віктор Вікторович, — така вимога існує. Артистам філармонії, насправді, дозволяється виконувати тільки пісні, написані членами Спілки композиторів. 
     — Але чому? — не вгамовувалася Зоя.
     — Це — свого роду професійний відбір, — пояснив Віктор Вікторович. — Аби до професійної естради не потрапляли дилетанти. До речі, в театрах — так само — не дозволяють ставити п’єси, написані драматургами, що не є членами Спілки письменників. До того ж, якщо хтось не є членом Спілки письменників, його навіть забороняють друкувати.
     — Але ж Пушкін не був членом Спілки письменників, — зауважила Зоя, — але, все одно, його й друкують, і п’єси його ставлять у театрах, і фільми за його творами знімають…
     — Ну, Пушкін — то є класика, — відповів Віктор Вікторович. — Авторитет класичної літератури є поза сумнівом. Але я маю на увазі сучасну літературу. Сучасний письменник, аби отримати дозвіл на публікацію своїх творів, має бути членом Спілки письменників.
     — А як стати членом Спілки? — поцікавилася Зоя.
     — Мати публікації, — повідомив Віктор Вікторович. 
     — Тату, як це так? — здивовано спитала Зоя. — Аби мати публікації, треба бути вже членом Спілки письменників, а для того, щоб стати членом Спілки письменників, треба вже мати публікації. Як це так?
     — Так, — погодився Віктор Вікторович. — Це, свого роду, зачароване коло.
     — А як ти, тату, з цього зачарованого кола вийшов? — з зацікавленістю запитала Зоя.
     — Справа в тому, — пояснив Віктор Вікторович, — що я навчався в літературному інституті, а мою дипломну роботу зарахували як першу публікацію. По закінченню інституту мені разом із дипломом вручили членський квиток Спілки письменників. Ось так!

     Того ж дня відбувся черговий іспит на першому курсі математичного факультету.
     Перед початком іспиту Максим звернувся до цілої групи.
     — Хвилинку уваги! — крикнув він. — Прохання всім після іспиту не розходитися!
     — А що таке? — почали розпитувати його одногрупники.
     — Ходімо після іспиту до деканату! — пояснив Максим. — Будемо складати скаргу на Матряшину.
     — А чи допоможе? — скептично почали питати його дівчата. — Як ми на неї вплинемо?
     — Я вже про все домовився в деканаті, — повідомив Максим. — Якщо ми підпишемо цього листа всією групою, в нас цю Матряшину можуть, взагалі, забрати. 
     Нарешті Максимові вдалося-таки всіх переконати. Отже, після того, як на тому іспиті відповів останній студент, усі попрямували до деканату складати скаргу. Несподівано для всіх студентів секретарка деканату протягнула акуратно віддрукований на друкарській машинці заздалегідь складений текст рапорту на ім‘я декана та дала на вичитування: 
     «Декану математичного факультету 
     Чернівецького ордена Трудового
     Червоного прапору
     Державного університету
     проф. Дем’яненко В.Р.
     Студентів 132-ї групи
     Математичного факультету
     
     Рапорт
     
     Ми, студенти 132-ї групи математичного факультету ЧДУ, звертаємося до Вас із приводу викладачки англійської мови Матряшиної Любові Миколаївни. 
     Ця викладачка веде в нас англійську мову ось вже впродовж цілого семестру. Проте вже починаючи з перших занять нас дивує стиль проведення занять із боку згаданої вище викладачки, а також її ставлення до студентів. Ми обурені тим, що вона ставиться до нас неначе до істот нижчого ґатунку. Завжди можна почути образу на свою адресу: «Який ти тупий!», «Не вознікай!» тощо. 
     Насамперед, нас обурює надто жорсткий стиль викладання англійської мови з боку тов. Матряшиної Л.М. Вона примушує ходити та складати відробки не лише тих, хто з тієї, чи іншої причини пропустив те, чи інше заняття, чи тих, хто отримав на занятті незадовільну оцінку, але й тих, хто був присутнім на занятті, але кого вона не встигла запитати під час цього заняття. Як правило, вона не встигає опитати майже половину групи, отже щоразу після кожного заняття майже половина групи повинна з’явитися на відробки, які призначаються, як правило, на вечірній час. 
     Крім того, тов. Матряшина Л.М. примусила нас записатися на платні курси — саме в ту групу,  яку веде саме вона. На цих курсах вона пояснювала те, що не встигла дати на звичайному занятті та … приймала відробки. 
     Останню відробку в 1984 році тов. Матряшина Л.М. призначила на 28 грудня, на сімнадцяту годину. Відробки мали відбутися в ленінській кімнаті нашого гуртожитку. А в цей час у сусідній диско-залі проводився новорічний вечір нашого факультету. Сама викладачка прийшла на цю відробку з запізненням майже на півгодини. Ще півгодини нам довелося чекати, аби ці відробки розпочалися. Відробки тривали з вісімнадцятої години до чверті до дванадцятої. Тобто ці відробки тривали п’ять годин сорок п’ять хвилин. За цей час тов. Матряшина Л.М. встигла опитати лише чотирьох (!) студентів. Решта студентів, що прийшли скласти відробки, марно простояли під дверима весь той час саме тоді, коли тривав новорічний вечір. А одній студентці з нашої групи, яка теж стояла під дверима та чекала, раптом стало погано та нам довелося для неї викликати «швидку допомогу». Але навіть ті студенти, яким того вечора пощастило прорватися до викладачки, змогли скласти далеко не всі відробки. Двічі після цього ми приходили на відробки в січні, коли вже розпочалася сесія. 
     Під час одного з занять хтось зі студентів нашої групи спитав, чому тов. Матряшина Л.М. призначає відробки у такій великій кількості. На що викладачка грубо відповіла: «Будеш вознікать — іще десять відробок призначу!». 
     Ми розуміємо, що кожен викладач надає ваги саме своєму предметові та вважає його головним. Але ж при цьому треба поважати й людську гідність студентів, адже ми теж люди.
     З повагою,
     Студенти 132-ї групи математичного факультету».
     — Ну, як? — запитав Максим. — Будемо підписувати?
     — Ну ти молодець! — вигукнула одна з дівчат.
     — Це тобі тато допоміг скласти цю скаргу? — поцікавилася інша дівчина.
     — Так, — підтвердив Максим. — Це була його пропозиція.
     — Тоді підпишемо, — погодилася ще одна дівчина.
     Усі присутні студенти поставили на рапорті свої підписи, після чого секретарка занесла той рапорт у кабінет декана.

     Наступного дня Зоя, Олена, Павло та Сашко прийшли близько третьої години до Палацу піонерів, де на них вже чекав Георгій Станіславович.
     — Усіх вітаю! — сказав він. — Ну як, ви готові.
     — Та, мабуть, — відповів Сашко.
     — А звідки така невпевненість? — здивувався Георгій Станіславович.
     — Не знаю, — пояснив Сашко.
     — Треба бути впевненим у собі, — порадив Георгій Станіславович. — Інакше вам успіху ніколи не побачити… До речі, ваш виступ — о шістнадцятій п’ятнадцять.
     — А чому так довго? — здивовано спитала Олена.
     — Бо ваш номер шостий, — пояснив Георгій Станіславович. — Кожному виконавцеві дається на виступ п’ятнадцять хвилин. Отже, зараз виступає перший номер. Якщо ваш номер є шостий, то виходить, і виступатимете ви через годину п’ятнадцять хвилин. А зараз ви можете тихо готуватися в сусідній кімнаті, або ж перепочити, привести себе у порядок. Десь через годину вас покличуть.
     Георгій Станіславович завів їх в одну з кімнат поблизу великої зали.
     — Хлопці, — промовила Олена, — відверніться! Я переодягаюсь!
     — Будемо ще тренуватися? — поцікавився Сашко.
     — Напевно, ні, — відповів Павло.
     — Перед смертю не надихаєшся! — пожартувала Зоя.
     Рівно о шістнадцятій годині до підлітків зайшла якась дівчина в парадному шкільному однострії.
     — Ваш вихід! — заявила дівчина.
     Зоя, Олена, Павло та Сашко попрямували слідом за тією дівчиною, яка завела їх за лаштунки. На той час на сцені виступав якийсь ансамбль сурмачів. 
     — А тепер на сцену запрошується вокально-інструментальний ансамбль середньої школи номер два «Романтика», — оголосив ведучий концерту — хлопець років тринадцяти в білій сорочці з червоним піонерським галстуком та брунатних шкільних штанях.
     Хлопці та дівчата вийшли на сцену.
     У глядацькій залі перед першим рядом було виставлено кілька столів, за якими сиділи десятеро осіб. Серед них були й Володимир Михайлович, і Володимир Станіславович. У наступних рядах сиділи ще кілька осіб. Якийсь чоловік у другому ряді своєю поведінкою явно демонстрував, звідки він був. Коротше кажучи, то була звичайна художня рада, не пройшовши котру, ніхто не мав права виступати перед публікою.
     Проспівавши обидві підготовлені пісні, учасники ансамблю «Романтика» почали чекати на реакцію в залі. Ніяких оплесків на худраді, звичайно ж, не було.
     — Дякую вам, — виголосив Володимир Михайлович. — Почекайте, будь ласка, в сусідній кімнаті, доки не виступлять усі виконавці. Вас покличуть.
     Зоя, Олена, Сашко та Павло знову попрямували слідом за тією ж самою дівчиною, що їх покликала, до сусідньої кімнати, заповненій учасниками цього закритого концерту, котрі теж чекали на результати своїх виступів. Тут були й хористи, й танцюристи, й музиканти, але всі вони були учасниками творчих колективів різних чернівецьких шкіл. Усім було десь від дванадцяти до шістнадцяти років. Поки всі чекали на рішення комісії, Павло та Сашко почали ретельно розглядати учасниць якогось ансамблю бальних танців, котрі були одягнені в бальні сукні з вирізами до самого поясу. Ці сукні були, скоріше, купальниками з пишними шлейфами нижче талії, ніж сукнями. Напевно, ці дівчата танцювали якісь латиноамериканські танці на кшталт румби чи самби. Хлопці з того ж самого ансамблю були в чорних штанях, чорних жилетках та рожевих чи помаранчевих сорочках із широкими довгими рукавами, які звужувалися біля манжетів. Решта учасників були одягнені у звичайні шкільні, або піонерські однострії й нічим серед інших не виділялися.
     Нарешті, близько сьомої години, виступи всіх виконавців скінчилися. Усіх запросили до зали та попросили вийти на сцену. До учасників звернувся Володимир Михайлович.
     — Дорогі діти, — промовив він, піднявшись зі свого місця, — щиро вітаю вас із проходженням художньої ради. Зараз слово надається голові художньої ради, представникові Чернівецької обласної філармонії товаришеві Самійленку Михайлові Олексійовичу.
     — Дорогі діти, — звернувся до присутніх Михайло Олексійович, так само піднявшись зі свого місця, — сьогодні ви всі пройшли художню раду. Ця процедура дає вам право виступати під дахом Палацу піонерів. З вами працюватимуть професійні педагоги, які підвищуватимуть рівень вашої майстерності. Палац піонерів буде місцем вашої постійної приписки — це, якщо можна так висловитися, «молодша група» філармонії, її творчий резерв, її, так би мовити, молоде поповнення. Ви займатиметеся у студіях при Палаці піонерів та часто виступатимете ось на цій сцені. Інколи вам доведеться виступати й на великій сцені, тобто у стінах філармонії. Усі номери нам сподобалися, всі ви маєте рекомендації, всі ви пройшли конкурсний відбір, отже про подробиці ваших виступів вам усе скажуть експерти, що спеціально призначать вам зустріч. Я лише хочу відзначити дуже гарний виступ ансамблю «Романтика» з середньої школи номер два. Нам усім цей виступ сподобався. Я також хотів би зробити зауваження ансамблеві бальних танців: ваш виступ нам хоч і сподобався, але він є надто дорослим. Танцювати школярам латиноамериканську самбу не варто. Можна танцювати класичні танці, можна танцювати сучасні спортивні танці, але самба — то є вже занадто. А тепер усіх вокалістів я запрошую до одинадцятої кімнати, танцюристів — до дванадцятої, музикантів — до вісімнадцятої, всіх інших — до двадцять третьої кімнати. На вас там чекатимуть фахівці з відповідних жанрів, котрі дадуть вам відповідні вказівки та інструкції. Усім бажаю нових творчих успіхів.
     Запрошені на прослуховування школярі почали розходитися. Хлопці та дівчата з «Романтики» були вельми зачаровані тим, що їх окремо виділили серед усіх інших. А Сашко тим часом почав спостерігати за поведінкою чоловіка «звідти», який постійно щось занотовував собі в книжку. 
     Четвірка восьмикласників попрямувала до одинадцятої кімнати, куди сходилися всі вокалісти. Через кілька хвилин до кімнати підійшов якийсь чоловік.
     — Добрий вечір, хлопчики та дівчата! — привітав він усіх. — Я викладач із музичного училища, мене звати Павло Мойсеєвич. Я буду вашим художнім керівником. Скільки тут колективів взагалі?
     Діставши з кишені список, Павло Мойсеєвич звернувся до всіх присутніх.
     — Підійміть руки, — сказав він, — хто тут є з хору середньої школи номер шість.
     Хлопці та дівчата підняли руки.
     — Вокальне тріо «Берізка» з середньої школи номер чотири!
     Три дівчини, що сиділи біля вікна поруч одна з одною, дружньо підняли руки. 
     — Ансамбль «Романтика» середньої школи номер два!
     Сашко, Павло, Зоя та Олена теж разом підняли руки.
     — Ансамбль «Матіола» з СШ номер дев’ять!
     Хлопці та дівчата з ансамблю підняли руки. 
     — Отже, слухайте мене уважно, — продовжив Павло Мойсеєвич. — Я буду вашим художнім керівником, але займатиметься з вами постійно методист Палацу піонерів та школярів Георгій Станіславович, якого ви добре знаєте, який вас розшукав по різних школах. Я буду відвідувати вас час від часу та допомагати вам у різних питаннях, надаватиму вам різні консультації щодо вокалу. Крім того, ви матимете свого адміністратора з філармонії, який братиме на себе всю організаційну роботу. Пізніше ви зможете проходити майстер-клас з різними артистами філармонії, які теж зайняті в цьому ж самому жанрі. Займаючись у Палаці піонерів, ви отримаєте переваги при вступі до музичного училища з відповідного профілю. 
     Пізніше до кімнати підійшов Георгій Станіславович та почав домовлятися з учасниками художньої самодіяльності про час реґулярних репетицій. Ансамблеві «Романтика» він призначив репетиції на вівторок та п’ятницю з п’ятої до сьомої години. 
     — Отже я на вас чекаю цієї п’ятниці, — оголосив Георгій Станіславович, —тобто одинадцятого січня, о сімнадцятій годині. Тут, в одинадцятій кімнаті. Почнемо з матеріальної частини, тобто з електромузичних інструментів та всього, що з цим пов’язано. Свої ґітари можете не приносити — вони вам більше не потрібні. Ви гратимете на електроґітарах та на клавішних, тобто на синтезаторах. Ну, як вам, подобається така перспектива?
     — Авжеж, — погодився Сашко.
     — Звичайно ж! — додала Олена.
     — Тоді я на вас чекатиму післязавтра о сімнадцятій годині, — виголосив Георгій Станіславович. — До зустрічі!
     — До побачення! — відповіли підлітки.
     Окрилені такою чудовою перспективою, хлопці та дівчата з ансамблю «Романтика» буквально виплили в коридор та пішли до тієї кімнати, де вони залишили свої речі. Одягнувшись, восьмикласники розійшлися по домівках.

     Ось і скінчилися двотижневі зимові канікули. Настало одинадцяте січня — перший день нової, третьої чверті. Розпочиналося друге півріччя, котре було набагато відповідальнішим за перше, адже попереду були чотири іспити за восьмий клас. Щодня восьмикласників лякали тими іспитами, що невблаганно наближалися з кожним днем, із кожною миттю. Нещасні підлітки щодня тремтіли від такого стресу, що штучно нагнічувався як класними керівниками, так і вчителями, що вели відповідні предмети, котрі висувалися на іспит. Особливо всі боялися фізики, бо матеріал шкільної програми був настільки заплутаним… 
     Як би там не було, але нова чверть розпочалася. Хлопці й дівчата знову прагнули побачитися один з одним після канікул, аби поділитися своїми враженнями та розповісти один одному, хто й як їх провів. Усім хотілося також обговорити плани на майбутнє, а також з’ясувати ті, чи інші стосунки. Крім того, дехто з підлітків вже вступав у вік Ромео та Джульєтти. А це означало, що як і у шекспірівських героїв, у них зав’язувалися перші любовні романи, де провідну роль грала чиста любов, ще не зіпсована жагою до статевих відносин. Підлітки просто мріяли про щасливе життя разом із коханим партнером, чи партнеркою. Перше місце в таких взаємних стосунках іще посідала романтика першого кохання. 
     Саме того першого дня нової чверті Сашко, Зоя, Олена та Павло — як вони заздалегідь і домовлялися — прийшли на першу репетицію до Палацу піонерів. На них вже чекав Георгій Станіславович.
     — Добрий день, Георгію Станіславовичу! — привітав Павло, який прийшов до одинадцятої кімнати першим.
     — Доброго дня! — відповів Георгій Станіславович. — Ну, де решта?
     — Решта зараз підійде, — відповів Павло.
     Через кілька хвилин всі зійшлися.
     — Я дуже радий, що ви всі зібралися, — оголосив Георгій Станіславович. — Я керуватиму вашим ансамблем та спробую зробити все можливе, аби підняти його до професійного рівня. Одночасно з репетиціями я викладатиму вам основи сольфеджіо та деякі інші аспекти музичного мистецтва. Отже, я, перш за все, хотів би показати вам, із чим ви матимете справу.
     Відчинив власним ключем двері підсобної кімнати, Георгій Станіславович виніс звідти синтезатор, дві електроґітари та акустичну установку, до якої всі ці інструменти треба було підключати.
     — Ось із цим усім вам доведеться працювати, — сказав Георгій Станіславович, демонструючи все те устаткування. — Я зараз покажу вам, як усе це треба підключати, а далі навчу вас грати на всіх цих інструментах. 
     Хлопці та дівчата дивилися на все те з великим захопленням. Для них усі ті електроґітари та синтезатори були чимось зовсім новим та незвичним. Ніхто з них, за винятком Павла, ще не грав на електромузичних інструментах. 
     — Спочатку я поясню, як треба грати на електроґітарах, — продовжив Георгій Станіславович. — Ви, хлопці, чудово граєте на акустичних ґітарах, отже навчитися грати на електроґітарах для вас не буде аж надто важко. Принцип гри на електроґітарі такий самий, як і на акустичній, тільки при цьому зовсім не треба докладати якихось зусиль: досить лише легенько торкатися струн, аби відтворювати звук. А гучність залежить зовсім не від докладених зусиль, а виключно від реґулятора сили звуку.
     Георгій Станіславович увімкнув одну з ґітар,  підключив її до пульту та запропонував комусь із хлопців щось на ній заграти. 
     — Ну, хто з вас гарно вміє грати на ґітарі? — запропонував Георгій Станіславович. — Я знаю, що ви всі добре вмієте грати, але зараз… Хто з вас хоче спробувати?
     — Я спробую, — обізвався Павло. 
     — Гаразд, — погодився Георгій Станіславович. — Спробуй, а ми всі подивимося, що з того вийде.
     Він передав ґітару Павлові, а той почав грати щось з репертуару групи «Машина времени». 
     — Яке в тебе враження? — поцікавився Георгій Станіславович у Павла.
     — Трохи незвично, — відповів Павло, — але, все одно, до цього можна звикнути.
     — До речі, — сказав Георгій Станіславович, — ці ґітари не є однаковими. Павло зараз вам грав на сольній ґітарі. А ось друга ґітара — то є бас-ґітара. Вона призначена для того, аби завдавати ритм. А ось синтезатор може замінити цілий оркестр. Подивіться сюди: з одного боку розташовані кнопки, які завдають імітацію того чи іншого музичного інструменту. А з іншого боку — кнопки, що завдають певне аранжування з відповідним ритмом. Тобто, наприклад, якщо ви візьмете стиль «диско», то вам система буде сама видавати потрібний ритм та акомпанемент. Вам треба лише брати відповідні акорди. До речі, ці акорди на синтезаторі системи Yamaha зовсім не треба брати як на звичайному піаніно. Тут усе простіше: якщо вам потрібен акорд «до-мажор», ви просто натискаєте лише одну клавішу «до», якщо мінорний акорд — клавіші «до» та «сі», тобто аби вийшла в сумі мала секунда; якщо ж вам треба взяти септакорд, ви натискаєте одночасно «до» та «сі-бемоль», тобто велику секунду… Сподіваюся, в музичних термінах ви трохи кумекаєте…
     — Авжеж, — підтвердив Павло.
     — Гаразд, тоді ми робитимемо так, — оголосив Георгій Станіславович. — Ми розіб’ємо весь вступний процес на кілька етапів. На першому етапі ви розподілите між собою, хто на чому гратиме. Далі кожен вивчатиме правила гри на тому чи тому інструменті. Далі кожен тренуватиметься на обраному інструменті. І, нарешті, ми спробуємо грати ансамблем. 
     Хлопці та дівчата були в захопленні від побаченого. Кожен обрав собі конкретний інструмент: Павло — сольну ґітару, Сашко — бас-ґітару, а дівчата — клавішні. Репетиції були в повному розпалі. Хлопці та дівчата були просто окрилені ідеєю створення вокально-інструментального ансамблю, котрий виконував би різноманітні композиції майже на рівні професійного гурту. Усі учасники мріяли про створення власної рок-групи.

     Січень видався дуже сніжним. Сніг падав щодня. І майже щодня хлопців-старшокласників мобілізували на прибирання того снігу навколо школи. Так було й вісімнадцятого січня. 
     На четвертому уроці до 8-В класу зненацька зайшла завуч-організатор Неоніла Володимирівна.
     — Після четвертого уроку, — повідомила вона, — всі хлопці збираються біля господарської частини.
     — А що таке сталося? — здивовано запитав Барбарисов.
     — Нічого не сталося, — відповіла Неоніла Володимирівна. — Подивіться, скільки снігу сьогодні намело! Будете той сніг прибирати!
     Після четвертого уроку хлопці зібралися — як і було вказано згори — біля господарської частини. До них вийшов завгосп та почав роздавати інструменти — штикові лопати, шуфлі, снігоприбиральні лопати та ломи. 
     — Ось, ідоли, — звернувся до учнів завгосп, — тримайте свої інструменти та чекайте на нові розпорядження!
     Хлопці накинулися на інструменти неначе вояки на ворожий склад із боєприпасами, чи з продовольством, та почали виривати інструменти один в одного. До натовпу дикунів підійшла Неоніла Володимирівна.
     — Ну як, — запитала вона, — всі тут присутні? Прибиратимете вулицю Леніна. І так, аби жодної сніжинки не лишилося на тротуарі! Через дві години буде перевірка!
     — Але ж сніг усе йде! — спробував пояснити Столяров. — Ми підмітатимемо, але ж сніг ітиме і знов його наноситиме на тротуари…
     — Ось і будете прибирати доти, доки не прийдуть із перевіркою, — різко відповіла Неоніла Володимирівна та пішла геть.
     Хлопці почали розгрібати сніжні заноси та довбати ломами та штиковими лопатами утрамбований сніг. Дехто працював з ентузіазмом, радіючи, що всіх зняли з останніх двох уроків. Інші просто робили вигляд, ніби вони щось робили, але насправді вони просто, так би мовити, філоніли. 
     Ковальов із завзяттям довбав утрамбований сніг та кригу штиковою лопатою. Раптом Неоніла Володимирівна знову з’явилася з віником. 
     Хтось нехай підмітає розчищений тротуар, аби його снігом знову не запорошило, — розпорядилася вона.
     Вона підійшла до Ковальова, який іще довбав кригу штиковою лопатою. 
     — Залиш оту кригу, — сказала Неоніла Володимирівна. — Її, все одно, двірники присипають піском. Візьми ліпше віник та підметай тротуар від свіжого снігу.
     Приставивши до стінки штикову лопату та взявши в руки віник, Антін  почав мести тротуар. Тільки Неоніла Володимирівна відійшла, як інші хлопці негайно накинулися на Антона та почали його цькувати.
     — Ану, кидай віник! — грізно скомандував Барбарисов. — Візьми штикову лопату та давай далі довбай кригу!
     — Мені доручили підмітати свіжий сніг, — заявив Ковальов. — Тут вже я все роздовбав, що іще робити?
     — Давай, розширюй прохід! — скомандував Мельничук. — Ми ще тобі покажемо, як треба працювати на совість!
     Підійшовши до Антона зі штиковою лопатою, Церковиський буквально вставив її Антонові в руки.
     — Працюй! — скомандував Церковиський.
     — Тут більше нема що робити! — пояснив Ковальов.
     — Ану, працюй! — закричав Сеньків, підбігши до Ковальова, — інакше ми всією шарою влаштуємо тобі темну та відкостиляємо тебе геть!
     — Сам пішов геть! — крикнув Ковальов у відповідь.
     — Що ти сказав? — заверещав Сеньків ультимативним тоном. — Та я тебе зараз так накостиляю!
     Сеньків кинувся на Ковальова з п’ястуками, але Антін виставив перед собою лопату, яку він тримав у своїх руках, неначе спис, чи баґнет. 
     — Не підходь! — крикнув Антін. — Інакше потім шкодуватимеш!
     — Ти що, Ковальов, збожеволів?! — дико закричав Сеньків. — Ти що, хочеш мене вбити? … Люди! Ковальов хоче мене вбити! Він замахнувся на мене лопатою! А-а-а-а-а-а-а-а-а!!! Ковальов мене вбиває!!!
     Сеньків голосив неначе різаний кабан, хоча Антін до нього навіть не доторкнувся. Але Рома почав розігрувати справжній напад із замахом на життя: він схопився руками за живіт, ніби Ковальов його, дійсно, вдарив у живіт лопатою.
     — Ковальов! — крикнув на нього Барбарисов. — Ти замахнувся на життя іншої особи! 
     — Ми зараз міліцію покличемо! — додав Церковиський.
     — Ану, віддай лопату! — скомандував Сеньків.
     — Не підходь! — крикнув Ковальов, знову виставивши перед собою лопату.
     — Нічого, нічого! — пригрозив Сеньків. — Ми тобі ще влаштуємо «райське життя»! Ми про все розповімо й Алісі Сергіївні, й директорці… Ти іще в нас будеш бідним! 
     — Ми тобі все згадаємо! — додав Церковиський. — Ти підеш у колонію для неповнолітніх злочинців!
     — Але ж я тільки захищав себе, — спробував виправдатися Ковальов. — Бо Сеньків хотів на мене кинутися! …
     — Ти не маєш права на самозахист! — обірвав його Мельничук. — Бо ти є виродком! Таких, як ти, треба знищувати без жалю наче людське сміття! 
     — До тебе це доходить? — запитав Церковиський іще раз. — Ти є сміття і не маєш ніякого права на існування! Ти є бур’ян, який треба з коренем виривати! Виривати та нещадно знищувати!
     — Армія за тобою плаче! — крикнув Барбарисов. 
     — В армії п’ястук єфрейтора зробить із тебе людину! — пообіцяв Столяров. 
     — А поки що з тебе людину робитиме мій п’ястук! — крикнув Сеньків та накинувся на Ковальова.
     — Мені що, — спитав Ковальов, — знову виставити перед собою лопату?
     — Тільки спробуй! — пригрозив Сеньків. — Ти хочеш, аби я на ту лопату напоровся та загинув?
     — А ти не лізь до мене! — застеріг Ковальов у відповідь. — І нічого з тобою тоді не станеться. А як будеш лізти — так потім в усьому сам себе вини!
     Тут Неоніла Володимирівна знову підійшла до хлопців через кілька хвилин.
     — Ну, як у вас тут справи просуваються? — поцікавилася вона.
     — Ковальов прагнув мене вбити! — поскаржився Сеньків. — Він замахнувся на мене штиковою лопатою!
     — Не кажи дурниць! — відповіла Неоніла Володимирівна. — Ковальов навіть муху не образить, не кажучи вже про тебе…
     — Серйозно! — обірвав Церковиський. — Ковальов замахнувся на Сенькова штиковою лопатою! Він прагнув його вбити, чи — в найкращому випадку — просто покалічити!
     — Антоне, це правда? — здивовано запитала Неоніла Володимирівна.
     — Сеньків на мене хотів накинутися, аби мене побити, — почав пояснювати Ковальов. — А я лише виставив оцю лопату перед собою, аби він не ліз до мене.
     — Будьте обережні, — застерегла Неоніла Володимирівна, — бо так може й нещасний випадок статися.
     — Ну, тепер бережися, Кузю! — пригрозив Церковиський. — Ми зараз Миронючці все розповімо! 
     — Будеш знати, як лопатою розмахувати! — додав Барбарисов. 
     — Полетиш зі школи, — вставив свої п’ять копійок Столяров.
     Додому Антін прийшов у вкрай збудженому стані.
     — Що таке сталося? — стурбовано спитала його Валентина Дмитрівна.
     — Мене звинувачують у замаху на Сенькова, — пояснив Антін. — Він на мене напав, а я відмахнувся лопатою. 
     — Завтра я піду до школи, а сьогодні я зателефоную до Аліси Сергіївни, — пообіцяла Валентина Дмитрівна. — Я їм усім покажу, як знущатися над дитиною… Ти йди до музичної школи, а я увечері з’ясую всі обставини.
     Увечері Валентина Дмитрівна зателефонувала до Миронючки.
     — Що там таке знову сталося? — спитала Валентина Дмитрівна. — Чому Антін знову прийшов додому розстроєний? Він заявляє, буцімто його звинувачують у тому, що він поліз на Сенькова з лопатою.
     — Заспокойтеся, — відповіла Аліса Сергіївна, — нічого страшного не сталося. Я уважно розглянула всі подробиці цієї справи та хочу Вас заспокоїти: я на місці Антона зробила б точно так само. Нарешті після всіх тих цькувань він проявив твердість свого характеру та постояв за себе. Я його повністю виправдовую.
     — Я рада за нього, — сказала Валентина Дмитрівна, відчуваючи полегшення.
     — Я запрошую Вас на завтра на класну годину, — продовжила Аліса Сергіївна. — Якраз завтра ми й розглядатимемо подробиці всієї тієї справи. 
     Наступного дня після уроків Миронючка почала розгляд інциденту, що стався за день до того. На цей розгляд були запрошені батьки як Ковальова, так і Сенькова. 
     — Вчора в нас у класі сталася надзвичайна пригода, — почала свою промову Аліса Сергіївна. — Сеньків чергового разу поліз на Ковальова, внаслідок чого Ковальов почав загрожувати Сенькову штиковою лопатою. Сеньків поскаржився на те, буцімто Ковальов збирався тією лопатою нанести важкі тілесні ушкодження. Ця ситуація загрожувала розразитися скандалом. Але великого скандалу не вийшло. Сеньків сам виявився винуватим. І як би там хтось не казав погано на адресу Ковальова, але я Ковальова повністю виправдовую. І ось чому. Ковальову під час чергового прибирання снігу наша завуч-організатор Неоніла Володимирівна Тесленко доручила замітати доріжки віником. Ковальов нікому ні в чому не відмовляє, отож і того разу він так само слухняно взяв у руки віник та почав замітати. Але це не сподобалося хлопцям, які відгрібали сніг лопатами. Після того, як Неоніла Володимирівна відійшла до приміщення, хлопці відібрали в Ковальова віник та всучили йому штикову лопату, аби він довбав примерзлий сніг. Ковальов почав довбати примерзлий сніг, але хлопці його постійно цькували, докоряючи йому те, що він буцімто погано працює, буцімто він занадто слабко довбає. А Сеньків поліз на Ковальова з п’ястуками. Ковальов, як і будь-яка нормальна людина, не витримав такого цькування та почав захищатися тією самою лопатою. Він не лупцював нею Сенькова, а лише виставив лезо лопати перед собою, аби Сеньків не ліз на нього. Я вважаю, що така оборона в даній ситуації є припустимою.
     — Але ж він міг нанести тілесні ушкодження, — висловився батько Сенькова, вставши зі свого місця.
     — У випадку, якби Сеньків кинувся на нього, він міг би це зробити, — промовила Миронючка у відповідь. — Але нащо Сенькову було кидатися на Антона? Антін нічого поганого Романові не зробив, отже Рома отримав би те, що заслуговував. То якраз і є необхідна оборона. Навіть у кримінальному праві є термін «необхідна оборона», чи «припустима оборона». І якщо слідство чи суд встановлять факт такої оборони, ця особа, взагалі, звільняється від будь-якої відповідальності… Ось Вам наочний приклад, який стався в Чернівцях кілька років тому. Якось один хлопець повертався з дівчиною чи то з дискотеки, чи то з вечірки, а то й просто гуляв з нею допізна. Він, як і порядний джентльмен, вирішив провести цю дівчину до самої її оселі. Раптом у якомусь темному провулку до них підійшли хулігани з ножами. Вони загрожували хлопцеві, вимагали від нього віддати їм дівчину. Але той хлопець не розгубився. На шиї в нього висів фотоапарат. Він узяв той фотоапарат, замахнувся ним та вдарив з усієї сили одного з бандитів. Причому вдарив так, що наніс йому черепно-мозкову травму, фактично зробивши його інвалідом на все життя. Цього хлопця спочатку заарештували, але суд цього хлопця повністю виправдав, кваліфікувавши його дії як необхідну оборону. І навіть звільнив його від обов’язку доглядати за тим інвалідом, що нападав на нього з ножем.
     — Але ж Рома просто хотів, аби Антін краще працював на прибиранні снігу, — намагався виправдати Сеньків-старший свого сина.
     — Не оббілюйте свого сина, — відповіла йому Валентина Дмитрівна. — Ліпше подивіться, що він собою являє. Адже ніхто не може бути об’єктом будь-якого цькування. 
     Батьки Сенькова пішли з класу вкрай невдоволені, а Ковальов, навпаки, зрадів, що нарешті йому вдалося постояти за себе.  
     Через пару днів Антін, прокинувшись, відчув якесь зудіння на всьому обличчі. Піднявшись зі свого ліжка, він спробував вмитися холодною водою. На жаль, подразнення не проходило. 
     — Що це таке? — спитав Антін у Валентини Дмитрівни. — Якесь подразнення на обличчі.
     — Це не подразнення, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Це — висип.  Мабуть, у тебе кір у тебе, чи скарлатина. Підійми свою майку.
     Антін підняв свою майку. Весь живіт був у нього в такому ж висипі. 
     — Залишайся сьогодні вдома, — сказала Валентина Дмитрівна. — Я зараз покличу лікаря.
     Зателефонувавши до реєстратури, Валентина Дмитрівна викликала лікаря на дім. А Антін тим часом, узявши медичний довідник, почав вичитувати про симптоми цих двох інфекційних захворювань. 
     Близько півдня до помешкання Ковальових завітала дільнична лікарка, добре знайома в сім’ї.
     — Ну, як тут у вас справи? — спитала лікарка. — Що сталося в тебе, Антоне?
     — Та ось, — відповів Антін, — у мене висип на всьому тілі. Це, напевно, кір.
     — Зараз подивлюся, — відповіла лікарка. 
     Вона уважно подивилася на весь той висип.
     — Це, на щастя, не кір, а лише краснуха, — відповіла лікарка. 
     — А це не смертельно? — спитав Антін.
     — А ти боїшся смерті? — перепитала лікарка.
     — Але ж у Багрицького Валентина померла від скарлатини, — пояснив Антін.
     — Тоді не було антибіотиків, — пояснила лікарка. — Тож які роки то були! До того ж, напевно, в неї лікування було занедбаним. Її надто пізно поклали до лікарні. А зараз, коли є пеніцилін та інші антибіотики, такі хвороби можна вилікувати за п’ять днів. 
     Лікарка ще трохи побалакала з Валентиною Дмитрівною, виписавши необхідні ліки, та пішла далі по інших пацієнтах. 
     Наступного дня весь висип на тілі Антона зник, а під кінець тижня йому, взагалі, вже стало краще. 
     Коли хвороба вже проходила й температура різко впала, Антонові наснився дивовижний сон. Все почалося з того, що він сидів у переповненій натовпом залі та задихався від тютюнового диму. Йому не було чим дихати, а зала була переповненою та він ледь міг розгорнутися. Раптом він помітив, ніби в нього зник портфель. Він різко встав та почав «качати права», вимагаючи повернути йому його шкільний портфель. Але ніхто не бажав зізнатися, куди подівся його портфель. Тоді Антін почав розганяти натовп. Люди вибігали з зали, Антонові ставало дихати все легше й легше. Поступово повітря в залі ставало все чистішим та свіжішим. Нарешті Антін знайшов свій портфель серед розкиданих стільців, взяв його в руки та вийшов з ним з зали. Зненацька перед ним відкрилася величезна пустеля, повітря було дуже спекотним, воно майже «плавилося». Антін побачив верблюда, що, стоявши посеред пустелі, пив воду з арику. За верблюдом стояв великий триповерховий будинок із плоским дахом та майже без вікон; фасад того будинку був викладений зеленим кахлем, ніби то був не будинок, а грубка. Антін зайшов до того будинку. Надворі було дуже спекотно, а в тому кахлевому будинку чомусь було дуже сильно натоплено. Раптом в одній з кімнат він побачив якогось поета, який шматком вугілля писав вірші на грубці з такого ж зеленого кахлю.
     — Як давно то було! — промайнула думка в Антона.
     Антін знову вийшов у коридор, спустився до вестибулю першого поверху та раптом у тому вестибулі стало так прохолодно, ніби десятки кондиціонерів були запущені на повну потужність. Прокинувшись, Антін помітив, що вся постіль була вологою, а сам Антін відчув суттєве поліпшення свого самопочуття.
10 
      Репетиції ансамблю «Романтика» йшли повним ходом. Поступово Сашко, Павло, Олена та Зоя звикали до нової ролі членів аматорського вокально-інструментального ансамблю. Хлопці опановували гру на електроґітарах, дівчата — на клавішних, а разом — гру в ансамблі. Вони реґулярно відвідували всі заняття в Палаці піонерів. Ці репетиції їм вельми подобалися. 
      Незабаром на них чекав перший виступ — у знайомих стінах, але в новому амплуа, тобто як вокально-інструментальний ансамбль Палацу піонерів. Справа в тому, що в суботу, 27 січня, мав відбутися традиційний щорічний конкурс «Рідна мати моя». Напередодні учасники ансамблю звернулися до Георгія Станіславовича, аби попросити в нього дозволу виступити на цьому шкільному вечорі.
     — Ви ж у школі виступали, — відповів Георгій Станіславович. — Тож у чому річ? Виступайте!
     — Та ні, — сказав Сашко. — Ми хочемо виступити, використовуючи всю цю апаратуру. Чи можливо буде все це перевезти?
     — А хіба є сенс? — спитав Павло. — У 10-А класу є професійна апаратура. Пам’ятаєш, вони виступали з нею на конкурсі політичної пісні в листопаді?
     — Пам’ятаю, — відповів Сашко. — Спробуємо домовитися з Йосипом Сергійовичем. 
     — Перевезти апаратуру з Палацу піонерів до школи — то не є така вже велика проблема, — пояснив Георгій Станіславович. — А чи встигнете ви так швидко підготуватися… коли це буде?
     — Двадцять сьомого, — відповів Павло. 
     — А сьогодні двадцять третє, — сказав Георгій Станіславович. — Чи не замало часу?
     — Ні, — твердо запевнив Сашко. — Ми співатимемо свої старі пісні, зі свого старого репертуару — «Песни наших отцов», «Ах, этот вечер»… А гру на електроґітарах ми вже засвоїли. Нічого складного порівняно з акустичними ґітарами тут нема.
     — А ви, дівчата, засвоїли гру на клавішних? — поцікавився Георгій Станіславович.
     — Ми вже з синтезатором на «ти», — бадьоро відповіла Олена.
     — Ну, дивіться, дивіться, — сказав Георгій Станіславович.
     — А щодня сюди приходити тренуватися можна? — спитав Сашко.
     — Справа в тому, що, на жаль, цю ж саму апаратуру використовують і деякі інші колективи, — повідомив Георгій Станіславович. — Але тут, у Палаці піонерів, є запасний комплект апаратури. Завтра та післязавтра ви можете сюди прийти… Із приміщенням проблем не буде… А у п’ятницю ми вам допоможемо перевезти цю апаратуру до школи. 
     — Ми спочатку поговоримо з учителем фізики, який є класним керівником 10-А класу, — запропонувала Олена. — Якщо його клас виступатиме на тому ж конкурсі зі своєю апаратурою, отож, може, вони з нами й поділяться… А не поділяться — так ми до вас звернемося ще раз. 
     — Тільки дивіться, — застеріг Георгій Станіславович, — ви повинні виступати в одностріях!
     — Що ви маєте на увазі? — спитав Павло. 
     — Ну, я маю на увазі шкільні однострії, — відповів Георгій Станіславович. 
     — А можна так, — спитала Олена, — білий верх, чорний низ?
     — Ні, — відповів Георгій Станіславович. — Форма одягу має бути шкільною.
     — Але ж іще рік тому ми могли вибирати між шкільним та піонерським однострієм. 
     — Але ж ви вже не піонери, — заявив Георгій Станіславович. — Ви ж усі вже комсомольці.
     — Тож чому ми не можемо вибирати між шкільним та комсомольським одностріями? — Олена продовжувала наполягати на своєму.
     — Але ж комсомольського однострія не існує! — різко сказав Георгій Станіславович.
     — Як це, не існує? — відповіла Олена. — А білий верх та чорний низ? Плюс іще чорна краватка, білі панчохи, чорні мешти…
     — Але хіба це комсомольський однострій? — здивовано перепитав Георгій Станіславович.
     — А хто сказав, що він не є комсомольським? — запитала Олена у відповідь. — Хто сказав, що комсомольці не можуть так ходити?
     — До речі, — втрутився Павло в цю словесну перепалку, — вибачайте, що я втрутився в цю дуель, але коли я навчався в музичній школі, в нас там теж були різні виступи на професійній сцені. І форма одягу під час таких виступів в усіх у нас там була саме така: білий верх, чорний низ. В усіх — і у хлопців, і в дівчат.
     — Гаразд, — здався Георгій Станіславович. — Переконали! Виступайте саме так… Я нічого не маю проти…
     Наступного дня всі четверо підійшли в школі до Йосипа Сергійовича та пояснили ситуацію.
     — Так, — підтвердив Йосип Сергійович, — хлопці з мого класу будуть якраз знову виступати зі своєю апаратурою. Отже ви можете домовитися з ними і вам не доведеться таскати свою апаратуру з Палацу піонерів. Можна навіть таке змагання влаштувати: ансамбль «Кристал» проти ансамблю «Романтика». Хто краще виступить.
     — Це дуже добре! — вигукнув Сашко. — Дякую Вам за допомогу.
     — Нема за що дякувати, — сказав Йосип Сергійович у відповідь. — Якраз сьогодні в них буде чергова репетиція. Ви можете домовитися, як ви ділитиметеся цією апаратурою. 
     Підлітки з «Романтики» домовилися про все. 
     І ось, нарешті, настало двадцять сьоме січня. 
     Після п’ятого уроку, рівно о чотирнадцятій годині, в актовій залі школи розпочався конкурс. Першими почали виступати учні молодших класів. Номери в них були дуже простими — виступи хорів, аґітбриґад, танцювальних колективів, поодиноких співаків, декламаторів та танцюристів, але все то було дуже примітивно. Десь о шістнадцятій годині почали виступати учні четвертих-сьомих класів. Їх номери теж не відрізнялися ніякою ориґінальністю, теж були такими самими одноманітними, штампованими.
     І ось, нарешті, десь о пів на сьому настала черга виступати восьмим класам. Спочатку теж були аґітбриґади та хори. 
     — А тепер, — оголосили ведучі, — виступає вокально-інструментальний ансамбль 8-Б класу «Романтика». 
     На сцену вийшли Сашко, Павло, Зоя та Олена. Всі вони були в білих сорочках чи блузках, з однаковими чорними краватками. Хлопці були в однакових чорних штанях, дівчата — в чорних довгих спідницях та в чорних мештах із колготками тілесного кольору… На сцені вже заздалегідь була встановлена акустична апаратура та музичні інструменти — електроґітари та синтезатор. Хлопці взяли ґітари, Олена встала за синтезатор, а Зоя просто була солісткою.
     — «Товарищ песня», — оголосив ведучий.
     Вони почали співати саме ту пісню з телефільму «Як гартувалася сталь». Георгій Станіславович теж був присутнім у залі та спостерігав за виступом своїх вихованців.
     Другою піснею була «Листья желтые», яку вони якраз підготували до прослуховування у Палаці піонерів, але яка, на жаль, була комісією відхилена. 
     Після закінчення обох пісень всі гучно зааплодували. 
     Далі пішли дев’яті класи, далі виступив вокально-інструментальний ансамбль 10-А класу «Кристал», після котрого були ще виступи хору старшокласників та номери десятих класів. Нарешті близько половини на дев’яту всі номери закінчилися.
     — А тепер, — оголосила директорка, — поки журі підбиває підсумки конкурсу, оголошується позаконкурсне змагання: група «Кристал» проти групи «Романтика». Кожен вокально-інструментальний ансамбль виконує по черзі одну пісню, потім другу і так далі. Отже першими свою першу пісню виконує ансамбль «Кристал».
     Хлопці з 10-А класу почали виконувати композицію з репертуару культової групи «Автограф». Далі група «Романтика» проспівала одну з пісень з репертуару Бориса Ґрєбєнщікова та групи «Акваріум». Далі хлопці з «Кристалу» проспівали пісню італійською мовою з репертуару групи „Ricchi e poveri“. 
     — Вони співають італійською! — заявила Зоя. — Чому ми не можемо співати англійською? Співаємо “The Winner Takes It All”!
     — Співаємо! — погодився Павло. — Тільки про наслідки я не відповідаю!
     «Романтика» заспівала пісню з репертуару гурту «ABBA».
     Пісенна дуель тривала, аж поки обидві групи не проспівали по чотири пісні.
     — Перемогла дружба, — оголосила директорка. — Зараз ми оголошуємо підсумки конкурсу… Серед старшокласників перше місце журі вирішило присудити одразу двом виконавцям — вокально-інструментальному ансамблеві 10-А класу «Кристал» та вокально-інструментальному ансамблеві 8-Б класу «Романтика». Обидві групи продемонстрували справжню майстерність на дуже високому рівні. Тому журі просто не знало, якій групі надати перевагу. Обидві групи виявилися справжніми талантами. Вітаю вас! …
     То був справжній тріумф. Георгій Станіславович під кінець дійства піднявся зі свого місця та почав обіймати своїх вихованців.
     — Вітаю вас! — виголосив він. — Це було ваше бойове хрещення, так би мовити. Отже, так тримати!
     — І не забувайте про пушкінський вечір, що має відбутися дев’ятого лютого, — нагадала Віра Павлівна. — Ви обов’язково маєте щось підготувати й до цього вечора!
     — А що саме? — хотів уточнити Павло.
     — Думайте, — заявила Куцачка. — Ви можете, наприклад, проспівати якийсь романс на вірші Пушкіна. Наприклад, «Я Вас любил, любовь еще, быть может…», чи «Я помню чудное мгновенье». Щось підберіть таке…
     — Добре, — відповів Сашко. — Щось ми обов’язково зробимо!
     — І не тягніть, будь ласка, — попросила Куцачка. — Адже рівно два тижні залишилися до того вечора. 
     Коли Куцачка відійшла, Павло покликав до себе всіх та запропонував дещо.
     — У мене є така ідея, — сказав він. — Ми маємо виступити в костюмах того часу. 
     — На синтезаторі грати, стоячи в ампірній сукні? — здивувалася Олена. 
     — Ніякого синтезатора! — вигукнув Павло. — Хіба в епоху Пушкіна були якісь синтезатори? Ніякої сучасної апаратури! Тільки акустичні ґітари та акустичне фортепіано! 
     — Гаразд, — погодилася Зоя. — Я запитаю в тата, чи зможе він у театрі позичити костюми тієї епохи. 
     — А що співатимемо? — поцікавилася Олена.
     — Хіба існує мало пісень та романсів на вірші Пушкіна? — запитав у відповідь Сашко. — Виберемо щось!
     На цьому погодилися та розійшлися.
     А Марійка, повернувшись зі шкільного конкурсу додому, зробила черговий запис у своєму щоденнику:
     «Сьогодні субота, двадцять сьоме січня 1985 року. Сьогодні ансамбль нашого класу «Романтика» одержав перше місце на шкільному конкурсі «Рідна мати моя». Я за них радію. Молодці!».
     А Зоя одразу ж повисла на плечі свого тата, як тільки прийшла додому.
     — А тобі, до речі, дуже йде ця біла блузка з чорною краваткою та чорною спідницею, — зізнався Віктор Вікторович. — То є дуже-дуже елеґантно! … Ну, як виступили?
     — Чудово! — крикнула Зоя, не перестаючи обіймати свого тата. — Ми поділили перше місце з «Кристалом». 
     — З ким? — запитав Віктор Вікторович, не зрозумівши, який кристал мається на увазі.
     — З групою «Кристал» десятого «А» класу, — пояснила Зоя. — Журі присудило нам обом перше місце! Члени того журі так і заявили, ніби обидві групи були на дуже високому рівні для художньої самодіяльності, отже обидві групи отримали однакове місце!
     — Так це ж просто супер! — вигукнув Віктор Вікторович. — Це треба відзначити!
     — Відзначимо! — погодилася Зоя, відпустивши татову шию. — Тільки в мене до тебе є одне прохання…
     — Яке? — поцікавився Віктор Вікторович.
     — Ти б не міг нам у театрі дістати чотири костюми початку дев’ятнадцятого століття? Два жіночих та два чоловічих? 
     — Навіщо? — спитав Віктор Вікторович.
     — Ми готуємося до вечора пам’яті Пушкіна, — пояснила Зоя. — Нам потрібні ці чотири костюми, бо ми теж на тому вечорі виступатимемо. Якось нелогічно буде, якщо ми співатимемо романси на вірші Пушкіна, будучи одягненими в сучасне вбрання. 
     — Але ж ви гратимете на електроґітарах…, — здивовано сказав Віктор Вікторович.
     — Ніяких електроґітар не буде! — заспокоїла Зоя. — Тільки акустичні! Адже ніяких електроґітар в епоху Пушкіна не було, отож навіщо нам осучаснювати ту музику?
     — Ідея гарна, — погодився тато. — Добре, я запитаю. Звичайно ж, обіцяти я нічого не можу, ніякої ґарантії я дати не можу, але… Я спробую, коротше кажучи.
     — Я тобі вдячна, тато! — вигукнула Зоя.
     З наступного тижня розпочалася інтенсивна підготовка до пушкінського вечора. А жити Грибуліну лишалося чотири з половиною місяці…



Микола Черьошин

Відредаговано: 07.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись